У радянському вихованні було багато позитивних моментів, таких, як поняття про честь, повагу, взаємодопомогу. Але при цьому в спадок від того часу нам дісталися і сумнівні установки, які в сучасному світі викликають подив. Частина батьків продовжує транслювати їх своїм дітям, зовсім не замислюючись про те, навіщо і чому вони це роблять просто так звично, зручно, зрозуміло.
Ми з повагою ставимося до спадщини минулого, але вважаємо, що деяких звичок радянського виховання давно пора позбутися.
1. Думати, що помилятися соромно
Багато хто з нас виріс в атмосфері тотального перфекціонізму, адже «піонер — усім людям приклад» і так важливо було не забруднити помилками високий статус яскраво-червоної краватки. Тому багато хто досі воліє промовчати, щоб не сказати щось не те, або відмовитися від своєї мрії, боячись потрапити в халепу.
Я навчалася на 4 та 5, причому 5 було більше. Навчалася сама, ніхто не сидів зі мною за уроками. Але як мені це давалося! П’ятірки мали бути завжди! Я, ридаючи, переписувала по 3 рази домашку, якщо раптом помилилася – закреслювати було не можна. Досі пам’ятаю цю фразу мами: «А чому не 5?» — і цей страшний тон, з яким її вимовляла мати. Дітям ніколи так не говорю. Підтримую. Може, це лише мої проблеми і діти цього не оцінять, але це мені треба. © Anna Petra / Facebook
Потрібно вміти визнавати за собою та за іншими право на помилку. У мене син навчався у англійській школі. На його прикладі я зрозуміла, яка різниця у навчанні між нашими системами. Для них помилки – це досвід, а для нас – поразка. Тому тут багато дітей бояться ставити питання у процесі навчання, бояться, що їх вважатимуть дурними, бояться глузування від успішніших учнів. А що потім? Нестача знань, а то й тотальна відраза до пізнання як такого. © Олена Чепурна / AdMe
2. На обід обов’язково їсти суп. І без розмов
Обід без супу в СРСР уявити було неможливо, і досі у більшості сімей ця традиція зберігається. Багато хто вважає супи корисними апріорі, навіть якщо в них півкаструлі піджарки, олії та жирного м’яса з картоплею.
На обід було обов’язково їсти борщ чи суп. Типу: «Шлунок не впорається з їжею. Ріденьке є обов’язковим. Так йому легше все переварити». Інша їжа на обід була рідкістю. Я не стала у мами та бабусі питати, як харчуються, і ще живі, люди в інших країнах. © Лілія Кальченко / AdMe
Капусняки, борщі, харчо та розсольники із солянками! Наваристі, на кісточці та з сальцем! Не можу без них — щотижня варю каструлю. Наскільки знаю, концепція правильного харчування наші супи до розряду корисних не зараховує (корисніше, мовляв, м’ясні бульйони без усього, овочеві супи та крем-супи), але це так смачно! © Pechkin / AdMe
3. Вважати, що хвалити – тільки псувати
Більшість мамів та бабусь досі вважають, що якщо дитину хвалити та підкреслювати її сильні сторони, то вона виросте самозакоханим егоїстом, і ніяк інакше. Насправді розумні компліменти формують правильну самооцінку і багато в чому визначають те, наскільки людина буде впевнена у своїх силах, здібностях та вміннях.
«Мамо, а я красива?» – Запитала я якось. «Нічого особливого, така, як усі!» Так і я жила. З низькою самооцінкою, вперто не помічаючи кількості хлопців, що зітхали по мені… «Це я спеціально тобі говорила, щоб ти не зазнавалася!» Якого біса?! © Анастасія Депутат / Facebook
Згадую свою добру знайому з університету. Про таких кажуть: «Не красуня, але симпатична». Скільки разів я чула від неї щось подібне до «Ненавиджу своє тіло!», «Боже, яка я страшна!». Так, батьки хотіли якнайкраще, говорили, де треба над собою працювати, щоб стати «хоч трохи красивішою». І вона працювала, виснажувала себе дієтами (заробивши проблеми зі шлунком та підшлунковою). А потім поїхала до іншої країни жити. Запитую, як їй там, і перше, що чую: «Я тут красуня! Мене тут усі вважають гарною!» Минулого літа вона приїжджала на батьківщину, ми бачилися. Як вона погарнішала! Так само «при тілі», але це приємні апетитні форми, а обличчя просто сяє. А все тому, що їй день у день кажуть, що вона красуня! Вона навчилася любити і приймати себе і реально розквітла. © Anastasiia / AdMe
4. Прасувати абсолютно всю білизну
Прасування білизни свого часу було необхідністю: це дозволяло позбавитися від клопів. Тому наші мами та бабусі кип’ятили білизну, а потім годинами стояли біля дошки для прасування. Сьогодні таких проблем у більшості сімей вже немає, а звичка прасувати все – від постільної білизни до шкарпеток – у багатьох лишилася.
