Хоча ми й знаємо, що «всі проблеми родом із дитинства», тема стосунків дорослих дітей та батьків у нашому суспільстві, як і раніше, табуйована. «Ну це ж мама», «Мене годували-вирощували, я маю бути вдячним» — визнаватись у негативних почуттях до рідних, м’яко кажучи, не заведено. Навіть якщо образи, завдані їх вихованням, з роками перетворюються на самобичування, тривожність та відчуття глибокої неспроможності.
Ми погоджуємося з думкою психологів про те, що люди не зобов’язані любити своїх родичів, навіть якщо це мама та тато. Сьогодні в нашій добірці на вас чекає 15 промовистих прикладів того, до чого призводить токсична поведінка в сім’ї.
1.
Деякі батьки обрушують на своїх дітей критику щоразу, коли відчувають злість, розчарування або просто занепад сил. Це допомагає їм виплеснути негативні емоції та приховати власну вразливість. У будь-яких словах або діях дитини, продиктованих навіть найкращими спонуканнями, такі мами та тати завжди знайдуть, до чого причепитися. З роками ненаситна потреба батьків потішити власне самолюбство нікуди не дівається, а ось у дорослої дитини не залишається бажання робити для близьких хоч щось приємне.
2.
Є категорія батьків, які вважають, що якщо дитина сита, одягнена та взута, то на цьому їхня місія виконана. Недоступні та холодні, вони можуть бути у житті своїх дітей фізично, але не в емоційному і духовному планах. Виростаючи, дитина відчуває, що має виконати свій обов’язок: допомогти матеріально, забезпечити догляд, знайти лікаря. Але чекати тепла та уважності мамам та татам у таких випадках не варто.
3.
Нарцисичні батьки набагато співчутливіші. Вони уважно стежать за тим, як дитина вчиться, які гуртки відвідує і в чому досягає успіху. Такі мами та тата підживлюють власне его досягненнями свого чада. Але при цьому не бачать у ньому унікальної та автономної особистості. Будь-яка помилка, погана оцінка, непризове місце є приводом для скандалу. Дитина відчуває постійний тиск і зміцнюється в думці, що вона недостатньо хороша. Подорослішавши, така людина, щоб не відчувати пресинг із боку родичів, намагатиметься максимально дистанціюватися від спілкування з ними.
4.
Емоційно «холодні» мами та тата якщо й не відкидають своїх дітей повністю, то ніби не помічають і дивляться крізь них, займаючись своїми першочерговими справами та проблемами. Ставши значно старшим, такі батьки з невдоволенням виявляють, що дитина чомусь не виявляє до них належної любові, турботи та поваги. Хоча чому тут дивуватися? Недарма знамените прислів’я говорить: «Що посієш, те й пожнеш».
5.
Зіткнувшись зі знецінюючим ставленням батьків, діти відчувають сором, який може тривати протягом усього життя. Щоб захиститися, дитина може почати робити те саме у відповідь: насміятися над смаками родичів, применшувати значущість їхніх почуттів, принижувати їхні заслуги та досягнення. Або ж не терпіти нападок на свою адресу та емоційно віддалитися.
6.
Літні батьки нерідко вдаються до поширеної маніпуляції: «Ми тебе годували-вирощували, а ти нас ні в що не ставиш, невдячний!». Вони знають, що мають над дітьми величезну владу, і намагаються зберегти контроль навіть після того, як ті покинули сімейне гніздо. Мами та тата можуть чинити тиск, шантажувати, змушувати обирати між ними та іншими близькими людьми чи цінностями, створюючи ситуацію, де будь-який вибір виявиться зрадою. Наймудрішим рішенням є не йти на поводу у родичів-маніпуляторів, а вчитися відстоювати власні межі, не забуваючи демонструвати вдячність за все те, що вони зробили.
7.
Немає нічого поганого в тому, що мами та тати мають деякі амбіції щодо власних дітей. Погано, коли це перетворюється на нав’язливу ідею. Якщо будь-яка розмова зводиться до питання: «Коли ти вже візьмешся за розум і заведеш сім’ю? Мені час няньчити онуків», — стосунки між родичами навряд чи стануть теплішими та ближчими. Батькам, які знають, що завдають дорослим дітям незручності подібними розпитуваннями, але продовжують пиляти їх, не варто дивуватися тому, що одного разу нащадки взагалі перестануть виходити зв’язок.
8.
Психологічна підтримка батьків так само важлива для дитини, як і грудне молоко спочатку її життя. Травма, завдана черствим родичем, не зникає сама собою. У когось опускаються руки, з’являється невпевненість у собі та страх перед серйозними стосунками. Хтось наперекір всьому хоче довести рідним, що чогось варте, і досягає запаморочливих успіхів. Однак і ті й інші люди в глибині душі часто почуваються покинутими та спустошеними.
