Дитячо-батьківські стосунки – вічна тема для обговорення. З року в рік батьки в усьому світі засмучуються, обурюються і зляться через те, що їхня дитина поводиться не так, як очікувалося. “Навіщо він так, адже ми всі для нього робили!” — вигукують з подивом мами та тата. І справді, незрозуміло, чому досить хороших батьків іноді щось йде не так у взаєминах з дітьми.
Ми спробували згадати, що такого робили батьки, через що страждали наші з ними відносини. І виявили купу цікавого.
Дитина не прагне підкорювати вершини
Вам траплялося колись бути присутнім під час розмови своїх батьків зі знайомими, коли вони, обговорюючи ваші успіхи в школі, раптом говорили щось на кшталт «У математиці він у нас, звичайно, не сильний», «У неї зовсім немає уяви», «Так, особливими здібностями він не вражає»? Напевно, хоча б раз чули подібне.
Ви можете скільки завгодно запевняти дітей у тому, що вони розумні та талановиті, але одного разу почувши протилежне з ваших вуст, дитина повірить саме цьому. А якщо ви їй особисто це регулярно говоритимете, то можете не сумніватися в «успіху». І не варто потім дивуватися, що син не прагне досягти високих результатів: навіщо, якщо мама з татом уже й так сказали, що він на це не здатний?
У відносинах із батьками з’явилася дистанція
Багатьом буває важко перестати контролювати все і вся: здається, що точно розуміючи все, що відбувається, можна спрогнозувати подальше життя по годинах. Через цю нав’язливу пристрасть батьки нерідко перегинають: справно перевіряють уроки, дзвонять вчителям, щоб з’ясувати, чи достовірні оцінки, і так далі.
Маленькі діти сприймають це як належне, проте рівень їхньої тривоги зростає. А ось до підліткового віку діти починають бунтувати, і тоді стосунки псуються. Надмірний контроль формує дистанцію між дитиною та батьком, адже важко довіряти тому, хто не довіряє тобі.
Я ненавиджу тиск, який на мене чинять мої батьки. Я думав, якщо вони знають, що я розумний, вони дозволять мені робити щось самостійно. Але ні, цього ніколи не було. Вони завжди надто мною опікувалися. Всі дії в гаджетах записуються, і тато завжди може бачити те, що я роблю у моєму телефоні. Я не знаю як мені бути. Мені 14, і вони контролюють моє життя. © Puppies0567/Reddit
Нещодавно тренер умовив мене сісти в човен із «досвідченим» веслярем, якому 17 років, для участі у змаганнях. Хлопець із хорошими даними, але явно не впевнений у собі. Тренування проходили добре, але коли були проблеми з документами, страховкою, медоглядом, то він усе робив із мамою. Потім поїхав на чемпіонат, отримав медаль та приїхав іншою людиною. Став чітко висловлювати думки, говорити без сорому. Минає тиждень, і він знову стає мамчиним синочком. Мама з тренувань забирає, від впевненості в собі не лишилося й сліду, боїться слово зайве сказати. © Alexxx0701 / Pikabu
Безініціативна дитина
Рідкісний батько може утриматися від застережень у дусі «не лізь», «не чіпай», «не ходи». Ми вкладаємо в це свій сенс: «Я турбуюся, що з тобою може щось статися, ти дуже малий і недосвідчений». Однак дитина чує саме те, що ми говоримо: Ти впадеш, у тебе не вийде. Спочатку вона намагається виявляти ініціативу знову і знову, проте голоси батьків виявляються сильнішими. Згодом дитина припиняє виявляти ініціативу — закладена програма вже працює, вона знає: щось вона не зможе, а десь взагалі пропаде.
Якщо ви не хочете, щоб так вийшло, але не можете утриматися від подібних зауважень, то намагайтеся хоча б пояснювати їй, чому ви не хочете, щоб вона робила те чи це. Наприклад: «Постарайся не залазити так високо, бо звідти можна впасти, і тобі може бути неприємно. Давай ти туди полізеш через рік». Можливо, вас не послухають, але варіант без пояснень спрацює з ще меншою ймовірністю.
