У такій темі завжди багато напруги та почуття провини. Хоча батьки потребують якраз не критики, а підтримки та знань.
Отже, чому ж діти дратують, і чому ми дратуємося:
1. У будь-якої живої нормальної людини будуть різні емоції. Якщо раптом хтось досяг повної безтурботності і йому ніколи не буває складно з дітьми, нехай напише мені обов’язково. Я в нього повчуся. Мені іноді буває з дітьми складно. Ми залишаємося найкращими батьками для своїх найкращих дітей, навіть, якщо сердимося, сумуємо, стомлюємося.
2. Будь-яка сильна емоція — це сигнал про те, що ми «тестуємо реальність» і реагуємо на те, що відбувається. Будь-яка «складна» емоція свідчить про те, що в нашому житті відбувається щось, у чому порушено наші потреби. І питання не в тому, що ми відчуваємо емоцію, а що ми з нею далі робимо, як ми її проживаємо. Як вчимося задовольняти свої потреби, як цьому вчимо наших дітей. І чому вчиться поруч з нами, і що відчуває поруч з нами дитина, коли ми цю емоцію проживаємо.
3. Наша основна відмінність з дитиною — ми завдяки віку, досвіду, зрілості (зокрема і префронтальної кори нашого мозку) можемо «цей» досвід назвати, вмістити, переробити та змінити свою модель поведінки, якщо це потрібно. Ми дорослі, і, отже, ми точно впораємося.
4. Найскладніше в нашій злості — навіть не сама злість, а почуття провини за неї. Нам завжди складно витримати амбівалентні почуття. Якщо ми навчимося утримувати у фокусі — що нас дратує не дитина, а її прояви — можливо, стане бодай трохи легше. Те, що робить дитина, дуже рідко направлено саме на нас, проти нас. Це може бути прояв її кризи, втоми, образи, хвороби. Нам важливо вчитися нагадувати собі — «це не проти мене особисто». Так нам легше не поранитися і не спровокуватися.
5. Нам важливо розрізнити — мене час від часу дратує (бісить, злить) поведінка дитини (ну або поведінка іншої людини) або мене дратує дитина (і це пролонгований, постійний стан). Це різні аспекти. Якщо дитина викликає постійне роздратування — особливо важливо самим йти до психолога. Наприклад, часом ми «плутаємо» дитину з чоловіком, з яким розлучаємося. І нам її присутність, як і контакт з чоловіком, нестерпні. Важливо вчитися в собі розділяти — ти — це ти, а він — це він.
Або — з народженням дитини, наражаючись на труднощі в її дорослішанні, якщо дитина часто хворіє — ми нерідко втрачаємо відчуття свободи. І переносимо відповідальність за це на дитину. Дитина нам нагадує про те, чим ми жертвуємо.
6. «Природне підбішування» — коли дитина проживає едипальну фазу розвитку — в цьому віці завдання дитини — стати кращим партнером для нашого чоловіка/дружини, ніж ми. І ми відчуваємо конкуренцію з дитиною своєї статі. Вона наш суперник. Нам важливо собі нагадувати (хоч промовляючи про себе — я мама цієї дитини. Я дружина цього чоловіка). Або говорити вголос дитині — «ти моя улюблена донька, а це — твій батько, мій чоловік. Ти виростеш і в тебе буде свій коханий партнер». Нас дратує запах підлітка — це «вмонтовано природою», це такий «захист від дурня», про всяк випадок, щоб як мінімум не допустити інцесту (нам подобається запах того, з ким у нас різні «імунні складові». А не подобається запах родичів). Те, що робить дитина, дуже рідко спрямовано проти нас.
7. Періодичне «підбішування» — це варіант норми. Достатньо хороший батько чи мати — за Віннікотом — це батько чи мати, що відгукується на потреби дитини, присутній, піклується, але — дозволяє собі піклуватися про себе і дає дитині досвід зустрічі, зіткнення з життям. Дитина точно витримає нашу неідеальність.
8. Ситуація 2020 року особлива. Проживаючи час невизначеності, хронічного стресу, всього того, що нам надав цей дивний рік, важливо пам’ятати, що тривога — це закапсульоване напруження. За тривогою — буде агресія. І ми часто-густо «зливаємо» її в наших дітей.
9. Ми сердимося, коли відчуваємо безсилля. Ми відчуваємо безсилля, коли не знаємо, що відбувається (і схильні за все відчувати відповідальність), коли вважаємо, що поведінка дитини направлена на нас. А це може бути криза трьох років, криза шести років, підлітковий вік — коли завдання дитини бунтувати, і це точно не тому, що ми погані, і тому що «вони навмисне», а тому що дитина росте. Нам важливо потроху читати про вікові особливості дітей. «Вчити матчастину».
