Жук лежав на спинці та не рухався. Хлопчик обережно торкнувся його лопаткою.
– Діду, а ти теж помреш?
Він подивився на старого, який сидів з ним поруч.
Той помовчав трохи, але подумавши, що хтось повинен пояснити онукові, відповів.
– Помру, Єгорку. Коли-небудь всі вмирають. Ось тільки дочекаюся, коли ти виростеш і помру.
– А приходити будеш? – хлопчик очікував на відповідь.
– Як же я буду приходити, якщо мене поховають? – засміявся дід.
– Як це поховають? – здивувався Єгорка.
Старий знову задумався, онукові було всього п’ять.
– Ось дивись!
Дід взяв жука і лопатку, колупнув пісок і поклав туди тіло комахи, потім склав молитовно руки на грудях і зробив серйозне обличчя:
– Ось і закінчився шлях, усіма нами улюбленого, Жука! Його політ обірвався … Але засмучуватися не варто! Наш друг прожив дуже хороше життя. Він пролетів не одну сотню кілометрів, залишивши слід не тільки на цій Землі, але і в кожному серці! Попрощаємося і подякуємо за те, що він просто був з нами! Ми завжди будемо пам’ятати тебе, наш дорогий друже!
Дід зачерпнув пригоршню піску і засипав яму. Зверху, на горбик, що утворився, встромив гілочку:
– От і все!
Онук дивився з цікавістю, приймаючи все за гру.
– А потім?
– І потім. Так завжди буде, – сумно кивнув старий.
– Жук тепер весь час буде там? – у хлопчика блиснули сльози.
– Ні. Він полежить трохи й відправиться на небо.
Обидва, спочатку дід, за ним Єгорка, подивилися вгору.
– А навіщо йому на небо? – запитав хлопчик.
– Щоб сидіти на хмарі та зверху радіти за всіх нас.
– А навіщо йому кудись йти? Жив би собі й радів на землі разом з усіма, – Єгорка раптом уявив, що його діда колись теж може не стати.
– Так задумано. Потрібно поступатися місцем іншим. Земля не така велика … Це на небі місця повно. – задумливо відповів старий.
Єгор обійняв діда і заплакав.
– Що з тобою? – старий ніжно поплескав по спині онука.
– Мені тебе шкода! – схлипнув хлопчик, – Я раптом уявив, як ти лежиш як той жук зі складеними лапками!
Дід засміявся.
– Щоб не шкодувати, потрібно хороші слова сказати на прощання. Правильні. Коли потрібні слова знаходяться, тоді легше відпустити. І на душі спокійніше ..
– Справді? – Єгор подивився на діда крізь сльози, – А звідки ти знаєш?
– Знаю, внучок. Самому доводилося ховати.
– Але ти ж ще не скоро підеш на небо? – перевів тему Єгорка.
– Я ж тобі обіцяв, що піду, коли ти виростеш! – посміхнувся старий.
– Гаразд! – погодився з ним онук і міцно притиснувся до діда.
***
– Дід! Іди полюбуйся! – дочка жестом руки запросила батька увійти в кімнату Єгора.
Над ліжком, на якому спав хлопчик, на стіні висів аркуш паперу. Кривими, нерівними друкованими літерами там було написано:
Я НІКОЛИ НЕ ВИРОСТУ
– Що це? – пошепки запитала донька.
Дід обережно зітхнув, щоб не розбудити онука. Очі його миттю зволожились.
– Мій некролог. Прикріпіть потім на могилку.
Старий підійшов до ліжечка, дбайливо поправив ковдру і ледь чутно, тільки їм обом, сказав:
– Дякую, внучку, за правильні слова. Найбільш правильні.
І шморгнувши носом, додав:
– Бач, чого задумав. Ти рости давай, рости. Великим і сильним. На радість нам усім. А ми поживемо ще поки. Я тобі обіцяю..
© Рустем Шарафісламов
Моя дитина