Дитина перестала ділитися особистою з батьками
Самі не помічаючи, батьки іноді дають дитині подвійні послання. Наприклад, кажуть, що з ними завжди можна поділитися чимось потаємним, а потім, коли син чи дочка розповідають щось, жартують з цього чи кажуть, що це нісенітниця. Можливо, і у вас були випадки, коли ви по секрету розповіли мамі, що закохалися, а замість слів підтримки почули щось на кшталт «Рано ще про кохання думати» або «Що це ти вигадала».
В результаті дитина розуміє, що тут щось не так, адже ви говорили одне, а насправді вийшло зовсім інше. Значить, і ділитися з вами чимось важливим не варто.
У дитинстві переїхали з сім’єю до нової квартири, і батько почав робити ремонт. Мені дуже хотілося йому допомогти, але при кожному моєму реченні допомогти я чув тільки «Не заважай», «Відійди», «Сам впораюся». Коли я виріс, мені почали пред’являти, що я не можу полагодити розетку, поміняти кран, відремонтувати стілець. Я відчував сором, мені здавалося, що я мушу все це вміти. Нещодавно знайомий описав дуже схожий випадок із життя, але з висновком про те, що це вкрай дивно — вимагати від сина, що подорослішав, «рукастості», при цьому ніяк цьому раніше не сприяючи. © WantTheWatch / Pikabu
Не знає, чого хоче
Часто батьки журяться щодо того, що їхня дитина, яка подорослішала, не виявляє певних бажань: не розуміє, ким хоче стати в майбутньому, не знає, що хотіла б отримати в подарунок на день народження. Це відбувається через те, що в дитинстві батьки не давали дитині можливості вибору: мовляв, що може знати 5-річне маля, мамі з татом краще відомо, як і що йому потрібно.
Якщо не давати дитині вибирати, то вона не навчиться прислухатися до себе, до своїх бажань та потреб. Це не означає, що потрібно запитувати її думки абсолютно про все, однозначно в більшості питань батьки більш компетентні, ніж дитина. Проте цілком нормальним буде запитати, яку шапку вона вибирає — червону чи жовту, що хоче на вечерю — макарони чи рис. Це посильні завдання для дитини. Так вона розуміє, що її думка важлива і її можна і треба озвучувати.
Мене мама водила до поліклініки аж до закінчення школи. І одяг зі мною ходила купувати. В 17 я поїхала вчитися в інше місто. Але ж важко мені було з незвички бути самостійною. Вся ця біганина з паперами, коли я не розуміла, що від мене хочуть. Плюс топографічний кретинізм: я настільки звикла, що мене водять за руку, що не могла орієнтуватися у просторі. Постійно плутала, виходила не на тій зупинці, іноді плакала посеред вулиці від розпачу. А мама мені і в школі говорила, що я нікчемна істота, яка не пристосована до життя. Тільки питання: через кого я була такою непристосованою? © Strannayadama / Pikabu
У стосунках немає довіри
Надійний спосіб дати зрозуміти дитині, що ви людина ненадійна, — це запитати її думки щодо якогось питання, наче це вас і хвилює, а потім зробити все по-своєму. Вчинити так — це ще гірше, ніж взагалі не питати: такий варіант набагато швидший і міцніший формує недовіру до батька. Діти аж ніяк не сліпі та не глухі, вони відчувають фальш краще за багатьох дорослих. Не варто намагатися дурити їх таким чином.
Батько моєї племінниці в розлученні з її мамою. У мами вдома є кіт, який старший за дівчинку. Дитина знає лише цього кота і дуже любить його. І тато, коли дочка була в нього, якось спитав у неї: «А ти не хочеш кошеня?» «Ні, тату, у мене є Листик», – відповіла дівчинка. «Ок, тоді я не братиму його», — сказав на це батько. Через тиждень у домі у тата з’явилося кошеня, дуже схоже на Листика. Тато поводився так, ніби це було заздалегідь обговорено.
Дитина стала агресивною та некерованою
Більшість із нас виросли в переконанні, що є гарні та погані емоції. Відчувати радість — це правильно, бути чемним і слухняним — добре. А злитися, кричати, плакати через нісенітницю — це погано. Проте психологи кажуть, що немає добрих і поганих емоцій: кожна з них має право на існування і якось допомагає нам.