Ми з сестрою після прання прасували свої труси та майки. Синтетики тоді не було, тільки бавовна. Але навіщо? Мама вважала, що треба пропрасувати… © Shtusha Kutusha / AdMe
Моя мама прасувала майже весь одяг, крім шнурків: джинси, майки, синтетику обов’язково через марлю. Коли я став жити окремо, мені праска за призначенням знадобилася один раз за 5 років, коли я на корпоратив вирішив одягнути костюм із краваткою. А з дошки для прасування виходить чудова підставка під синтезатор. © kin63camapa/Pikabu
5. Думати, що інші діти завжди в чомусь кращі
Мабуть, майже всі з нас чули про доньку або сина маминої подруги, які навчаються виключно на відмінно, ідеально заправляють ліжко, грають на фортепіано, малюють і займаються волейболом одночасно і, звичайно ж, ніколи не суперечать батькам. Зазвичай ці діти існують лише в уяві батьків, тому що насправді їх ніхто не бачив. Такі порівняння, безперечно, погано впливають на самооцінку дитини й змушують її відчувати себе непотрібною та поганою.
Я виросла в тіні дочки маминої подруги, яка все робила краще за мене. При цьому заднім числом я розумію, що мамина подруга свою доньку просто сліпо любила і ніколи нічого негативного про неї не говорила. Проблеми у дочки почалися після школи у дорослому житті, при чому моя мама страшенно дивувалася, адже така ідеальна дитина зростала! Потім, через багато років, у розмові з іншою подругою моя мама почала захоплюватися її онуком, примовляючи при цьому: «Ну який розумник — не те що наш!» Я її обірвала досить різко і сказала, щоб вона не сміла негативно відгукуватися про мою дитину, тим більше, що переваг у неї дуже багато. Мама мені потім сказала, що я їй “розплющила очі”. Вона сама росла з переконанням, що дітей не можна перехвалювати, щоб не зіпсувати. І раптом уже на старості зрозуміла, що це неправильно. © Ellen Munck / Facebook
6. Бути впевненим, що всі багаті — шахраї
«Чесним трудом великих грошей не заробиш» — ця установка міцно сиділа в головах багатьох радянських людей. Вона формувала негативне ставлення до багатства і ставила людину перед вибором: бути доброю, але бідною або поганою, але заможною. Однак у сучасному світі, де, наприклад, блогер за допомогою соціальних мереж може за рік заробити більше, ніж його батьки на заводі за все життя, такі установки заважають бачити свої можливості та користуватися ними.
Мені завжди говорили, що великі гроші — великі проблеми, і що за чесну працю багато не платять, зате сумління чисте. Я панічно боюся великих сум, якихось фінансових заохочень на роботі, адже це все надприбутки, тобто не зароблене, не моє. Одного разу мені шеф виплатив 200 тис. за проєкт, який я придумала і реалізувала, а він приніс компанії несподівано гарний прибуток. Я їхала додому з цими купюрами в сумці, і вони викликали у мене дикий страх: з такими грошима треба щось робити! У результаті дала їх у борг подрузі, якій не вистачало на нову машину. Вона повертала частинами, і ці гроші просто розчинилися: пішли на продукти, комуналку, одяг. Натомість не страшно.
7. Лякати дитину міліціонером або злою тіткою
У нашому радянському дитинстві багатьох дітей за погану поведінку батьки погрожували віддати «чужій тітці», а за особливо буйні витівки обіцяли викликати «дядька-міліціонера». Здавалося б, подібні методи виховання давно пішли в минуле як архаїчні та марні, проте деякі мами та тати досі ними користуються.
