Коли читаєш пости в спільнотах, присвячених вихованню дітей, створюється враження, що основна мета батьків — не дати дитині почати турбуватися. Нам здається, що негативне переживання зламає долю дитини. Але чи так це? І чого ми позбавляємо дітей, коли не даємо їм відчути розчарування? Поговорили про це з психологом, соматичним терапевтом Руфіною Кашаповою.

Кожен з батьків знає, як нестерпно буває чути дитячий плач. Бажання «швидше припинити це» цілком зрозуміло і природно: людські дитинчата беззахисні, без допомоги дорослого їм не вижити, весь наш еволюційний досвід говорить про це.

Вся річ у віці

«Поки дитина маленька, будь-яке переживання для неї тотальне. Радість, сум, біль — вона відчуває їх усім єством. Вона не знає, що таке «терпіти», «чекати». У пам’яті дитини поки немає досвіду, який говорив би їй, що те, що відбувається рано чи пізно закінчиться, — пояснює Руфіна Кашапова. – Так влаштовано природою: батьки повинні бігти та рятувати дитину, а та не повинна терпіти. Але рано чи пізно дитина виходить з грудного віку. Вона накопичує досвід, вчиться перечікувати, справлятися з дискомфортом. І це вміння їй може сильно стати в пригоді в майбутньому».

Навіщо вчитися терпінню?

Уміння справлятися з розчаруванням не має нічого спільного зі звичкою постійно терпіти незручності. Коли ми свідомо ігноруємо власні потреби та бажання, це знижує якість нашого життя. А ось якщо у важкій ситуації ми можемо зібратися і потерпіти без шкоди для психіки — такий досвід робить нас більш адаптованими, дарує нам гнучкість, зберігає наші сили.

«Ми планували цієї весни працювати або відпочивати, а замість цього сиділи вдома, і ще незрозуміло, що будемо робити наступного року, — нагадує Руфіна Кашапова. – Але ми справляємося з розчаруванням, тому що розуміємо смисл. Ми визнаємо, що життя змінилося, воно не таке, як ми планували, — і починаємо організовувати його заново.

Ми реагуємо дією: упорядковуємо дім, придумуємо собі заняття. А той, хто не розуміє, — впадає в істерику або ступор, шукає винних. І це характерно як раз для тих, хто не навчився переживати розчарування».

Дорослий, здатний прийняти те, що не можна змінити, приймає проблеми, швидше і точніше знаходить вирішення, ніж той, хто не володіє подібними навичками. У таких дорослих за плечима є досвід дитячих розчарувань і їх подолання.

«Потрапляючи в непросту життєву ситуацію, ми на ходу починаємо перебудовуватися, діяти. Те ж саме робить дитина, якщо ми не підсовуємо їй готові рішення, — говорить експерт. – Якщо ж ми не даємо їй шансу самій розібратися з тим, що відбувається, дитина не вчиться здоровій поведінці в стані розгубленості. Вона чекатиме, що хтось прийде і скаже їй, що робити».

Звичайно, мова не йде про нехтування або свідоме ігноруванні потреб дитини.

«Буває, що дитина переживає розчарування, а дорослі говорять: «А що це ти засмутився? Все нормально, нічого серйозного взагалі». Дитина переводить на свій дитячий: «те, що я відчуваю, неважливо», і перестає спиратися на своє сприйняття», – нагадує Руфіна Кашапова.

Точка росту

Вікові кризи — це час, коли дитина, здається, весь час розчарована: у нас, у світі навколо. Така яскрава криза трьох років, коли малюки засмучуються з приводу: «Не хочу, не буду! Дай!». Світ дитини змінюється, змінюються її можливості, вміння і тілесні навички. І ці зміни змушують її сильно переживати. Батькам теж доводиться несолодко!

Є два простих правила, які допоможуть пережити цей і подібні, наповненні розчаруванням, періоди.

  • По-перше, татам і мамам слід подбати про себе: пам’ятати, що все пройде, давати собі відпочинок, не прагнути до недосяжного ідеалу.
  • По-друге, незважаючи ні на що, навіть якщо дуже важко, потрібно залишатися в контакті з дітьми.

«Ми можемо говорити дитині: «Так, любий, світ — важка штука. Ти хочеш багато, але не все виходить». Залежно від того, як дитина пройде через ці переживання, вона знайде ті чи інші навички для того, щоб орієнтуватися в житті. Давайте маленьким людям можливість засмучуватися, злитися, сваритися, відчувати досаду. На іншому полюсі почуттів їх чекають задоволення, наснага, радість, задоволення», – стверджує психолог.

Що потрібно робити дорослому в такий непростий момент? Відволікати дитину від переживань не варто: роблячи це, ми піклуємося про власний комфорт. Нам боляче стикатися з сильними почуттями дитини. Але вони — частина життя, і навчитися їх чути та розрізняти — навик, який потім стане в пригоді.

«Дорослі можуть поцікавитися у дитини: «Що ти зараз відчуваєш?» – пояснює Руфіна Кашапова. – Якщо вона поки не вміє говорити, можна задати питання більш конкретно: «Ти розгублений?» Дитина ще не знає цього слова, але з вашого тону зрозуміє, що ви маєте на увазі, кивне. Як тільки ми внутрішньо визначаємо, що з нами відбувається, вихід знаходиться. Людина так влаштована. Батьки можуть допомогти дитині з цими пошуками. Головне — не робити за дитину всю «роботу».

Читайте також: Розбиті надії: як пережити батьківське розчарування

Чи достатньо ми хороші батьки?

Що спонукає батьків оберігати дитину від розгубленості й смутку? Чому деякі з нас поспішають задовольнити всі бажання дитини, навіть ті, що не підуть їй на користь? Можливо, в нас говорить страх опинитися недостатньо хорошими батьками.

«Батьки бояться не відповідати власним очікуванням, — пояснює Руфіна Кашапова. – Якщо дитина розчарований в мамі чи татові, ця крапля потрапляє в чашу їхнього розчарування собою. Але ж ми в цей момент наділяємо дитину колосальною владою: тепер вона керує нашою задоволеністю! Поступаючи так, ми ростимо з неї маніпулятора».

Практично всі мами й тата іноді приймають «непопулярні» серед дітей рішення. Не дозволяють дивитися мультфільми три години поспіль або забороняють гуляти в вихідний, якщо на тижні дитина принесла зі школи кілька двійок. Часом ми скасовуємо свої ж рішення. Але чи піде це на користь дітям?

«Дитина має право поскандалити. А ми маємо право сказати їй «ні», навіть якщо вона скандалить, — каже Руфіна Кашапова, — Наша твердість необхідна самій дитині: спиратися  можна тільки на щось міцне. Якщо батько зараз сказав «ні», а через хвилину сказав «так» – на нього не можна спиратися. Непослідовні тато або мама ненадійні. А значить, спиратися дитині можна тільки на себе … І я припускаю, що це веде до сильного розчарування».

Чи не втратять ті батьки, які дотримуються подібної політики, любов дитини? Адже це те, чого ми всі боїмося …

«Якщо батьки послідовні, діти в них не розчаровуються, — пояснює експерт. – Вони засмучуються через конкретної ситуації: «Я хотів, але у мене не вийшло». При цьому батьківська фігура залишається сильною, надійною. З такими батьками дитина зможе пережити будь-який розлад, будь-яку кризу, і стане дорослим, який будь-що-будь знайде вихід навіть у найскладнішій ситуації».

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів