Настає момент, коли батьки мають право сказати: «Тепер мій дозор закінчено». Вони не повинні (як взагалі можна говорити, що людина щось «повинна» в тонкій сфері почуттів). Але вони мають право.

Що повинні батьки дітям

Це непопулярна сьогодні ідея. Набагато популярніше думка, що батьки повинні довічно, спочатку – не травмувати й не фруструвати дитинча, сформувати у нього безпечну прихильність, потім – захищати школяра від школи, і одночасно контролювати, мотивувати, танцювати з бубном, пробуджувати інтерес.

Потім – перевести через мінне поле пубертату, перших любовей, перших нестерпно гірких відмов. Потім підтримати у виборі професії та сексуальної орієнтації, чого б дитинча там не вибрало.

А далі – негайно почати будувати з ним теплі та довірливі стосунки, але поважаючи його, як дорослу людину.

І паралельно каятися за те, які травми заподіяли йому в дитинстві, як мало помічали його почуття і проводили з ним часу.

І якщо в цьому описі ви чуєте деяку іронію, то це іронія сумна, тому що я теж сучасна мати, і мені це не чуже.

Але діти – це ж багато в чому лотерея. По суті, у твоєму домі виявляється незнайома людина. Вона народжується з деякими константами – темпераменту, фізіології, інтелекту. Вона не «чистий аркуш», як вважали ранні біхевіористи – більш того, сучасні нейрофізіологи вже боязко припускають, що вона лист, списаний відсотків на 85.

А ти з усіма своїми батьківськими потугами – ну ладно, допиши ті, що залишилися 15 відсотків, постарайся не дряпати матюків.

Але навіть тут її реакції на більшість усього – на твої батьківські косяки, вибухи емоцій, «в кого ти така дурна!» і «ось у Ганни-то Сергіївни син …» – часто, що називається, конституційно обумовлені. Один прореагує так, інший інакше, у когось буде травма, хтось розсердиться, а хтось щиро пропустить повз вуха.

І багато іншого теж конституційно обумовлене, і плювати дитина хотіла на твої батьківські амбіції та уявлення про прекрасне.

Але і ви, батьки, теж не «чистий аркуш». І іноді два цих списаних листи ніяк не складаються в загальний твір. Або складаються, але ціною титанічних зусиль другої, батьківської, надзвичайно відповідальної сторони. Яка в підсумку, звичайно, залишається неабияк пом’ятою, іноді до невпізнанності.

Тому, що з цією маленькою людиною, яка волею доль опинилися у твоєму домі, можна сильно не збігтися, наприклад, за рівнем інтелекту і вроджених здібностей. Або по лінії фізіології – дитина з явно вираженими здібностями до спорту в родині музикантів не буде дуже вже щаслива, і навпаки теж не буде, хоча начебто всі пристойні люди, хотіли один одному добра.

У мене тисяча прикладів, більшість з яких, ясна річ, я не маю права приводити з етичних міркувань і не буду.

Одним словом, те, які ви батьки, сильно залежить від того, який лотерейний білет ви витягнули в цій каруселі.

Думка не нова. Хоча чомусь і не очевидна.

Іноді поступово ми розуміємо, що поруч з нами живе людина, любити яку ніяк не виходить. Ну, або скажімо м’яко – не близька нам по духу. Людина, з якою ми ніколи не стали б дружити в школі, а? З породи тих, кого ми уникали на дитячих майданчиках.

А тут раз – і вона в сусідній кімнаті. І треба її якось любити, соромно не любити, всі говорять про любов, а де її взяяяяяти.

Хоча як взагалі «любити» може бути «треба»? Любов така штука, імперативом її НЕ виб’єш. Ні з іншого, ні з себе.

І буває, що проста відсутність любові стає жахливою трагедією для кількох поколінь в сім’ї й ганебною батьківською таємницею. Хоча все інше було – турбота, доброта, подарунки на день народження, льодяники на паличках і походи в ляльковий театр. Але ось цієї величезної любові, жертовної, книжкової, від якої перехоплює подих – не було.

А її, скажу страшне, батьки дитині й не повинні.

Турботу – повинні. Тепло, повагу – повинні. Допомогу і всебічну підтримку – повинні. А любов – люди, ну як? .. Її не витиснеш з себе центрифугою. І не зімітуєш. Вона або є, або немає.

Так ось. Настає такий день, коли батьківський обов’язок виявляється відданий.

Звичайно, це не той день, коли дитина робить перші невпевнені кроки від дивана до стіни. І навіть не той день, коли вона йде в перший клас в цій своїй жахливо незручній сорочці-блузці.

Цю точку взагалі легко пропустити, там же не стоїть трьох білбордів.

Але десь після випускного вечора в школі її вже можна починати намацувати. Це точка, в якій батьки мають право сказати: тепер ти дорослий і я дорослий. Я дав тобі, скільки міг і хотів. Тепер ми можемо потоваришувати, якщо збігаємося в планах і уявленнях про дружбу. Але можемо і ні (слава Богу, на землі 7,5 мільярда людей, є з кого вибирати друзів обом сторонам).

У батьків є право зняти з себе батьківську роль, як ми, виростаючи, знімаємо з себе дитячу.

Залишити ввічливість і повагу, які ми зобов’язані будь-кому, неважливо, дорослому або дитині. Визнати, що у вас з цією вирослою людиною, як з колишнім однокурсником або другом дитинства, вагон загальних спогадів. І завжди буде, що обговорити та поржать – якщо, звичайно, бажання виникне.

Але більше не дути на подряпини іншої дорослої людини. Не контролювати, у що вона одягнена, чи успішна вона, чи щаслива в любові. Не каятися перед нею і не відчувати провини.

І не хотіти, головне, цього робити.

Якщо, звичайно, до цього часу батьківська роль не прилипла настільки, що віддерти її – значить залишитися без лиця, з сяючою дірою.

P.S. Спасибі Ользі Ларкін і Діні Воробйовій за важливу тему і за вкрадені у них думки.

Автор Анастасія Рубцова

Моя дитина
Джерело

Залиште свій коментар

коментарів