Дорога до будь-якого психотерапевта вистелена добрими намірами батьків. Здебільшого мами й тата дійсно хотіли добра, але багато дітей, що виросли, роками потім розхльобують наслідки такого виховання. До того ж частина з них повторює помилки власних мам та тат, транслюючи своїм малюкам ті самі фрази, які колись так сильно поранили їх самих.
Ми зібрали ті установки, які найбільше зачіпали в дитинстві нинішніх дорослих, щоб розібратися, який вплив мали нешкідливі начебто слова на життя людей.
Ти ж обіцяла мені собаку, мамо? Не паим’ятаю такого, не видумуй!
«У цьому домі нічого твого немає»
Деякі батьки щиро впевнені в тому, що дитина стає особистістю тільки тоді, коли може сама себе забезпечувати. Відповідно, до цього моменту можна не зважати на її думку, почуття, особливі потреби. Токсична ідея того, що, поки людина не заробляє гроші, вона «ніхто і звати її ніяк», зрощує покоління закомплексованих трудоголіків.
Діти, які з пелюшок засвоїли думку про те, що в батьківському домі їм нічого не належить, ніколи не відчувають себе у безпеці. Втрачене дитинство, депресія, тривога, виснажливе почуття провини та сорому та низька самооцінка – це лише деякі з частих наслідків такого виховання.
Подібні батьківські установки якнайкраще мотивують підлітка швидше з’їхати від мами та тата, щоб нарешті забезпечити своєму маленькому світові хоч якусь стабільність. Нехай це буде навіть кут у гуртожитку, зате з ілюзією свого місця. Ці люди зазвичай багато працюють, адже тільки так вони відчувають свою значущість.
Я: «Мам, будь ласка, стукайся, перш ніж входити до моєї кімнати. Відсутність особистого простору це одна з причин моєї постійної тривоги». Мама: «У сенсі стукати? Це моя квартира! Може мені взагалі з’їхати звідси, щоб не заважати твоєму особистому простору?!» © sviatayalojka / Twitter
«У тебе немає нічого свого, ти навіть зроблена з мене. Ти копійки не заробила, а корчиш із себе особистість». Ця фраза мене переслідувала з 5 до 18 років. Я не вмію відпочивати, панічно боюся втратити або поміняти (з невеликою перервою) роботу, маю складності із вираженням емоцій уголос. © Ксенія Герасим’як / «Яндекс.Дзен»
«Не лізь у дорослі розмови»
Для багатьох батьків їхнє чадо назавжди залишається нетямущим малюком, і не має значення, скільки йому — 5, 15 або 50 років. Їм здається, що дитина не здатна вступати в повноцінну комунікацію з дорослими, їй ще рано мати свою точку зору на щось. Такі батьки не вважають своїх дітей особистостями, і ті це чудово зчитують.
З часом це може відгукнутися тим, що підросла дитина буде соромитися висловлювати свою думку в присутності старших (вчителів, викладачів, начальників), вважатиме власні думки несуттєвими, такими, які не заслуговують на увагу. Це завадить їй розкрити свої здібності у навчанні та побудувати вдалу кар’єру.
Моя мати любила цю фразу. Наприклад, подруга в гості прийшла, вони раптом згадали цікавий фільм, а я теж дивилася, мені хочеться обговорити, і тут хоп: «Не лізь у дорослі розмови!» Одна з її подруг зрештою сказала: «Та що ти її затикаєш? Нехай теж скаже», на що почула: «Нема чого лізти, коли дорослі розмовляють». А я вже була підлітком. У цій фразі я чула «не лізь, ти дурна і нічого не розумієш».
© Kaoma777 / AdMe
«Я не пам’ятаю, отже, не було»
Це зараз усі ми знаємо про газлайтинг і розуміємо, що заперечення подій, що реально відбувалися, є формою психологічного насильства. Але в дитинстві багато хто з нас чув фразу «Ти все вигадуєш! Не було такого!» від мам та тат, яким дуже не хотілося визнавати свою неправоту.
