У 1960-х роках аспірант Гарварду Джин Бріггс зробила цікаве відкриття про природу людського гніву. У 34 роки вона подорожувала за полярним колом, проживши в тундрі 17 місяців.
Вчена жила з місцевими жителями та швидко зрозуміла, що в цих сім’ях відбувається щось дивне: дорослі мають виняткову здатність контролювати свій гнів. Інуїти ніколи не злилися. Наприклад, одного разу хтось перекинув киплячий чайник в іглу, пошкодивши крижану підлогу. Ніхто не став з цього обурюватися.
«Шкода», – спокійно сказав винуватець події й пішов знову по воду. В іншому випадку ліска, на плетіння якої пішло кілька днів, порвалася при першому закиданні вудки. Ні у кого не виникло ознак гніву «Плетімо заново» – тільки сказав хтось.
На їхньому фоні Бріггс виглядала як дика дитина, хоча намагалася контролювати свій гнів. Вона діяла набагато імпульсивніше. Вона вирішила розібратися, як батьки-інуїти прищеплюють цю здатність своїм дітям? Як перетворюють малюків, схильних до істерики, в холоднокровних дорослих?
Одного разу Бріггс побачила, як молода мама грає з розлюченим малюком: маленьким хлопчиком близько двох років. Мама дала йому гальку і сказала: «Вдар мене каменем! Ще. Вдар мене сильніше». А коли хлопчик кинув камінь у свою матір, і вона закрила очі руками й удала, що плаче: «Ууууу. Це боляче!».
Бріггс була абсолютно збита з пантелику. Здавалося, її дії суперечили всьому, що Бріггс знала про культуру інуїтів. Але виявляється, це був потужний інструмент, щоб навчити дитину контролювати свій гнів.
Мами інуїтів дотримуються золотого правила: ніколи не кричати на маленьких дітей. Вони вважають, що лаяти дітей і навіть говорити з ними сердитим голосом – недоречно. Коли вони маленькі, це не допомагає, а тільки змушує вас самих рознервувався. Навіть якщо дитина вдарить вас або вкусить.
Інуїти вважають, що кричати на маленьку дитину – принизливо для дорослого. Це вчить дитину злитися, коли у неї проблеми. Батьки, які контролюють свій власний гнів, допомагають дітям вчитися робити те ж саме.
Коли дитина гнівалася: била когось чи впадала в істерику, ніякого покарання не було. Замість цього батьки чекали, поки вона заспокоїться, а потім розігрували те, що сталося, включаючи реальні наслідки такої поведінки. При цьому у них завжди був грайливий і веселий тон.
Читайте також: Правила батьківської любові
Зазвичай, такі спектаклі починалися з питання, що провокує дитину погано себе поводити. Наприклад, якщо вона когось ударила, мама могла запитати: «Чому ти не вдарила мене?». Якщо дитина клювала на цю приманку і била маму, вона не починала кричати або лаятися, а розігрувала наслідки, демонструючи, як їй боляче. «Ти зробив мені боляче і змусив мене плакати – ти цього хотів, так?».
Такі мініспектаклі мають не тільки виховний ефект, але і вчать не піддаватися на провокації, ставати сильнішими емоційно. Вони дають можливість дітям повправлятися в контролі над своїм гнівом, коли вони спокійні. Ця практика дуже важлива для дітей. Тому, що коли людина вже злиться, їй нелегко придушити свої почуття. Навіть дорослій.
Якщо ви будете практикувати контроль емоцій в момент, коли не гніваєтеся, у вас буде більше шансів впоратися з гнівом в критичній ситуації. У дітей можна зустріти найширший перелік різноманітних емоцій. У них ще не до кінця розвинулася префронтальна кора головного мозку. Тому те, що ми робимо, реагуючи на емоції нашої дитини, фізично формує її мозок.
Моя дитина
За матеріалами