Часто спостерігаю, як медпрацівники жартами та примовками намагаються завоювати дитячу довіру, а за дверима «яжмати» репетує: «Ось не заспокоїшся — віддам тебе тітці-лікарю на експерименти», «Не замовкнеш — підемо укол робити», «Будеш плакати — залишу в лікарні» тощо. Дуже прикро. © AliceStone/Pikabu
Іду вулицею. Попереду “яжмати” з дівчинкою років 3. Іде виховує на ходу. Я проходжу повз, а вона в цей момент каже: «Ось зараз тебе тітка забере!» Я простягаю руку, дівчинка хапається за неї, і ми йдемо разом подалі від очманілої матусі. Причому дитина навіть не оглядалася. Сяк-так дитя розлучилося зі мною. Мабуть, так мати допекла, що хоч з ким — тільки від неї. © GloryEk/Pikabu
8. Судити про людей по зовнішньому вигляді
Раніше, коли отримати модну річ можна було тільки за блатом або за великі гроші, зовнішній вигляд говорив багато про людину. Але сьогодні, коли зірки та мільйонери ходять у джинсах та витягнутих футболках, судити по одягу безглуздо. Та й навіщо, адже внутрішній та зовнішній світ людини можуть зовсім не співпадати.
До класу сина перейшла дівчинка. Батьки її — дуже заможні люди, власники серйозного будівельного бізнесу. Виглядають обидва як з обкладинки: доглянуті, модні, машина як половина школи. І ось настав той день, коли мами та тати ходять до школи мити-прибирати. Заходжу я до класу і бачу: стоїть ця розкішна блондинка та намиває вікна. А потім помітила її чоловіка з моїм — вони тягали меблі. Чоловік такий задумливий був після цього прибирання. Каже, чоловік такий нормальний, не чекав! © Нара / Facebook
9. Підкреслювати недоліки дитини, щоб вона знала свої слабкі сторони
Іронізувати над зовнішніми особливостями людини, які вона не може змінити, вважається непристойним. Але багато дітлахів дізналися про те, що вони клаповухі або кривоногі саме від батьків. Нерідко тата й мами наголошують на недоліках своїх чад, жартують з них, намагаючись прищепити дитині імунітет до цієї теми, мовляв, все одно дражнити будуть, нехай звикає. Але якщо людині весь час навіювати, що вона гидке каченя, то на лебедя вона може і не перетворитися.
“Ноги як лижі”. Пам’ятаю все життя. Тільки мої ноги та й моя постать — копія матері. Я тут ні до чого, а комплекс на все життя. © елла кудякова / Facebook
“Ніс-ніс-ніс – потім Катя”. Цей «невинний» жарт переслідує мене з дитинства і досі. В результаті я ненавиджу свій ніс, соромлюся його страшно, намагаюся не фотографуватися в профіль і взагалі до людей боком не повертатися, мрію зробити ринопластику. Хоча ніс нормальний. © Катерина Кириліна / Facebook
10. Все найкраще залишати для гостей чи особливого випадку
Хоч би скільки в сучасному суспільстві говорили про синдром відкладеного життя, багатьом з нас він все ще притаманний. Тому гарне плаття припадає пилом у шафі до «особливого випадку», а куплена по акції коробка цукерок відкривається не відразу, а при гостях. У більшості людей, які жили при СРСР, цей синдром у крові, і нинішнє покоління починає від нього звільнятися.
«Це для гостей» — коли купується всяка смакота і пів року лежить до чийогось візиту, а ти на неї дивишся і зітхаєш. «Для гостей» ще вішали нормальний туалетний папір і краще мило, а потім їх прибирали та клали найгірше. © egocentricdeer / Twitter
Я все дитинство проходила у величезних шмотках і кошмарно незручному взутті «на виріст». Досі прикро за це, і ненавиджу навіть на міліметр невідповідні речі. Єдиний раз мамина подруга надіслала мені з Польщі черевички справді мого розміру. Вони були чудові — акуратної форми, лакові, із застібкою на крихітну кнопочку та кокетливим бантиком. Я спала в обійми з коробкою! Але надіти їх дозволили теж лише один раз: «Куди такі ошатні?! Зіпсуєш, подряпаєш, зтопчеш!» Потім туфельки, що ідеально збереглися, политі моїми сльозами, віддали малозабезпеченій матері-одиначці з маминої роботи і її дівчинка носила польський шедевр у сільську школу, не особливо з ним церемонячись. © Ena / AdMe
11. Вірити чужим людям більше, ніж своїм дітям
Коли виникає конфліктна ситуація між дітьми, батьки часто поділяються на два типи: в одних свій малюк завжди має рацію, що б він не зробив, а другі вірять чужим словам, а не запевненням власного чада. Діти перших здебільшого виростають самовпевненими людьми з відчуттям власної безкарності, другі ж не довіряють людям і вічно чекають підстави. По-хорошому в кожній ситуації необхідно розбиратися індивідуально, але довіряти своїй дитині все ж таки необхідно. Адже хто, як не ви?
