Діти здатні «пробивати» навіть найміцніші кордони. Батьки, які самі були травмованими дітьми, іноді не встановлюють межі, вважаючи це проявом «жорстокості» стосовно своїх дітей.
Ілюзія молодих батьків
«Я ні за що не поведуся зі своїми дітьми так, як поводяться зо мною мої батьки!».
Ця оптимістична фраза — одна з найбільших ілюзій молодих батьків.
Невже нікому не вдається уникнути повторення помилок своїх батьків? Чи є ті, хто стає абсолютно іншим батьком, відмінних від його власного батька або матері? Або кожен приречений повторювати неробочі зразки поведінки тих, хто нас виростив?
Не стати таким батьком, від якого страждала доросла дитина в дитинстві, — завдання непросте. Часто дорослі діти в спробі не повторювати помилок власних батьків вдаються до протилежної крайності.
Наприклад, дочка, яка страждала від авторитарності своєї матері, пам’ятаючи власну дитячу травму, може вдатися до зайвої м’якості та потуранню, ситуації, коли їй буде вкрай складно забороняти що-небудь своїй дитині. На жаль, такий підхід не є виходом із ситуації, адже відмовляючись від однієї неробочої моделі, людина вибирає іншу, не більш ефективну.
Іноді може здатися, що людина приречена поводитися тим чи іншим чином. Цілком можливо, це правда, адже наш мозок схильний сприймати реальність певним чином.
Проте, зміна батьківських зразків — найважливіша складова еволюції людини. Зразки поведінки батьків змінювалися протягом століть, в сучасному світі батьки та матері не поводяться зі своїми дітьми так, як поводилися батьки п’ять або десять століть тому.
Що ж необхідно зробити людині, яка бажає змінити негативні зразки поведінки, закладені її батьками?
Перш за все, необхідно усвідомити, які саме механізми, успадковані від батьків, вона хотіла би змінити. Усвідомлений вибір поведінки — головний ключ до зміни негативних автоматичних реакцій. Це означає, що, коли людина захоче автоматично, за звичкою підвищити голос або вдарити свою дитину у відповідь на її проступок, їй буде необхідно зробити над собою зусилля, стриматися, заспокоїтися, а потім подумати, звідки у неї така реакція.
Чи є вона тим способом дії, яка була успадкована від власних батьків? Контролювати свої імпульси в стресовому стані — вкрай нелегко, тут необхідна висока мотивація і потреба в змінах.
Читайте також: Кожна дитина така, якою її виховали батьки
Діти, які пережили травму в сім’ї, переконані, що ніколи ні за яких обставин не вчинять так само з власними дітьми. І це може бути правдою, але, на жаль, як правило, лише до певного моменту.
Так, зазвичай спокійний батько, який в дитинстві зазнавав фізичного насильства з боку свого батька, не контролюючи себе, в стресовій ситуації (наприклад, розсердившись на дитину), сам не розуміючи, що він робить, хапається за ремінь. До цього епізоду йому здавалося, що він припинив порочне коло насильства в сім’ї. Але спалах люті зробила його дуже схожим на ту людину, від якого він сам страждав в дитинстві.
Зрозуміло, є і ті, кому вдається стримуватися в найсильніших негативних проявах зразків, успадкованих від батьків. Однак коли одні подолані, на зміну приходять інші.
Наприклад, дитина критикує батька, який вдавався до фізичного насильства, відмовляється від фізичних «заходів виховання», але успадковує звичку критикувати. Як правило, такі речі не помічаються і повною мірою не усвідомлюються, тому першим кроком на шляху позбавлення від негативних звичок поведінки є усвідомлення проблеми.
Розглянемо 7 основних неробочих зразків поведінки, властивих батькам.
Зайва турбота.
Зайва турбота батьків «повідомляє» дітям, що вони несамостійні та не зможуть впоратися з власним життям без допомоги батьків.
Завдання батьків — підготувати дитину до самостійного життя, допомогти їй виробити впевненість в собі та здорову самооцінку; якості, які сприяють успіху в дорослому житті.