У результаті діти починають сумніватися в адекватності свого сприйняття дійсності та повноцінності власної пам’яті. Це вкрай згубно позначається на їхній здатності довіряти собі та світові, адже найближчі люди — батьки — показують їм, що насправді з ними щось не так, якщо вони «пам’ятають те, чого не було».
Я працював із клієнткою, яку мати в 13 років вигнала на сходовий майданчик в одних трусах зі словами: «Вимітайся, тобі тут нічого не належить!» Чому? Тому що дівчинка посміла сказати: «Це і мій дім теж!» Сусіди пустили її до себе, щоб вона могла перечекати мамину істерику. Коли дочка спробувала пригадати цей випадок матері, та сказала: «Не могло бути такого, я б у вічі сусідам дивитися не змогла, ти вигадуєш!» © lfeey / Pikabu
«Дівчаток кривдити не можна»
Начебто правильне твердження, мовляв, справжній чоловік повинен захищати представниць слабкої статі, поступатися їм, допомагати. І все тут йде добре рівно до того моменту, поки дівчатка не починають користуватися своїми привілеями, поводячись зовсім не як ніжні ромашки. Але вихованому хлопчику доводиться терпіти знущання з боку однолітків.
У результаті виростають чоловіки, які просто бояться жінок, що не можуть дати їм словесну відсіч навіть у випадках, коли ті явно переходять усі межі. І тоді установка, яка мала запобігти фізичному насильству щодо одних людей, веде до появи соціально схвалюваного насильства над іншими. І чоловікам навіть скаржитися на таке ніяково — не те що протистояти цьому.
Дівчаток кривдити не можна! Найбезглуздіша і дурна фраза, яка має величезну популярність у батьків хлопчиків. Тобто якійсь нахабній дівчині можна бити пацана по голові, рвати його підручник, тролити в соцмережах — і нічого їй за це не буде! Тому що вона ді-і-івчинка! © Evgeniya Yavuz-Ponomareva / Facebook
«Ти все псуєш»
Мало в кого вдається робити щось нове добре з першого чи навіть другого разу. Потрібен досвід, вправність, звичка. Здійснювати помилки, зазнавати невдач — це нормально, особливо в дитинстві. Ненормально перекладати на дитину всю відповідальність за її промахи, адже якщо мама та тато її чомусь не навчили, то винен у цьому не малюк.
Згодом малюк, який регулярно чує подібні слова на свою адресу, перестає навіть намагатися щось робити, щоб не виявитися крайнім. Щобільше, він може почати вважати себе джерелом всіх батьківських проблем, недостатньо гарною людиною, яка не заслуговує ні на любов, ні на право на життя.
У ТЦ стоїть автомат, де іграшки дістають. Вчора мама із сином років 4 підійшли, вона рухає цього містера краба-загарбника, а він усе намагається натиснути кнопку. І ось натиснув, а дістати не вийшло у неї, так вона просто заволала: «Ти вічно все псуєш!» Бідна дитина. © RukaLizo/Pikabu
Мені казали «Ти не вмієш співати» і т. д. Навіть якщо й так, навіщо говорити в обличчя? Досі не зрозумію. Мені тепер усім соромно займатися: здається, що я недостатньо хороша і все псую. © iamal0stcause / Twitter
«Ти можеш краще»
Немає межі досконалості, але багато батьків вважають інакше. Вони з перших кроків ставлять перед своїми нащадками таку недосяжну планку, що чаду постійно доводиться стрибати вище за голову. При цьому дорослі часто забувають заохочувати дитину за досягнуті результати, адже це не привід для гордості, а лише сигнал про те, що настав час ставити нові цілі.
Малюк, який живе у вічній гонці за батьківським ідеалом, не вміє цінувати себе та отримувати задоволення від процесу своєї праці. І, звичайно ж, йому складно уникнути неврозів та стресів, адже завжди є чого прагнути. Такі діти часто хворіють, нерідко впадають у прокрастинацію і сходять з дистанції, втомившись вічно крутитися в колесі чужих амбіцій.