Було мені тоді 5–6 років. До тата матері приїхала сестра з онуком, той був старший за мене на 2 роки. Увечері нас посадили на кухні пити кип’ячене молоко, а бабусі пішли дивитись телевізор. Я абияк впхнула в себе вміст чашки та побігла у ванну рот прополоскати. Коли повернулася, вислухала на свою адресу дике репетування і була поставлена в кут (чого зі мною ніколи раніше не робили) години на 2. А все тому, що брат вилив своє молоко в раковину, залишилися білі розводи, а коли його запитали, він відразу сказав, що я це зробила. Минуло вже 30 років, я давно не спілкуюсь із цією ріднею, але осад залишився. © Алла Шатайлюк / Facebook
У двоюрідної сестри майже не було волосся, і їй купили якийсь страшенно дорогий імпортний ополіскувач. Після того, як я помилася, сестра звинуватила мене в тому, що користувалася її засобом. Тітка почала нюхати мою голову і говорити, що я злодійка. Я підбігла до мами, думала, вона подивиться мені в очі й зрозуміє, що правду кажу. Мама теж понюхала моє волосся і сказала, що вона не впевнена і якщо вони вважають, що я брала, значить, я дійсно злодійка. Те, що моя рідна мати мені не повірила і не захистила мене, було великим ударом. Я завжди була слухняною. Ніколи їй не брехала. © Наталія Воднєва / Facebook
12. Думати, що щастя у важкій праці
Більшість наших батьків не вміло відпочивати, а багато хто взагалі вважав це ганебним, мовляв, «ми не пани якісь, нам нема коли дивани пролежувати». Установки «все дістається важкою працею» і «тільки лінивий нічого не робить» досі живі в наших людях, тому старше покоління так часто злиться, коли молодь спить до обіду або в телефоні сидить, навіть якщо немає термінових справ.
Найдратівливіше – “Треба пахати!”. Онлайн-роботу чомусь не сприймає частину старшого покоління як гідну, хоча заробляти на ній можна стільки ж, як і на «очній». © Жебрак вареник / AdMe
Досі відчуваю почуття провини, коли витрачаю час без користі. Наприклад, можу вранці поспати, але ні, совість не дає, треба вставати, займатися справами. Не кажучи вже про розваги, витрати грошей на себе і заняття своїми улюбленими справами. Як же можна читати книжку, коли посуд митий, а якщо посуд митий, то можна і пил протерти… © Марія Іванович / Facebook
13. Залежати від міфічної суспільної думки
Фрази «А що люди скажуть?» та «Перед сусідами соромно» супроводжували багатьох радянських дітей протягом усього дорослішання. Вчинки, покупки, плани та мрії оцінювалися з погляду того, що подумають інші. Подорослішавши, багато хто так і не перестає орієнтуватися на громадську думку і не може дозволити собі жити в задоволення, тому що бояться засудження.
Я: випадково ставлю на футболці цятку.
Мама: От сама пратимеш, або ходи давай у брудному одязі. Що люди скажуть?!
От уявляю прямо, як я йду вулицею, а перехожі такі: Ого, класна футболка! Стоп, у неї там цятка в лівому нижньому кутку. Як так можна взагалі? Фі! © sad___alpaca / Twitter
«А що люди скажуть?» – це найдурніша фраза, яку я чую постійно. «Треба посадити картоплю, а то що люди скажуть?», «Треба завести корову, а то що люди скажуть?». Та нічого люди не скажуть! Їм начхати на тебе, на мене, на інших. Люди собою зайняті. © eijohn_ / Twitter
14. Бути впевненим у тому, що старший завжди має рацію
Нам з дитинства вселяли, що з учителем не можна сперечатися, а старших треба слухатись, адже вони краще знають. Але вік сам собою не є показником високого рівня ерудиції, а робити помилки властиво всім. Безумовне підпорядкування тим, хто народився раніше, не веде ні до чого доброго, адже цим можуть скористатися нечесні люди, яким дитина не зможе відмовити лише тому, що вона молодша.