Коли ми говоримо дитині «Йди поплач у своїй кімнаті, а потім приходь», «Не варто звертати уваги на таку дурницю», «Знайшла через що страждати», ми знецінюємо почуття і даємо зрозуміти, що приймаємо своїх дітей тільки добрими та веселими. Але пригнічені емоції нікуди не діваються: вони роками збираються і в результаті виливаються в агресію, неврози, хвороби і навіть депресію.
Незрозуміло, що дитина відчуває
Багато хто воліє не виявляти емоцій на людях: «Ніколи нікому не показуй, що тобі сумно», «Не давай виду, що тебе це зачіпає». Знайомо? Ми неусвідомлено вчимо цьому своїх дітей змалку, коли соромимося істерик малюка в громадському місці або говоримо йому, що плакати на вулиці непристойно (особливо хлопчикам).
Не варто соромити за таке: це призводить до того, що людина в принципі вважає за краще не показувати своїх почуттів ніде та нікому. Плоди цього починають пожинати батьки, щойно дитина вступає в пубертатний період. При цьому й самому підліткові несолодко, адже стримування емоцій призводить до серйозних психологічних проблем.
Я не можу плакати, коли це потрібно. Можу трохи заплакати, але не так, щоб стало легше. Іноді я сміюся, а не плачу. І від цього мені стає у 10 разів гірше. © AMC_Cinema/Reddit
Завжди напружена
Здавалося б, така дрібниця — постукати в кімнату до дитини. Так, це ваша квартира, так, у неї є своя кімната тільки завдяки вам (і по суті вона ваша, а не її) ще не вистачало стукатися до малолітньої дитини! Але якщо ви виділяєте дитині якийсь простір, то спробуйте і поважати межі його території.
Нелогічно сказати людині, що в неї є своя кімната, і поводитися так, ніби вона насправді не належить їй. Дитина приймає той факт, що території, де вона може розслабитися на 100%, не існує — вона завжди має бути напоготові. Через це вона не навчиться розслаблятися, а це веде до проблем у сімейному житті у дорослому віці.
Дитина надто стримана
Багато хто з нас виріс у сім’ях, де прояв будь-яких почуттів вважався слабкістю. І від невміння приймати ці почуття ми іноді намагаємось жартувати й тим самим навіть висміювати їх. Наприклад, малюк щиро обіймається з мамою і каже, що любить її, а мама зніяковіло каже: «Ну ось ще, придумав!», «Ну що за ніжності», «Дивись, який велелюбний вишукався!»
Згодом дитина розуміє, що простіше не виявляти ознак якихось емоцій: кому приємно, коли з тебе сміються? Правильно бути стриманим, нечутливим, інакше стаєш кумедним. Це не приносить радості ні самій дитині, ні її близьким. Крім того, така поведінка стає проблемою надалі: людині важко відкритися, зізнатися комусь у своїх почуттях, створити щасливу сім’ю.
Нікому не довіряє
У прагненні вберегти чадо від зайвих небезпек та травм батьки часто кажуть, що світ небезпечний, справжніх друзів немає, а довіряти можна лише членам сім’ї. Бажання захистити від ймовірних ран можна пояснити та зрозуміло, проте не завжди добрі наміри — шлях до кращого життя.
В результаті у дитини нерідко формується недовіра до навколишнього світу, що веде до проблем і в дорослому житті — невміння знаходити друзів, будувати сім’ю. Адже якщо навколо одні вороги, як знайти того, хто стане другом?
Неповажно ставиться до матері/батька
Навіть якщо ваші стосунки з партнером далекі від ідеальних, не варто невтішно відгукуватися про нього при дитині. Діти бачать і чують набагато більше, ніж нам здається, і згодом це неодмінно дасться взнаки. У сім’ї, де тато зневажливо ставиться до мами, і дитина згодом поводитиметься з нею як зі служницею. Якщо мама дозволяє собі невтішні відгуки про батька дитини, то і вона ставиться до нього так само.
Діти сприймають модель відносин батьків як природну, адже інші приклади їм незнайомі. І їхнє ставлення до батька чи матері часто точно визначає те, як розвиватиметься їхня власна спілка з партнером.