9.
Довірити секрет дорослому – великий крок для дитини. Це і перевірка авторитету на міцність і спосіб підтримати дружбу. Якщо батько замість того, щоб зберегти секрет у таємниці, сміється чи сердиться, а потім ще й виносить таємну інформацію на загальне обговорення, то довіра у такій сім’ї буде втрачена назавжди. Нерідко це призводить до того, що, подорослішавши, дитина не може відкрити дорослим по-справжньому страшні та загрожуючі для її спокою та безпеки таємниці.
Мамі перестала довіряти у 7 років, коли сказала, що мені сподобався у класі хлопчик, а зранку усі родичі про це знали… Та й до цього були дрібниці, але ця історія поклала кінець моїй довіри до близьких. Мама тепер журиться, що за 21 рік я їй нічого більше не розповіла, потайлива! А на моє запитання: «Навіщо тоді все і всім розбалакала?» – Відповідає: «Та не було такого! Не пам’ятаю! Не вигадуй». © nfh354410 / Pikabu
10.
«Такий великий, а плачеш, як маленький!», «Нюня, дивись, з тебе вже всі сміються», «Коли плачеш, ти некрасива. Негайно припини!» — багато батьків переконані, що соромити свою дитину за сльози — єдиний надійний спосіб втихомирити дитину. Проте все, до чого може призвести така реакція, це замкнутість, сором і почуття провини. Плакати, коли сумно та боляче, нормально. Проживати неприємні емоції теж треба вміти, а не носити їх у душі важким тягарем. Інакше це прямий шлях до психологічних проблем.
11.
Одержимі владою батьки вважають, що мають право вибирати, яку професію отримувати дитині, з ким зустрічатися, за кого виходити заміж, на яку роботу влаштовуватися. І їм неважливо, що дитина вже давно не малюк, а доросла людина, здатна самостійно приймати рішення. Контроль, як правило, ірраціональний. Аргументом є непробивна фраза: «Тому що я так сказав(а)». Дітям, які так і не змогли вирватись з-під впливу батьків, доводиться несолодко. Вони не тільки накопичують у душі невиражений гнів, а й звикають беззаперечно підлаштовуватися під оточуючих, вважаючи, що чужі потреби важливіші за власні.
12.
Нерідко в сім’ях діти стикаються із ситуацією, коли одного з братів чи сестер батьки люблять більше. Наприклад, вважають, що старша повинна взяти на себе функції матері (батька), і лають її за кожну провину, тоді як молодшій дитині будь-яка витівка сходить з рук. Або, навпаки, старшу постійно ставлять у приклад молодшій, натякаючи, що вона має більше докладати зусиль, щоб відповідати своєму обдарованому родичу. Якщо батьки не помічають цієї проблеми, а роблять все, щоб показати вибіркове ставлення до когось із дітей, то це посилює конфлікт між братами та сестрами й руйнує який-не-який зв’язок «нелюбої» дитини з сім’єю.
1996 рік, вечір, мені 9 років. Я старша дитина. Хтось по телевізору говорить, що молодших дітей люблять більше. Батя каже мамі: «Ну, це й справді ж, так?! Чомусь…» Мати погоджується. Прикро досі – пам’ятаю, як учора було. © NAZAROVV74 / Pikabu
13.
«Не потрібно хвалити дитину, а то ще зазнається і взагалі нічого не робитиме!» – вважають деякі батьки. У їхньому вихованні є тільки батіг і жодних пряників. Батьки самі задають планки, які їхні діти не в змозі досягти, а потім дивуються, чому ті страждають від перфекціонізму, тривожності та невпевненості у собі.
14.
Батьки-маніпулятори майстерно перекладають дітей провину за свої нереалізовані амбіції. Вони щоразу розігрують із себе жертву: «Якби не твоя поява на світ, у моєму житті все було б інакше». Ці слова боляче ранять і викликають почуття провини. Щоб протистояти їм, необхідно вміти вибудовувати здорові межі та не йти на поводу у маніпуляцій. Відповідальність за народження та виховання дитини лежить лише на плечах батьків.
15.
«А що люди скажуть?», «У мене пів міста знайомих. Як я їм у вічі дивитися буду?» — це слова батьків-егоїстів, для яких схвалення з боку набагато важливіше за самопочуття власних дітей. Вони настільки поглинені тим, щоб здаватися важливими та зразковими, що для інших переживань у них просто не залишається місця. Чи хочеться людині, яку не приймають власні батько та мати, підтримувати з сім’єю довірчі стосунки, впускати рідних у своє життя? Як би сумно це не було, але відповідь очевидна.
А у вас були моменти, що підірвали ваші стосунки з батьками? Які фрази ви ніколи не скажете своїм дітям?
