Є певна кількість методик виховання, у кожних батьків (і в мене теж), які ми використовуємо, не замислюючись про їхню суть. А вони, виявляється, не зовсім правильні, навіть, я би сказала, шкідливі.

Як не треба виховувати дитину

1. Щоб дитина заспокоїлася, потрібно перевести її увагу та чимось зацікавити

Мета: допомогти дитині впоратися з негативними почуттями.

Результат: Коли перемикаємо увагу дитини, ми сприяємо тому, що негативні почуття залишаються всередині дитини й не знаходять виходу. Навіть якщо зовні вона при цьому заспокоюється, найімовірніше, вони дадуть про себе знати при першому зручному випадку, а ми будемо дивуватися, чому це через якусь дурницю дитина закотила годинну істерику.

Емоції — це енергія, її необхідно якось використовувати. Чомусь ми наївно вважаємо, що вони можуть просто зникнути. Мабуть, немає більше у світі речей, від яких ми очікували б подібних чудес.

Ми прекрасно розуміємо, що почуття голоду нікуди не дінеться від того, що ми займемося роботою (так, про нього на час можна забути, але організм буде докладати всіх зусиль, щоб повідомити нам, що пора підкріпитися). Ми не думаємо, що бардак у квартирі розсмокчеться, якщо ми з неї на якийсь час підемо. Нарешті, ми не тішимо себе ілюзією про те, що позиви в туалет пройдуть самі собою (назавжди та безслідно!), якщо ми подумаємо про щось інше, тільки тому, що вони виникли не вчасно.

Ми просто шукаємо спосіб відповісти на ці сигнали найбільш цивілізованим способом.

Емоції вимагають від нас того ж. Вони виникають не від поганої спадковості й не від природної схильності дітей бути маніпуляторами та шкідниками — вони повідомляють нам про те, що щось пішло не так. І навіть якщо неможливо це щось виправити, їх необхідно висловити, прожити, щоб вони не накопичувалися і не створювали ефект бомби, що розірвалася.

2. Якщо дитина кусає — потрібно вкусити у відповідь.

Мета: показати дитині, що укус — це боляче, розвивати в ній співчуття.

Результат: ми демонструємо таким чином багато всяких ідей дитині, але тільки не те, що кусати не можна, тому що це заподіює біль. Наприклад, ми показуємо, що кусати все-таки можна, раз самі собі це дозволяємо. Також ми демонструємо, що перемагає найсильніший. Ще — що нам її не шкода і ми готові завдати болю. Що треба мститися.

Що від нас можна чекати будь-що. Чому ми розраховуємо на те, що віддзеркалення дій дитини призведе до появи співчуття? Тому, що сподіваємося на те, що дитина зробить простий математичний хід: мене вкусили й мені боляче — отже, коли я кусаю, комусь теж боляче. Мені не подобається, коли мені боляче — отже, і іншій людині це не сподобається. Я люблю своїх батьків — отже, я не хочу, щоб їм було боляче, тому що біль — це погано.

Читайте також: Як виховати дитину лідером

В голові все це звучить набагато коротше, а якщо намагатися вимовити — виходить, що хід зовсім не один. А ще, розраховуючи запустити в голові дитини цей алгоритм, ми не пам’ятаємо, що:

  • у неї ще немає словесно-логічного мислення для такої багатоходівки;
  • в справу втручаються почуття — їй, наприклад, страшно. Або прикро. Або все разом. І довіра до вихователя підривається. Тут вже не до логіки.

Таким чином, якщо мета подібного методу — зробити так, щоб дитина не кусалася, можливо, цей варіант спрацює. Якщо ж мета — навчити співчуття, емпатії, то варто підшукати інший варіант.

3. Щоб дитина не виросла жаднюгою, треба наполягати, щоб вона ділилася.

Мета: навчити дитину бути щедрим.

Результат: хай там що, протилежний. Як правило, нам хочеться ділитися у двох випадках:

  • ми впевнені, що того, чим ми ділимось так багато, що нам не доведеться себе обмежувати;
  • нам дуже хочеться зробити приємне близькій людині, і ми готові навіть пожертвувати чимось, чого нам і самим хочеться.

Є ще варіант ділитися з якимось розрахунком: наприклад, домогтися доброго ставлення. Чи тому, що ми боїмося, що про нас погано подумають. Ось якраз останній варіант «щедрості» — частий наслідок такого тренування. А перші два вимагають певної міри зрілості, готовності змішувати почуття (я хочу це сам, але мені хочеться зробити приємне) і дозрівання просторово-часових уявлень (я знаю, що я зможу отримати це знову).

До певного віку не варто цього очікувати від дитини (вже точно не треба вимагати цього від малюків у пісочниці — саме там головне осереддя «педагогіки щедрості»). Як же допомогти дитині бути щедрим? Все банально — особистий приклад (щирої щедрості, а не вимушеної, показної). І перед тим, як стати щедрим треба відчути, що таке власність. Тобто якщо у дитини просять іграшку, треба визнати за нею право відмовити.

4. Щоб дитина не стала плаксою, треба показувати їй незначущість її проблем.

Мета: допомогти дитині легко справлятися з переживаннями.

Результат: приблизно такий самий, як і з перемиканням уваги. Єдиний спосіб справитися з емоціями — випустити їх назовні. Інша справа, що можна робити це по-різному: ридати, кричати, кусати себе, штовхати кішку, промовляти почуття, намалювати їх, написати лист. Але для того, щоб опанувати різні способи, потрібен час і досвід. І добре б, щоб це супроводжувалося прийняттям і підтримкою дорослого.

Чому дорослі не плачуть над кожною подряпиною? Аж ніяк не тому, що їм сказали, що це дурниця, а тому, що вони САМІ знають, що це — дурниця, і це — наслідок знову-таки розвиненої інтеграції та тимчасових уявлень. Вони знають, що біль від подряпини скоро пройде, що вона швидко загоїться. До цих знань їх привело неодноразове проживання цієї ситуації в поєднанні з поступовим розвитком мозку.

А ось ті, хто, наслідуючи приклад наполегливих дорослих, став забороняти собі відчувати емоції «через дурниці», нерідко звалюють на себе непосильну роботу, терплять зневажливе ставлення або затягують з розв’язання проблем зі здоров’ям, тому, що їм складно зрозуміти, що варто сліз, а що ні.

Читайте також: 4 стилі прихильності у дітей

5. Щоб дитина була ввічливою, треба з раннього віку вимагати дотримання правил пристойності.

Мета: навчити дитину бути уважною і турботливою.

Результат: може і не протилежний, але мало корелює з дбайливістю й уважністю. Все залежить від того, скільки емоцій і праці ми вкладаємо в роботу над ввічливістю. Якщо дитина від наших вимог відчуває, що ми не готові приймати її «вовком» (а то, чи прийде їй ця ідея в голову, залежить не тільки від того, маємо на увазі ми це, але і від чутливості дитини), навряд чи для неї це стане приємною процедурою і проявом турботи. Це буде обов’язком, який обтяжує.

Якщо просто час від часу нагадувати, не наполягаючи, — ймовірно, це не призведе до протилежного результату, але краще розуміти, що ви це робите заради добробуту оточення, а не заради розвитку дитячої моралі. Турбота та уважність розкриються в дитині самі, в умовах теплого і доброзичливого оточення, що транслює дитині відчуття безпеки навколишнього світу.

Автор: Надія Монастирська

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів