Варто мені з дітьми прийти в гості до їхньої прабабусі, моєї бабусі, я одразу помічаю, як вона молодшає на очах.
Ще вранці прабабусі було складно дійти з кімнати в кухню. Але ось після обіду ми з дітьми з’являємося на порозі її будинку, і прабабуся, відставивши в кут свою паличку, ку-кукає своєму однорічному правнукові, сховавшись за шафу в передпокої.
Намагаючись розвеселити п’ятирічну правнучку, прабабуся, яка ще в обід перевіряла вміст валізки з кодовою назвою «На смерть», весело перескакує з ноги на ногу, прикидаючись зайчиком.
Згадавши, як сильно любить танцювати найстарша правнучка (їй виповнилося вісім), прабабуся, яка у нещодавній телефонній розмові зі мною називала своє довголіття покаранням, ставить пластинку з дитячими пісеньками.
Ту платівку, яку я тільки дивом не розбила у своєму дитинстві. І починає водити з правнуками хороводи, марширувати під «Танець маленьких каченят», скакати таким галопом, немов її вік – 87 років – це якась помилка. Немов це їй 37, а не мені, бо я буквально вчора злякалася, що ліфт зламався і доведеться по сходах пертися аж на п’ятий поверх. Немов це вона молода і бадьора, а не я, що давно прийняла рішення будь-що-будь чекати у метро маршрутку, щоб не йти пішки цілих 15 хвилин, які ще пару років тому я називала «всього лише 15 хвилин».
– Ну ти даєш, ба! – захоплююся я.
Бабуся погоджується, але поправляє:
– Це все діти. З’являються, і відразу весело.
Звичайно, прабабуся права. До появи дітей мені точно не було так весело.
Буквально вчора я гуляла з молодшим на майданчику. Він знаходиться в тому чудовому віці, коли периметр пісочниці – повноцінний світ, за межі якого виходиш тільки щоб поїсти чи поспати. І ось, син намагається пересипати лопаткою весь пісок з пісочниці на її бортик. Син зайнятий, зосереджений, мовчазний. А поруч з ним, теж з лопаткою в руці, пихкає помічниця, якій теж приблизно рік. З помічницею гуляє тато. Він присів навпочіпки прямо у пісочниці, і, періодично видаючи в сторону дочки «Яка красива гірка!», «Висип, висип, пісочок, мила!», «Ух ти, як чудово виходить!», уткнувся в якусь стрілялку в телефоні. І начебто ми з цим чоловіком ні про що таке не домовлялися, а я якось відразу стала відповідальною за те, щоб його дочка не засовувала брудну форму в рот, не потрапила піском в очі, не мастила в пісочниці свою білосніжну панамку …
– Добре влаштувався! – обурювалася я про себе з приводу тата дівчинки, як раптом мій син рішуче виліз з пісочниці з лопаткою повною піску.
– Ти куди? – спохопилася я. – Залазь назад, там нікуди сипати пісочок.
Син уже підняв одну ногу, щоб повернутися, але раптом завмер. Дивлячись на спину сидячого навпочіпки тата дівчинки, моя дитина хитро посміхнулася і … висипала повну совок лопатку чоловікові за …
Ні, не за комір.
Як називається те місце, де джинси у присілої людини відстовбурчуються? Ось в цю утворену «кишеньку»! Чоловік підскочив, обтрусився для пристойності, взяв на руки дочку і заквапився додому.
Весело було йому? На цей рахунок є сумніви. Але з приводу мене можете не сумніватися. Коли я згадую цю історію, його обличчя – обличчя вихованої людини в роті у якого застрягло нехороше слово, – стоїть у мене перед очима …
… Як стоять перед очима обличчя мам, бабусь і татів, що стояли в черзі до педіатра відразу за мною і дочкою.
– Нічого страшного у дівчинки немає, думаю, це алергічний нежить, – прокоментувала лікар після огляду і додала:
– Якщо ви, мамо, хвилюєтеся, що заразитеся від дочки, я можу вам порадити в якості профілактики препарат під назвою …
– Дякую, я не хвилююся, – відмахнулася я. – Я думаю, у мене міцний імунітет, сто років нічим не хворіла …
– Мамочко, а як же сильний-сильний пронос, який був у тебе торік, пам’ятаєш? – вирішила втрутитися моя дочка, оголосивши про моє історичне нездужання в відчинені двері кабінету – ми якраз збиралися виходити.
Прабабуся права, ніколи так не веселилася.
… Або ось з останнього …
Поверталися з відпустки. На митниці прикордонник строго уточнює:
– Грошей багато везете? Чи не хочете задекларувати?
– Багато у мене немає, – немов виправдовуюсь у відповідь я і тягнуся в віконце за паспортом, який прикордонник мені повертає, але … передумує, бо моя старша дочка раптом видає:
– Мамо, але у нас же дуже багато грошей. Пам’ятаєш?
– Де? – пожвавлюється людина в формі. Його лице радіє. Можливо, я його довгоочікувана злочинниця.
– У валізі! – не вгамовується дочка.
– У валізі? – людина в формі, здається, ледве стримується, щоб не заплескати радісно в долоні.
– Так, – спокійно каже моя дочка. – У нас у валізі – «Монополія». Там цілий банк грошей!
Це був момент, коли весело вже мало б бути мені, і звичайно стало, але пізніше, коли зайшла в нашу квартиру й усвідомила: «Добралися. Обійшлося. Все наше багатство – це банк з «Монополії» …
Читайте також: Коли мені було шість, бабусі виповнилося дванадцять ……
… Не повірите, але «Монополія»- улюблена гра нашої прабабусі. Діти навчили її грати, і вона ніколи не втомлюється від нескінченних ходів, які, як відомо, дітей стомлюють вже через годину. Прабабуся дуже радіє, коли щастить придбати вокзал:
– Нарешті, помандрую! – радіє прабабуся, розглядаючи картку з паровозом.
Ще вона ніколи не упускає можливості придбати водопровідну станцію:
– Хоч менше тепер за комуналку буду платити, – жартує бабуся.
І вулицю Брайтон Біч купує:
– Завжди мріяла там побувати.
А коли хтось із дітей в грі потрапляє до в’язниці й змушений пропустити хід, прабабуся змінює правила:
– Бач, чого придумали! Дітей до в’язниці. Ходи, любий, куди хочеш, нічого тобі там сидіти.
І фішки дітей рухаються в різні боки, порушуючи правила. Перестрибують куди хочуть. Правнуки перекидають кубики багато-багато разів, тому що дуже люблять шістки. І беруть з банку більше грошей, ніж передбачено. Точніше, прабабуся сама їм гроші видає при будь-якому зверненні: «Звичайно візьми собі, купиш морозиво! Банк не збідніє». І звертається до мене:
– Я ж кажу, з’являються, і відразу весело.
Моя дитина
За матеріалами