Якщо людина старша, це не означає, що вона розумніша, краща і гідніша. Подорослішавши, я зрозуміла, що вік не дає жодних привілеїв. На жаль, це обман з дитинства — те, що дорослий завжди має рацію і розумніший. Попри все це, старенькій місцем в громадському транспорті я, звичайно, поступлюся. © Mari9 / AdMe
15. Примушувати ділитися
Бути «жадюгою» в СРСР вважалося дуже соромним, адже люди будували соціалізм, де все мало бути спільним. Але зараз світ живе за іншими правилами, а щеплене з дитинства правило «треба ділитися» ще існує в головах багатьох. Така примусова щедрість формує в дітей віком неправильне уявлення у тому, що й почуття і бажання не важливі й вони мають віддати свою річ будь-якій чужій дитині лише оскільки та їй сподобалася.
Була в мене улюблена іграшка — сірий заєць на прізвисько Маша. Приїхали до нас на літо дядько з донькою років 2-3, а мені було вже 6. Я завжди своїми іграшками ділилася: мені не шкода, сестричка ж не з’їсть — пограє і віддасть. Коли вони збиралися їхати, вона вчепилася в мою Машу. Бабуся стала мене вмовляти віддати, на кшталт «ти ж велика», а дідусь силою тягнув до іншої кімнати. Я в замкову щілину дивилася, як він виміняв у малюка мою іграшку на шоколадку. На бабусю я потім ще довго ображалася, але потім зрозуміла, що це вона у мене ось така добра, не тільки моїм коштом: свої речі вона теж так віддавала, якщо комусь сподобалися. © Anna Geller-Gorbashov / Facebook
Пам’ятаю, як прикро, коли я була в улюбленому спортивному костюмі, двоюрідний брат сказав, що той йому подобається, і мама змусила мене його зняти і віддати братові. © Lena Virtue / Facebook
16. Вважати, що спочатку треба здобути престижну освіту, а вже потім займатися тим, чим хочеться
Вища освіта в СРСР мала безумовну цінність і відкривала перед людиною нові горизонти. Тому старше покоління впевнене, що необхідно отримати диплом вузу, і не має значення, що підліток хоче бути не юристом, а художником чи візажистом. У світі відсутність заповітних скорин не є перешкодою освоєння більшості професій, і це здорово.
Мої батьки із вищою освітою. Робота престижна. Я ж у 5 років сказала, що я хочу бути перукарем, на що мені було сказано, що цього не буде. І ось через роки навчаюсь на філфаку і розумію, що не моє. Нишком кидаю виш і йду в училище на перукаря. Коли я відучилася і вже працювала, дізналася мама. У сім’ї був грандіозний скандал. Через 8 місяців роботи я купую авто: зарплата хороша. Вже 6 років у цій професії, і не жалкую. І мама зрозуміла, що без копійки в кишені ніколи не залишуся! © «Підслухано» / VK
17. Не користуватися послугами професіоналів
Сервіс у СРСР був не дуже розвинений, тому наші батьки вміють робити практично все своїми руками чи знають тих, кого можна про це попросити. Їх не лякають складності, зате необхідність заплатити за працю сторонній людині здається надуманою, адже можна якось викрутитися або обійтися. Найчастіше така економія виходить боком.
Мама моєї подруги нещодавно задумала робити ремонт, і це лихо тепер стосується кожного члена її сім’ї та всіх знайомих. Мене вони за старою дружбою запросили поклеїти шпалери, а потім цій епічній жінці спало на думку геніальна думка — купити новий унітаз. Але вантажники це дорого, тому вона запропонувала нам з подругою винести «білого друга» з магазину і підняти його на 3-й поверх хрущовки самотужки. Мовляв, ми свого часу й не таке тягали. Ага, зараз, дякую! Плитку у ванній вона попросила покласти троюрідного племінника — вийшло кривенько, зате недорого. Загалом, я так зрозуміла, ця жінка не заспокоїться, доки не задіє у своєму ремонті всіх знайомих. Проте майже безкоштовно.
Які моменти з радянського виховання ви б хотіли зберегти, а які вважаєте пережитком минулого?