Віддалення.
Травмовані діти схильні віддалятися від батьків, які змушують їх страждати. На жаль, нездатність будувати близькі стосунки може відбитися і на відносинах з власною дитиною. У такій ситуації батькам складно насолоджуватися життям, бути тут і зараз, бути в контакті зі своєю дитиною.
Неможливість встановлювати межі.
Діти здатні «пробивати» навіть найміцніші кордони. Батьки, які самі були травмованими дітьми, іноді уникають встановлювати межі, вважаючи це проявом «жорстокості» стосовно своїх дітей.
Часто бурхлива реакція дітей, відкрите вираження агресії лякає батьків. Але, як би не поводилися діти, батьки не повинні капітулювати під їх натиском. Будь-якій дитині потрібні кордони, щоб відчувати себе в безпеці. Завдання батьків — встояти та настояти на розумних правилах.
Недовіра.
Доросла дитина, травмованих батьків, нерідко має проблеми з довірою, адже зі своєї батьківської сім’ї вона винесла прямо протилежний урок: «Не довіряй!».
Такі батьки схильні не довіряти й своїм дітям, часто вони бачать приховані мотиви своїх дітей навіть там, де їх немає. Батьки, які не вміють довіряти, схильні надмірно реагувати на брехню дитини, не розуміючи, що своєю поведінкою вони самі штовхають своїх дітей на брехню.
Навчившись довіряти, батьки демонструють своїй дитині, що довіра може бути безпечною. Важливо показати дитині, що їй довіряють, а отже, приймають її.
Втрата контролю.
Батько не хоче кричати, але кричить. Він не хоче бути в люті, але він просто у нестямі. Людина перестає контролювати себе, коли її внутрішня дитина виявляється в небезпечній для себе ситуації. Повернути собі контроль над власними емоціями — складне, але необхідне завдання. На жаль, до того моменту, коли батько приходить до тями, він вже встиг зробити помилку.
Вибачення — безумовно корисна річ, але кращий спосіб все-таки запобігання подібних ситуацій. Внутрішній діалог з собою, розуміння власних почуттів допомагають стриматися та уберегти себе від помилок.
Передача негативного досвіду.
Навіть відмовившись від моделі поведінки власних батьків, не пропрацювавши травматичний досвід, батьки можуть передати свої негативні підсвідомі установки та дії своїм дітям.
Діти травмованих батьків можуть копіювати поведінку жертви, тому що батьки передали їм установку, що вони не в змозі нічого змінити, що виражати емоції — небезпечно, що контроль — найкращий спосіб захисту. Показником, що діти успадкували негативні установки від своїх батьків, є, наприклад, тривожність.
Читайте також: Вся правда про «тихе» вербальне насильство
Надмірне почуття провини.
Правда в тому, що далеко не всі відчувають себе впевнено в ролі батька. Не всі знають, чи правильно вони поводяться зі своєю дитиною чи ні. Але батьки, які пережили травму в дитинстві, схильні думати, що вони найгірші батьки у світі.
Вони постійно відчувають почуття провини перед своєю дитиною, можливо, це прямий наслідок того, що їх власні батьки переконали їх, що все, що відбувається «не так», — це їх провина. Часто, намагаючись заглушити в собі почуття провини, мати або батько «підкуповує» дитину подарунками з метою бути хорошим батьком в очах сина чи доньки.
Немає ніякої «чарівної таблетки». Немає простих рішень. В кожній людині закладено позитивні або негативні зразки поведінки, винесені з її батьківської сім’ї. Зміна негативних установок — процес повільний. Він вимагає високого рівня усвідомленості, адже перший крок до змін — це усвідомлення проблеми.
Якщо діти вже перейняли від батьків деякі негативні шаблони, їм належить змінюватися разом зі своїми батьками, які вирішили змінити свої негативні установки. Для дітей цей процес, як правило, проходить легше, ніж для дорослих.
© Elisabeth Corey, переклад Маргарита Єлісєєва
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