У мене подруги мама казала: Ти можеш краще. Хоч би якось похвалила за результат. Подруга дуже довго не могла радіти своїм досягненням. І звичайним дрібницям теж. Завжди «можна краще». Потім якось це змогла перебороти. І сама почала розуміти, що якщо вона молодець, то це так і є, і цьому треба радіти, а чи можна зробити краще, чи це інше питання. © Ірмалі / AdMe
Я все життя намагався щось зробити, щоб заслужити похвалу. Ага, навіть банальне «дякую» — і то раз на рік за обіцянкою. Зазвичай або пряма реакція, або причіпки. У результаті виріс потайним малотовариським ледарем, бо який сенс щось робити або про щось говорити, якщо все одно ніхто не оцінить? © kaddyd / Pikabu
«Переб’єшся»
Ця фраза має безліч аналогів: від «хочеться — перехочеться» до «якось переживеш». Сенс їх зводиться до того, що дитина повинна забути про свої мрії та бажання, і не тому, що вони неможливі, а скоріше через те, що батьки не вважають за потрібне їх виконувати.
Згодом діти просто перестають про щось мріяти, адже вони розуміють, що це ніколи не справдиться. Вони вже знають, що замість довгоочікуваної ляльки під новорічною ялинкою виявиться светр «на виріст», а замість перекушування в кафе мама скаже «У нас що, вдома є нічого?» (навіть якщо проблем із фінансами у сім’ї немає). Чому? «Бо я так вирішила, ось чому!»
Мені говорили «переб’єшся» у відповідь на будь-яке прохання (необов’язково про покупку) і «подумаєш, терпи» на скаргу про якийсь дискомфорт. Тепер я терпіла, у якої складнощі з особистими межами. © saasshhha / Twitter
Ти ж старша!
Коли в сім’ї з’являються молодші діти, старшим часто доводиться швидко подорослішати. В очах багатьох батьків вони втрачають право бути малюками, навіть якщо різниця у віці зовсім невелика. На них покладається певна відповідальність: стати мудрішими, зібранішими, самостійнішими. І неважливо, що дитині в цей момент може бути 2-3 роки.
Раннє та насильницьке дорослішання ще нікому не йшло на користь. Так, така дитина більш пристосована до життя, багато чого може досягти, але платою за успішність стає втрачене дитинство, образи на батьків і молодших. Це ніяк не сприяє теплим сімейним стосункам і часто є психологічною перешкодою до створення власної сім’ї.
Все дитинство чула фразу «Ти старша». Після неї я мала відразу віддати улюблену іграшку, книжку, цукерку, забити на свої інтереси і доглядати за молодшими сестрами-близнюками. Чим більше дорослішала, тим більше була винна. Прибиратися у всій квартирі, готувати, допомагати їм із уроками. У 19 років я втекла. Зараз контакт підтримую лише з батьками. І то не часто. А різниця у віці у нас із сестрами 1 рік та 10 місяців. © «Підслухано» / Vk
«Ти все робиш не так, я краще сама»
Жодна людина не народжується з умінням готувати, прати чи прасувати сорочки: все приходить із досвідом, який має вирости із проб та помилок. Батькам часто простіше зробити щось самим, ніж навчити нового заняття дитину, адже на це потрібно витрачати час, а потім усувати наслідки її експериментів і все переробляти.
Більшість мам та тат, намагаючись захистити малюка від зайвих турбот, забувають, що домашні справи – важлива частина виховання. Така праця допомагає розвитку самоконтролю і дисципліни (адже безглуздо смітити там, де сам потім мити підлогу), а обидві ці якості знадобляться дітям у житті.
Малята, яким батьки не дають можливості вчитися разом з ними на своїх помилках, у дорослому віці відчувають себе побутовими інвалідами, бояться братися за нові справи та не вірять у власні сили.
