Психолог Пітер Грей призводить неспростовні докази того, що гратися в дитинстві набагато важливіше, ніж ходити в школу.
Я ріс в п’ятдесяті. В ті часи діти здобували освіту двох видів: по-перше, шкільну, а по-друге, як я кажу, мисливсько-збиральну. Кожен день після школи ми виходили на вулицю пограти з сусідськими дітьми й поверталися зазвичай затемно. Ми грали всі вихідні та літо безперервно. Ми встигали щось подосліджувати, понудьгувати, самостійно знайти собі заняття, потрапити в історії й з них виплутатися, повлітати в хмарах, знайти нові захоплення, а також прочитати комікси та інші книги, які нам хотілося, а не тільки ті, що нам задали.
Ось уже понад 50 років дорослі крок за кроком позбавляють дітей можливості гратися. У своїй книзі «Діти за грою: американська історія» Говард Чудакофф назвав першу половину XX століття золотим століттям дитячих ігор: до 1900 року зникла гостра потреба в дитячій праці, і у дітей з’явилося багато вільного часу. Але починаючи з 1960-х дорослі почали урізати цю свободу, поступово збільшуючи час, який діти змушені проводити за шкільними заняттями, і, що ще важливіше, все менше і менше дозволяючи їм гратися самим по собі, навіть коли вони не в школі й не роблять уроки. Місце дворових ігор стали займати спортивні заняття, місце хобі – позашкільні гуртки, які ведуть дорослі. Страх змушує батьків все рідше і рідше випускати дітей на вулицю одних.
За часом захід дитячих ігор збігається з початком зростання числа дитячих психічних розладів. І це не можна пояснити тим, що ми стали діагностувати більше захворювань. Скажімо, протягом усього цього часу американським школярам регулярно роздають клінічні опитувальники, що виявляють тривожні стани та депресію, і вони не змінюються. З цих опитувальників слідує, що частка дітей, які страждають тим, що тепер називають тривожним розладом і глибокою депресією, сьогодні в 5-8 разів вища, ніж в 1950-ті. За той самий період відсоток самогубств серед молодих людей від 15 до 24 років збільшився більше ніж у два рази, а серед дітей до 15 років – у чверть. Нормативні опитувальники, які студентам коледжів роздають з кінця 1970-х, показують, що молодь стає все менше схильна до емпатії й все більше – до нарцисизму.
Діти всіх ссавців граються. Чому? Навіщо вони витрачають енергію, ризикують життям і здоров’ям, замість того щоб набиратися сил, сховавшись в який-небудь норі? Вперше з еволюційної точки зору на це питання спробував відповісти німецький філософ і натураліст Карл Гроос. У 1898 році в книзі «Гра тварин» він припустив, що гра виникла в результаті природного відбору – як спосіб навчитися навичок, необхідних для виживання і розмноження.
Теорія гри Грооса пояснює, чому молоді тварини граються більше, ніж дорослі (їм ще треба багато чого навчитися), і чому чим менше виживання тварини залежить від інстинктів і чим більше – від навичок, тим частіше вона грається. Значною мірою передбачити, у що тварина буде гратися в дитинстві, можна виходячи з того, які вміння їй знадобляться для виживання і розмноження: левенята бігають один за одним або крадуться за партнером, щоб потім несподівано на нього накинутися, а лошата зебри вчаться втікати й обманювати очікування противника.
Наступною книгою Грооса стала «Гра людини» (1901 рік), в якій його гіпотеза поширювалася на людей. Люди граються більше за всіх інших тварин. Людські діти, на відміну від дитинчат інших видів, повинні навчитися безлічі речей, пов’язаних з культурою, в якій їм доведеться жити. Тому, завдяки природному відбору, діти граються не тільки в те, що потрібно вміти взагалі всім людям (скажімо, ходити на двох ногах або бігати), але і навичок, необхідних представникам саме їхньої культури (наприклад, стріляти, пускати стріли або пасти худобу).
Грунтуючись на роботах Грооса, я опитав десять антропологів, які в цілому вивчили сім різних мисливсько-збиральних культур на трьох континентах. З’ясувалося, що у мисливців і збирачів немає нічого схожого на школу – вони вважають, що діти вчаться, спостерігаючи, досліджуючи та граючись. Відповідаючи на моє запитання «Скільки часу в вивченому вами суспільстві діти проводять за грою?», антропологи в один голос відповіли: практично весь час, коли не сплять, починаючи приблизно з чотирьох років (з цього віку їх вважають досить відповідальними, щоб залишатися без дорослих) і закінчуючи 15-19 роками (коли вони з власної волі починають брати на себе якісь дорослі обов’язки).