10. Якщо ми дедалі частіше помічаємо себе роздратованими — це може бути однією з ознак вигорання. Одним з етапів, коли все, на що б ми раніше відреагували жартом, — підбішує. (Наступний етап — безсилля. Тому роздратування — хороша новина). Але нам важливо пам’ятати, що дитина в цьому точно не винна. І нам терміново важливо намагатися фокус уваги спрямовувати на себе і дуже важливо вчитися про себе піклуватися.
11. Нас злить, коли ми помічаємо в дитині свої ж якості або намагаємося знайти те, чого в нас немає. Я даю на курсі батьків домашнє завдання: написати список якостей, які б хотіли бачити у своїй дитині, і навпроти кожного з пунктів поставити галочку — чи є ми носіями цієї якості, чи може дитина у нас цього вчитися.
12. Бісить, коли дитина проявляє те саме, що й важлива для нас людина, але з якою ми не можемо сказати цього напряму. Не можемо з якихось причин сказати, що нам її поведінка неприємна. Коли ми це коректно собі дозволимо, побачите, поведінка дитини зміниться або наша реакція на неї.
13. Дитина часто працює «громовідводом» у сім’ї. Вона завжди «відтягує» на себе наше надмірне напруження.
14. Нас дратує ниття — це пасивно-агресивний спосіб впливу на нас. Це неусвідомлена маніпуляція. (Роздратування — це активно-агресивний спосіб реагування). Коли ми чуємо скиглення — нам важливо зробити кілька вдихів і видихів. Сказати «чарівним голосом» — натискаю на кнопку, що вмикає голос моєї дитини (або перетворюю тебе назад на сина чи дочку), поруч з людиною, що скиглить, нам важливо намагатися говорити на пів тону бадьоріше. Скиглення — це одна з форм регресу (коли дитина — доросла) з різних причин (втоми також) відкочується на більш ранню фазу розвитку, коли їй було безпечно і коли про неї більше дбали.
15. Коли ми сердимося, ми для дітей виглядаємо більш живими. Знаєте, це так дивно виглядає під час терапії сім’ї, коли стає очевидно, що батько присутній поруч з дитиною тільки в злості. У злості є багато енергії.Те, що нам може допомогти:Не можна жертвувати собою. Що б якісь психологи, не писали та не говорили — якщо ми робимо щосили те, що для нас неприродно, нещиро, надмірно — ми не просто вигоримо, ми будемо бачити в дитині джерело небезпеки. Прийшли з роботи — немає сил грати — граємо в кішку, яка лежить, а кошенята радом з нею. Або в колоду. Не потрібно «вдавати» активність. Дитина буде відчувати нещирість — зчитуючи наші невербальні сигнали — і буде ще більш наполегливою.
16. Дитина може нам повертати той біль, те напруження, що накопичила протягом дня. Вона «видихає» в нас той досвід, який вмістити в себе не може, сподіваючись, що ми його вберемо. Перетравимо, пояснимо. Ми зможемо це витримати, якщо спершу подбаємо про себе.
17. Ми дратуємося, коли дитина потребує нашої уваги (а ми з якихось причин її дати не можемо). Якщо в цей момент ми не можемо про неї подбати, важливо сказати — я з тобою, (я бачу, я чую), доторкнутися до неї, підморгнути, сказати, коли зможете відреагувати (за 5 хвилин, за годину, коли стрілка годинника буде «тут»). Якщо ми цього не зробимо, дитина спровокує нас на те, щоб ми-таки дали їй відчуття повної присутності (шльопнувши, накричавши).
Читайте також: Екстраверти та інтроверти. Що потрібно знати, щоб правильно виховувати та не нервувати
18. Злість нам дана для захисту меж. У чому моя потреба саме зараз, у чому мої межі зараз порушено? Потреби у всіх людей практично однакові.
19. Коли дитина бачить, що ми сердимося, і бачить, як ми справляємося з емоціями — вона вчиться у нас, як виходити з кризи, як піклуватися про себе. Ми можемо вчитися говорити — не ти мене дратуєш, а «я дратуюсь». Це «перефокусування відповідальності». «Я злюся, тому що… і мені важливо, щоб… Для того, щоб заспокоїтися зараз, мені потрібно …» — можливо, це буде корисною формулою.
20. Якщо нас злить поведінка, можна себе запитати — чи знала дитина про те, що це «правила» нашої сім’ї? Наприклад — коли ми сердимося на те, що дитина намалювала на шпалерах, важливо все ж собі поставити запитання: а дитина знала, що малювати на шпалерах не можна. Чи говорив я їй про це? Чи показав — де можна? Чи переконався в тому, що вона зрозуміла. А на індивідуальному прийомі я б запитала, а як ви висловлювали гнів у дитинстві, чи дозволяли собі взагалі або не дозволяли, кричали, билися?
Ми чудові батьки. Нам просто важливо вчитися бути більш уважними до себе, до своїх потреб, почуттів. Тоді ми зможемо в себе вмістити те, що пропонує нам дитячий світ.
Автор: Світлана Ройз
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