Мене в дитинстві мама посварила за те, що я картоплю занадто крупно чищу і все зрізаю, і сказала, що краще б не бралася. Або пропилосошу, чекаю радісна, а мені кажуть, що я тут щось пропустила, там смітинка, і краще не робити, ніж робити погано. Що казати, до 17 років, опинившись у гуртожитку, я навіть готові котлети не могла сама посмажити. Але нічого, життя навчило. © ankaka / Pikabu
Ти нічого не доб’єшся в житті
Невіра батьків сильно б’є по самооцінці дітей: «Кому я потрібен, якщо власні мама та тато вважають мене нікчемним, ні на що не здатним?» Якщо постійно навіювати дітям подібні думки, вони зрозуміють головне: «Зі мною щось не так». Для того, щоб подолати це відчуття, багатьом потрібні роки серйозної терапії.
Діти, в яких батьки не вірили, у дорослому житті часто поводяться діаметрально протилежним чином: або заздалегідь опускають руки й навіть не намагаються чогось досягти (бо запрограмовані на невдачу), або присвячують своє життя тому, щоб довести мамі та татові, що ті помилились.
Ти нічого не доб’єшся, ти бездарність, а ось Катя з другого під’їзду — така дівчинка розумна… Підсумок: купа комплексів до 22 років. Закінчила коледж із червоним дипломом: «Ти не вступиш до вузу». Вступила на всі спеціальності, куди подавала документи, пішла, попри всі, на найскладнішу, на бюджет: «Ти не провчишся й одного курсу». Загалом, можна до нескінченності продовжувати. © alicep / Pikabu
Найбільше запам’яталася фраза мами: «Та куди тобі? Вийдеш заміж за слюсаря — і то добре». Може, тому я так уперто не розмінювалася, а все вчилася і знайшла того, хто мені снився. Щасливі. © Наталія Галкіна (Холкіна) / «Яндекс.Дзен»
«Це твої проблеми – сам і вирішуй»
Виховання дитини за принципами «не вір, не бійся, не проси» має свої плюси та мінуси. З одного боку, привчати чадо справлятися з труднощами самотужки — це важлива навичка, яка стане в пригоді в житті. Але треба розуміти, що діти через відсутність життєвого досвіду з деякими проблемами налагодити просто не можуть, та й не повинні.
Якщо батько не є для малюка опорою, на яку він може покластися в складну хвилину, дитина має всі шанси потрапити в біду. Відчуття захищеності та довіри необхідні дітям не менше, ніж самостійність, тому дорослим головне — не перегнути у цьому питанні.
Мене вчили не скаржитися та сподіватися на себе. Пам’ятаю, казала, що рука сильно болить. Взяла поліс, паспорт та поїхала в травму. Мама приходить із роботи, а вдома я з гіпсом на руці. «Мам, я ж казала, що болить. У мене тріщина». Чоловік довго боровся, щоб я почала йому розповідати, що болить, як болить, і про перебіг своїх лікувань. Тому зараз, коли у нас троє дітей, я їх обстежую, лікую та звертаю увагу на будь-які скарги. © Гузік Олена / Facebook
«Книжки читаєш? Справою займися»
Багато батьків щиро вважали, що дитина постійно повинна бути чимось зайнята: підготовкою до уроків, заняттями у гуртках та секціях, наведенням порядку у кімнаті. Просто помріяти чи почитати книжку здавалося чимось ганебним, таким виглядом неробства. У результаті виросло ціле покоління дорослих, які просто не вміють відпочивати. Зовсім.
Я відчуваю пекуче почуття провини, коли нічого не роблю. Просто подивитись фільм? Ні, ну я ще білизну паралельно попрасую, суп доварю – не сидіти ж 2 години перед телевізором! І так завжди. Розслаблятися не можна. Неробити — погано. У результаті я живу у стані вічної напруги, нервові зриви давно увійшли до звички. І розумом я розумію, що відпочивати треба. Але я не вмію: мені соромно нічого не робити!