Читайте також: «Не бігай, не стрибай, в піску не сиди». Почитайте, як на дитячу психіку впливають постійні заборони
Хлопчики грають в вистежування і полювання. Разом з дівчатками вони граються в пошук і викопування їстівних корінців, в лазіння по деревах, приготування їжі, будівництво хатин, довбання каное та інших речей, які є значущими для їхніх культур. Граючись, вони сперечаються та обговорюють проблеми – в тому числі ті, про які почули від дорослих. Вони роблять музичні інструменти й грають на них, танцюють традиційні танці та співають традиційні пісні – а іноді, відштовхуючись від традиції, придумують щось своє. Маленькі діти граються з небезпечними речами, наприклад з ножем або вогнем, тому що «як же вони інакше навчаться ними користуватися?». Все це і багато іншого вони роблять не тому, що хтось із дорослих їх до цього підштовхує, їм просто весело в це грати.
Паралельно я досліджував учнів дуже незвичайної массачусетської школи, Школи Садбері Веллі. Там учні, яким може бути від чотирьох років до дев’ятнадцяти, цілими днями роблять все, що захочуть – заборонено тільки порушувати деякі шкільні правила, які не мають, втім, ніякого стосунку до освіти, завдання цих правил – виключно підтримувати мир і порядок.
Більшості людей це здається божевіллям. Але школа існує вже 45 років, і за цей час випустила кілька сотень людей, у яких все в порядку. З’ясовується, що в нашій культурі діти, надані самим собі, прагнуть навчитися рівно того, що має цінність в нашій культурі й дає їм згодом можливість знайти хорошу роботу й отримувати від життя задоволення. Граючись, учні цієї школи навчаються читати, рахувати та користуватися комп’ютерами – і роблять це з тією ж пристрастю, з якою діти мисливців і збирачів вчаться полювати та займатися збиранням.
Школу Садбері Веллі об’єднує з групами мисливців і збирачів (абсолютно вірна) установка на те, що освіта повинна знаходитися в зоні відповідальності дітей, а не дорослих. І там, і там дорослі є турботливими та знаючими помічниками, а не суддями, як у звичайних школах. Крім того, вони забезпечують дітям вікову різноманітність, тому що гра в змішаній віковій групі краще сприяє освіті, ніж гра однолітків.
Вже понад двадцять років люди, що формують освітні порядки на Заході, спонукають нас наслідувати приклад азіатських шкіл – в першу чергу японських, китайських і південнокорейських. Там діти більше часу приділяють навчанню і в результаті отримують вищі бали на стандартизованих міжнародних тестах. Але в самих цих країнах все більше людей називають свою освітню систему провальною. У статті, що вийшла не так давно в The Wall Street Journal, відомий китайський педагог і методист Цзян Сюецінь писав: «Недоліки системи, що вимагає зубріння, добре відомі: брак соціальних і практичних навичок, відсутність самодисципліни й уяви, втрата цікавості та прагнення до освіти … ми зрозуміємо, що китайські школи змінюються на краще, коли оцінки почнуть падати».
Кілька десятиліть американські діти різного віку – з дитячого садка і до кінця школи – проходять так звані «Тести творчого мислення Торренса», комплексні вимірювання креативності. Проаналізувавши результати цих досліджень, психолог Кюнхі Кім прийшов до висновку, що з 1984 до 2008 року середній результат тесту для кожного класу впав на показник, що перевищує допустиме відхилення. Це означає, що понад 85% дітей у 2008 році показали найгірший результат, ніж середньостатистична дитина в 1984-му. Інше дослідження, яке психолог Марк Рунко провів зі своїми колегами з Університету Джорджії, показало, що тести Торренса пророкують майбутні досягнення дітей краще, ніж тест на IQ, успішність в старшій школі, оцінки однокласників і всі інші способи, відомі сьогодні.
Ми запитували випускників Садбері Веллі, у що вони гралися в школі й в яких областях працювали після її закінчення. У багатьох випадках відповіді на ці питання виявилися взаємопов’язаними. Серед випускників були професійні музиканти, які в дитинстві багато займалися музикою, і програмісти, які більшу частину часу грали в комп’ютери. Одна жінка, капітан круїзного лайнера, в школі весь час проводила у воді – спочатку з іграшковими човниками, потім на справжніх човнах. А затребуваний інженер і винахідник, як з’ясувалося, все своє дитинство майстрував і розбирав різні предмети.
