Жук лежав на спинці та не рухався. Хлопчик обережно торкнувся його лопаткою.

– Діду, а ти теж помреш?

Він подивився на старого, який сидів з ним поруч.

Той помовчав трохи, але подумавши, що хтось повинен пояснити онукові, відповів.

– Помру, Єгорку. Коли-небудь всі вмирають. Ось тільки дочекаюся, коли ти виростеш і помру.

– А приходити будеш? – хлопчик очікував на відповідь.

– Як же я буду приходити, якщо мене поховають? – засміявся дід.

– Як це поховають? – здивувався Єгорка.

Старий знову задумався, онукові було всього п’ять.

– Ось дивись!

Дід взяв жука і лопатку, колупнув пісок і поклав туди тіло комахи, потім склав молитовно руки на грудях і зробив серйозне обличчя:

– Ось і закінчився шлях, усіма нами улюбленого, Жука! Його політ обірвався … Але засмучуватися не варто! Наш друг прожив дуже хороше життя. Він пролетів не одну сотню кілометрів, залишивши слід не тільки на цій Землі, але і в кожному серці! Попрощаємося і подякуємо за те, що він просто був з нами! Ми завжди будемо пам’ятати тебе, наш дорогий друже!

Дід зачерпнув пригоршню піску і засипав яму. Зверху, на горбик, що утворився, встромив гілочку:

– От і все!

Онук дивився з цікавістю, приймаючи все за гру.

– А потім?

– І потім. Так завжди буде, – сумно кивнув старий.

– Жук тепер весь час буде там? – у хлопчика блиснули сльози.

– Ні. Він полежить трохи й відправиться на небо.

Обидва, спочатку дід, за ним Єгорка, подивилися вгору.

– А навіщо йому на небо? – запитав хлопчик.

– Щоб сидіти на хмарі та зверху радіти за всіх нас.

– А навіщо йому кудись йти? Жив би собі й радів на землі разом з усіма, – Єгорка раптом уявив, що його діда колись теж може не стати.

– Так задумано. Потрібно поступатися місцем іншим. Земля не така велика … Це на небі місця повно. – задумливо відповів старий.

Єгор обійняв діда і заплакав.

– Що з тобою? – старий ніжно поплескав по спині онука.

– Мені тебе шкода! – схлипнув хлопчик, – Я раптом уявив, як ти лежиш як той жук зі складеними лапками!

Дід засміявся.

– Щоб не шкодувати, потрібно хороші слова сказати на прощання. Правильні. Коли потрібні слова знаходяться, тоді легше відпустити. І на душі спокійніше ..

– Справді? – Єгор подивився на діда крізь сльози, – А звідки ти знаєш?

– Знаю, внучок. Самому доводилося ховати.

– Але ти ж ще не скоро підеш на небо? – перевів тему Єгорка.

– Я ж тобі обіцяв, що піду, коли ти виростеш! – посміхнувся старий.

– Гаразд! – погодився з ним онук і міцно притиснувся до діда.

***

– Дід! Іди полюбуйся! – дочка жестом руки запросила батька увійти в кімнату Єгора.
Над ліжком, на якому спав хлопчик, на стіні висів аркуш паперу. Кривими, нерівними друкованими літерами там було написано:

Я НІКОЛИ НЕ ВИРОСТУ

– Що це? – пошепки запитала донька.

Дід обережно зітхнув, щоб не розбудити онука. Очі його миттю зволожились.

– Мій некролог. Прикріпіть потім на могилку.

Старий підійшов до ліжечка, дбайливо поправив ковдру і ледь чутно, тільки їм обом, сказав:

– Дякую, внучку, за правильні слова. Найбільш правильні.

І шморгнувши носом, додав:

– Бач, чого задумав. Ти рости давай, рости. Великим і сильним. На радість нам усім. А ми поживемо ще поки. Я тобі обіцяю..

© Рустем Шарафісламов

Моя дитина

Залиште свій коментар

коментарів