«Не красуня, звісно…»
Батьки – це перше дзеркало, в яке виглядає дитина для того, щоб зрозуміти, якою вона. І якщо мама і тато регулярно повторюють малюкові, що у нього волосся рідке, ноги кривуваті, а замість носа шнобель, то саме таким чадо і почуватиметься. З подібними установками про адекватну самооцінку не може бути й мови.
Це не означає, що потрібно відчайдушно брехати дитині про її неземну красу, але помічати хороше і підкреслювати плюси зовнішності дитини багатьом батькам не завадило б. Знання своїх переваг допоможе дитині почуватися впевненіше, а наполегливе інформування про недоліки зробить його закомплексованим і затиснутим.
Мене мама запевняла, що у мене жахливі ноги – худі, негарні, криві. Як потім виявилося, це, щоб я не носила короткі спідниці, «не привертала до себе зайвої уваги». У 18 років я одягалася як стара, у мене були спідниці до п’ят і мішкуваті кофти. Але навіть це не вберегло мене від уваги, і потім мені пояснили, що не така я й потвора, а навіть зовсім навпаки. Але позбавитися комплексів повністю я так ніколи і не змогла. © Наталія Богуш / Facebook
“Ми на тебе все життя поклали, а ти… невдячна!”
Батьки докладають багато зусиль для того, щоб їхні нащадки жили краще, ніж вони самі. Для деяких дитина стає центром Всесвіту, довкола якого і крутиться світ. Але малюк не вибирає таку позицію і не зобов’язаний все життя віддавати батькам борг за те, що вони його вклали. Тому що це був їхній вибір, але не його.
Крихітка, якому з дитинства навіюється думка про те, що він сенс чийогось існування, несе на своїх плечах тягар відповідальності за добробут дорослих людей і почуття провини за те, що не завжди виправдовує їхні очікування. Він ніби існує «в кредит», замість просто жити.
Мій діагноз – це “ми все для тебе робили, а ти…”. Мені завжди все купували, мене не питаючи. Все найкраще, звісно. Але не те, що я попросила. Я до кінця життя не розрахуюсь за всі матеріальні блага, які маю, і мені це щоразу нагадують. Мені регулярно виставляють рахунок: батьки тобі скільки скільки зробили, а ти… А в мене просто немає свого життя зовсім, я своїм життям і розплачуюся. © Ірмалі / AdMe
Ти ж хлопчик / Ти ж дівчинка
Багато дітей дістають заборону на певні дії та моделі поведінки через гендерні стереотипи. Хлопчикам традиційно не належить плакати, пестити і носити рожеве, а дівчаткам – лазити по деревах, грати в машинки або хокей. Ці обмеження заважають дітям вільно пізнавати навколишній світ та відкрито виявляти свої почуття.
Понад те, подібні фрази формують в дітей віком неправильне ставлення одне до одного. Хлопчики ростуть з відчуттям, що їхні однолітки гірші за них, бо бути «як дівчисько» соромно. Дівчаткам здається, що всі пацани – агресивні хулігани, від яких краще триматися подалі. Це загрожує проблемами у відносинах із протилежною статтю для обох сторін.
Ти ж дівчинка! – займає перше місце серед улюблених маминих фраз. Лаятися – не можна, битися – не можна, послати далеко і надовго підсунутого нею же “залицяльника” – не можна. © Багатолика / «Яндекс.Дзен»
Мене дістало, що моєму синові забороняють плакати, що є «правильні» та «неправильні» кольори для хлопчика, мене просто виморожує, що, якщо дитина боляче вдарилася, її затикають фразою «Не плач, ти ж не дівчисько». І мене бісить, що я не можу обмежити своє коло спілкування, адже основна частка людей з «ти-ж-хлопчиком головного мозку» — це мої старші родичі, яких я взагалі дуже люблю. © “Палата № 6” / Vk
А які фрази батьків найсильніше вплинули на ваше життя? Вам вдалося уникнути негативних установок при вихованні дітей або ви ловите себе на думці, що повторюєте ті самі помилки?