Гра є кращим способом придбання соціальних навичок. Причина – в її добровільності. Гравці завжди можуть вийти з гри – і роблять це, якщо їм не подобається гратися. Тому метою кожного, хто хоче продовжити гру, є задоволення не тільки своїх, але і чужих потреб і бажань. Щоб отримувати від соціальної гри задоволення, людина повинна бути наполегливою, але не занадто авторитарною. І треба сказати, це стосується і соціального життя в цілому.
Поспостерігайте за будь-якою групою граючих дітей. Ви побачите, що вони постійно домовляються і шукають компроміси. Дошкільнята, які грають у «сім’ю», більшу частину часу вирішують, хто буде мамою, хто дитиною, хто що може взяти і яким чином буде будуватися драматургія. Або візьміть різновікову компанію, що грає у дворі в бейсбол. Правила встановлюють діти, а не зовнішня влада – тренери або арбітри. Гравці повинні самі розбитися на команди, вирішити, що чесно, а що ні, і взаємодіяти з командою противника. Всім важливіше продовжити гру і отримати від неї задоволення, ніж виграти.
Я не хочу надмірно ідеалізувати дітей. Серед них зустрічаються хулігани. Але антропологи говорять про практично повну відсутність хуліганства і домінуючої поведінки серед мисливців і збирачів. У них немає вождів, немає ієрархії влади. Вони змушені всім ділитися і постійно взаємодіяти один з одним, тому що це необхідно для виживання.
Вчені, які займаються іграми тварин, стверджують, що одна з головних цілей гри – навчитися емоційно і фізично справлятися з небезпеками. Молоді ссавці під час гри знову і знову ставлять себе в помірно небезпечні і не дуже страшні ситуації. Дитинчата одних видів незграбно підстрибують, ускладнюючи собі приземлення, дитинчата інших бігають по краю обриву, на небезпечній висоті перескакують з гілки на гілку або борються один з одним, по черзі опиняючись у вразливій позиції.
Людські діти, надані самі собі, роблять те ж саме. Вони поступово, крок за кроком, підходять до найсильнішого страху, який можуть витримати. Робити це дитина може тільки сама, її ні в якому разі не можна змушувати або підбурювати – змушувати людину переживати страх, до якого вона не готова, жорстоко. Але саме так поводяться вчителя фізкультури, коли вимагають, щоб всі діти в класі забиралися по канату до стелі або стрибали через козла. При такій постановці завдання єдиним результатом може бути паніка або почуття сорому, які лише зменшують здатність справлятися зі страхом.
Крім того, граючись, діти відчувають злість. Викликати її може випадковий або навмисний поштовх, жарт чи власна нездатність настояти на своєму. Але діти, які хочуть продовжити гру, знають, що злість можна контролювати, що її потрібно не випускати назовні, а конструктивно використовувати для захисту своїх інтересів. За деякими свідченнями, молоді тварини інших видів теж вчаться регулювати злість і агресію за допомогою соціальної гри.
У школі дорослі несуть за дітей відповідальність, приймають за них рішення і розбираються з їхніми проблемами. У грі діти роблять це самі. Для дитини гра – це досвід дорослості: так вони вчаться контролювати свою поведінку і нести за себе відповідальність. Позбавляючи дітей ігор, ми формуємо залежних і віктимних людей, що живуть з відчуттям, що хтось наділений владою повинен говорити їм, що робити.
В одному з експериментів пацюкам і дитинчатам мавп дозволяли брати участь в будь-яких соціальних взаємодіях, крім ігор. В результаті вони перетворювалися в емоційно покалічених дорослих. Опинившись в не дуже небезпечному, але незнайомому середовищі, вони з жахом завмирали, не в силах подолати страх, щоб озирнутися. Зіткнувшись з незнайомими тваринам свого виду, вони або стискалися від страху, або нападали, або робили і те, і інше – навіть якщо в цьому не було ніякого практичного сенсу.
На відміну від піддослідних мавп і пацюків, сучасні діти поки що граються один з одним, але вже менше, ніж люди, які росли 60 років тому, і незрівнянно менше, ніж діти в суспільствах мисливців і збирачів. Думаю, ми вже можемо бачити результати. І вони говорять про те, що цей експеримент час припинити.
Моя дитина
За матеріалами
