…І тут трапилася в мене розмова з учителькою англійської. Вона вела уроки у дітей другий місяць, і я помітила, що якщо спочатку дитина бігла на заняття підстрибом, то останнім часом все частіше про англійську вона говорила з небажанням і взагалі скаржилася, що там нудно.
Я вирішила познайомитися з вчителькою та спробувати зрозуміти, що змінилося. Акуратно і делікатно я донесла до неї думку про те, що дитина стала з меншим бажанням ходити на уроки. Вчителька – теж енергійна та майже молода – зітхнула і зовсім не образилася.
– А що ви хочете? – риторично спитала вона. – Звичайно, спочатку вони всі бігли на урок підстрибом, тому що ми проходили алфавіт, і ми цей алфавіт і співали, і малювали, і грали з літерами, а зараз ми починаємо читати, і тут я, ну ніяк, не можу обійтися без вивчення правил і інших нудних речей!
Вона говорила пробачливим тоном, було зрозуміло, що цим питанням вона давно переймається.
– Звичайно, я намагаюся і пограти з ними, і якось урізноманітнити цей процес, але ми нікуди без правил, просто нікуди, розумієте? А сучасні діти навчатись без гри не хочуть!
Я розуміла. Для мене твердження, що далеко не всі навчальні процеси можна організувати в ігровій формі, не вимагало доказів. Але додому я йшла замислена. Цікава картина, сказала я собі, виходить, що ці діти, з якими в перший рік у школі, та й у саду, мабуть, а то й на якихось заняттях зі шкіри вон лізли, щоб чомусь їх навчити через гру, так до цього звикли, що взагалі не готові до того, щоб навчання було просто навчанням!
У нас це питання взагалі не виникало – я не пам’ятаю жодних ігор у школі, а пам’ять у мене – тьху-тьху-тьху. Були прописи, підручники, оцінки. За п’ять п’ятірок на зошит клеїли зірку – ось і вся мотивація, ось і вся гра.
Тому, коли треба було щось вивчити чи монотонно намалювати п’ять рядків якихось гачків (а не намалювати їх для Діда Мороза, щоб він знайшов дорогу на полюс), питання про те, нудно це чи ні, не виникало. І це, не приховую, було важливим кроком на шляху до середньої школи, де обсяг нудних – чого там приховувати – навчальних дій на порядок більший.
А тепер увага, питання: наскільки далі будуть успішними у навчанні діти, яких у молодшій школі й до неї вчать через гру? Або грамотна молодша школа зможе так побудувати програму, щоб до якогось моменту діти все-таки опанували «нудними» навичками, а головне, були готові виконувати монотонну і навіть безглузду на вигляд роботу? Чи все-таки якщо почати «по-серйозному» вчитися раніше, то й результативність (здатність виконувати нецікаві дії, без яких у навчанні нікуди) буде вищою?
Спостереження №2. Оскільки я часто їжджу з класом на екскурсії, мимоволі звернула увагу на ось такий момент: щоб полегшити дітям далеку дорогу, ми, супроводжуючі батьки, завжди заготовляємо їжу та пиття, намагаємося розважити їх у дорозі й так далі. І ось через деякий час я виявила, що діти стали ставитися до цього не як до приємного доповнення до екскурсії, а як до нашого безпосереднього обов’язку.
Я відчула себе стюардесою. “Яблук!” – кричать мені з одного кінця автобуса. “Поправте мені будиночок!” – не просять, а вимагають з іншого кінця. Діти перестали говорити «дякую» та «будь ласка». Я стурбувалася. Але, власне, які до когось претензії? Ми самі їх до цього привчили. Я збунтувалася і сказала, що нікому і нічим не допомагатиму, поки восьмирічні діти не навчаться ввічливо розмовляти. Допомогло, але осад залишився.
Спостереження №3: дні народження. А ще я помітила, що, оскільки багато хто з класу куди тільки не кличуть на дні народження – і в лазерний клуб, і на скеледром, і в музей, і кличуть на уроки «Божевільної науки» (на мою думку, порядком набридлу) або театр, – то тепер, коли виникає тема днів народжень, діти чекають не на спілкування, а на те, що їх розважатимуть.
Ось воно – ключове для всіх трьох ситуацій: ми своїми руками постійно привчаємо їх до того, що їх безперервно розважають. Вони тепер цього чекають – і це якийсь дуже, на мій погляд, травматичний для їхньої самостійності, самодисципліни та творчого мислення момент.
Вони не докладають зусиль, щоб змусити себе робити монотонну роботу – їх вчать через гру, вони не хочуть займати себе самі у нудній поїздці – їх розважають, вони не бажають докладати зусиль, щоб самим весело пограти у день народження – вони знають, що їх організують спеціально навчені люди.
Мені здається, вони таким чином чогось позбавляються, не кажучи про те, що я зовсім не впевнена в тому, що перетворювати життя людини на суцільне свято, що крутиться навколо неї, – добре. Чи так і має бути, а я відсталий від життя совок?
Ксенія Кнорре-Дмитрієва
Моя дитина
