Мені 7 років. Я стою біля дошки так, як мене навчили в танцювальному гуртку – ноги в першій позиції. Урок я знаю добре. Боятися немає чого. Але все одно по хребту повзе страх. Я дратую Степаниду Іванівну – свою першу вчительку. Я чекаю, що ось-ось щось станеться. Указка злітає і з гуркотом обрушується на дошку.

«Чого ти стоїш, як артистка?! Найрозумніша тут? У школі треба вчитися, а не ногами кренделі викручувати!»

Я не розумію, що значить стояти, як артистка. Не розумію, в чому я винна. І я люблю вчитися, але що б я не зробила – я роблю не так.

На шкільних зборах мамі мого друга в присутності інших батьків вчителька сказала, що з нього виросте маніяк.

«Дивіться за хлопчиком. Вже дуже він мовчазний».

Батьки заборонили своїм дітям дружити з моїм другом. Виріс, став відомим вченим, досі не дуже говіркий. Але якось дуже здивував мене питанням: «Оленко, а як ти вважаєш, я нормальний»?

Малюнок моєї клієнтки вчитель малювання відправив на міську виставку. Батьків запросили на відкриття. Тато моєї клієнтки подивився на малюнок, поворушив губами, хмикнув і виніс вердикт: «Перспектива завалена». Тато насправді бажав добра. Він інженер, він знає, якою має бути перспектива на малюнку п’ятирічної дівчинки. В художню школу вона більше не ходила.

Дитина в парку біжить до своєї мами та несе їй зів’ялу травинку в подарунок. Травинка кинута на землю, а на дитину виливають купу претензій, що вона «знову вся перемазана». Дитина заливається плачем. Я не знаю дитину і не знаю її маму. Але мені хочеться обійняти її та ридати разом з нею, оплакуючи несправедливість.

Коли людина, неважливо якого віку, виявляється в просторі, де вона не розуміє, що від неї хочуть і що їй робити, і чому вона якась не така – вона йде в «порожнечу». Вона каже собі: «Значить мені не дуже і треба, не сильно й хотілося, і взагалі це дурниця». І «порожнеча» хороша тим, що в ній немає болю. Не має сенсу переживати за те, що не твоє.

«Не твоїми», зазвичай, виявляються впевненість в собі, ініціативність, вміння заводити друзів, заняття творчістю, бажання приймати рішення, висловлювати свої почуття. Насправді все, що я перерахувала, можна звести до простого: «заборонити собі любити життя».

Я дуже скептично ставлюся до порад «полюби себе». Кожен раз я хочу підійти до людей, які це вимовляють, і запитати: «Людоньки, ви, взагалі, у своєму розумі?». А з чого ви взагалі взяли, що люди можуть любити себе? Що вони взагалі знають, як це – любити?.. Що про кохання знає доросла дівчинка, якій мати відрізала волосся, щоб вона «не курвилась»? Що про кохання знає дорослий хлопчик, батько якого жбурляв у нього чобіт і називав це грою на влучність? Що про кохання знає ще одна дівчинка в жіночому тілі, мати якої вирішила, що та повинна танцювати в Великому театрі, і била ременем по ногах до кривавих смуг за кожний не виграний конкурс. І інша дівчинка, яку зробив ізгоєм у класі коментар шкільної медсестри, що у неї, швидше за все, лишай, хоча це був нервовий дерматит.

Читайте також: Думайте, що говорите – діти слухають. Психолог із 20-річним стажем рекомендує відмовитися від цих фраз людям, які хочуть виростити щасливих дітей

Тому, що для них ось таке ставлення і є любов. Тому, що інакше б вони не вижили. Для них це – норма.

Хронічні травмуючі ситуації та стрес переходять в стан «нічого не можна зробити» і «нічого не змінити». Людина не просто втрачає контроль над своїм життям (щоб щось втратити треба щось мати, як ви розумієте), вона цей контроль навіть не може знайти. І це дуже складно, формувати нові життєві сценарії. Практично неможливо.

Я хочу сказати цим порадникам, але тепер в соціальних мережах не можна писати це слово, тому скажу інше. Ви самі поняття не маєте, що таке любити. Ви самі поняття не маєте, як створюється простір любові та прийняття. Ви навіть уявити собі не можете, як ви далеко від любові, насаджуючи почуття провини своїми коментарями: «ви просто себе не любите».

Так і ви себе не любите, якби ви любили себе, то поважали б чужий життєвий досвід також, як і свій. І нарешті б усвідомили, що неможливо судити дитину з позиції дорослого, того, хто програв – з позиції переможця, того, хто не впорався – з позиції того, кому справлятися і не доводилося.

Як мені одного разу написала одна жінка: «Олено, навіщо ви розповідаєте про ці жахи?». Так того і розповідаю, щоб ми всі вчилися не судити, а приймати чужий життєвий досвід як рівноцінний своєму.

А хлопчики та дівчатка, які покалічені та втратили віру – я вірю в них. Я вірю, що вони одного разу знайдуть в собі сили й повірять своєму внутрішньому голосу.

Олена Пастернак

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів