Вибір іноді виявляється болісно неможливим — кожен може опинитися в ситуації людини, що стоїть на парапеті та роздирається болем, відчаєм і дикою втомою. Героїням нашого матеріалу довелося відмовитися від власної дитини. І наймудріше, що ми можемо зробити — не поспішати засуджувати. Хоча б тому, що ми ніколи не були на тому березі, з якого може і не бути виходу. Історії таких мам від першої особи.
Алла, 40 років
Я досі не змогла оговтатися. Так, я все розумію мізками, але іноді ночами я просто дивлюся в стелю і ковтаю сльози. Я відмовилася від свого сина відразу після його народження, 15 років тому. В той момент я була щасливою мамою веселою дворічної дівчинки, мені дуже подобалося в материнстві буквально все. Запах, посмішка вранці, ручки-ніжки в складочках. Доньку я заціловував від маківки до п’ят. Коли я дізналася про нову вагітність — я літала від захвату. Виношувала легко, купувала блакитні повзунки та шапочки.
А потім в лоб нашого автомобіля прилетіла фура з заснулим далекобійником. Я опинилася в тижневій комі. Коли відкрила очі, мені розповіли, що мене чекає. Чоловік загинув миттєво на місці. У мене виявився пошкоджений хребет — з того часу я переміщаюся на інвалідному візку, можливість ходити так і не вдалося відновити. Я боялася запитати — а що ж з семимісячним малюком? Сталося непоправне. Дитина вижила — мене екстрено прокесарили, але його мозок помер разом з чоловіком. Разом з моїми ногами, разом з частиною мене — тієї, що так любила жити.
Все, що мені тоді хотілося зробити — це закрити очі й ніколи більше не відкривати їх.
Мій малюк, якого я так чекала, назавжди залишиться овочем, який не зможе ні самостійно їсти, ні говорити, ні грати з сестрою. Все це здавалося мені кошмарним сном.
Доктор, який зайшов в палату, коли до мене прийшли моя мама і дочка, був небагатослівний. «Зараз ти поїдеш додому і будеш вчитися виховувати свою дволітку. Чи вдасться знову навчитися ходити — велике питання, ілюзій не будуй. Зламаєшся — старша дитина залишиться без матері. Батька у неї вже немає. Сина не витягнеш — це неможливо. Вважай, що він теж помер. Це порожня оболонка, в яку ти просто будеш качати сили та час. У тебе немає — ні часу, ні сил». Дочка стиснула мою руку. Мама обняла мене. Я написала відмову.
Швидше за все, він мав рацію: питання стояло дуже жорстко. Або виживаємо ми зі старшою, або всі разом тонемо. У сина не було жодного рефлексу: він дихав через трубочку, харчувався через трубочку, він весь був оповитий трубочками. Якби я могла ходити й хоча б доглядати за собою — я могла б забрати малюка додому. А так … я не могла навісити ще й такий тягар на свою вже немолоду і не дуже здорову маму.
Я бачила це крихітне бліде тільце в синцях від уколів. За склом, в білій кімнаті. А потім мене посадили в машину — і ми поїхали. Потрібно було жити далі.
Ми вижили, я працюю бухгалтером, дочка вступила до інституту. Мама майже осліпла, але тримається, тепер я доглядаю за нею, за моєю зовсім старенькою тендітною матусею. Але іноді мене душать сльози. Де зараз спить моє серце? І чому тоді так боляче всередині — і так порожньо?
Оксана, 41 рік
Мені було 16, коли я завагітніла. Батькам сказати боялася, але довго ж все одно не сховаєшся. На шостому місяці виліз живіт, суворий тато викликав мого хлопчика на серйозну розмову. Хоча ніякої розмови не було: він просто сказав, щоб той більше ніколи не наближався до мене. Або мої батьки посадять його за зґвалтування неповнолітньої. Він злякався — а хто б не злякався? — і пішов. Ми обидва хотіли цю дитину. Були готові одружитися і жити в будинку його бабусі недалеко від міста.
А потім батьки взялися за мене. То погрожували, то вмовляли. Мама плакала і пила валідол: в консультації, коли лікар запропонувала народжувати, сказала, що у неї й так вже троє дітей і четверта у вигляді онука їй не потрібна. Мені говорили, що я ще встигну народити, що мені потрібно вчитися. В середині 90-х дійсно було дуже важко — і я дуже боялася, що мого коханого посадять. Я була налякана, спустошена.
Робити аборт було вже пізно, відправили на передчасні пологи. Купили довідку про те, що у мене пієлонефрит. Тоді все можна було купити.
Ви знаєте, що таке передчасні пологи, штучно викликані? Навколоплідні води відкачуються, в матку заливається хімічний розчин, щоб плід помер. Все як по-справжньому, з переймами, з болем, з льодом на животі. Все наживо — крім дитини. Моя дівчинка виявилася настільки сильною, що народилася живою. На пристойному терміні, але недоношеною. Після всього цього витравлювання! Вона кричала, коли народилася.
І я кричала під осудними поглядами акушерок: «Давай, не кричи. Ноги розсувала перед мужиком — не кричала. Ось і зараз не кричи».
Її забрали, мою живу тоді дочку — а я була розтоптана, принижена, випотрошена. Я дійсно любила того хлопчика. Дійсно хотіла дитину. Так, я сама була дитиною в той момент — і поруч не було нікого, хто міг би підтримати мене. Сказати, що у мене все вийде.
Я відчувала себе брудної — я відмовилася від своєї дочки й від своєї любові. Зараз я могла б бути бабусею. І я не знаю, що потім з нею сталося. Що роблять в таких випадках з абортованим матеріалом, якщо він виявляється живим? Просто дають померти? Виходжують? Зараз, будучи дорослою жінкою, я ніколи не віддала б свою дитину. А тоді … мені просто хотілося додому. Я дуже втомилася.
Наступні кілька років мені реально «зірвало дах». Я дійсно «розсовувала ноги», іноді перед майже незнайомими людьми. При цьому вступила до університету, вивчилася. Старшу доньку народила вже у 27. Потім ще трьох від різних пап. Так вийшло. Зараз, коли у мене четверо дітей, я розумію, що я шукала тоді любов. Звучить, напевно, смішно і пафосно. Але я шукала того, хто буде любити мене — цілком, повністю. І ніколи нікому не дозволить мене залякати та зрадити своє. Дозволить не зрадити себе.
З хлопчиком ми тоді розлучилися, звичайно. Зараз зрідка зустрічаємося — у нього теж діти, троє. Я не знаю, як би тоді все повернулося — можливо, потрібно було стояти до кінця, дряпатися, втекти. Народити й залишити. Можливо, все було б добре. А може й ні.
Я знаю тільки, що мені досі боляче. І що тому хлопцеві досі боляче.
Якщо моя, майже доросла, дочка завагітніє, я буду з нею. Попри все. Її я точно не зраджу — і точно, в усякому разі, мої діти знають все про контрацепцію вже зараз. І — не хочу загадувати — іноді мені здається, що для того, щоб закрити цю історію, мені потрібно усиновити дитину. Можливо, одного разу.
Ольга, 25 років
Я відмовилася від дитини з купою діагнозів. Я завагітніла, здається, від нудьги та від бажання вирватися зі своєї родини. А тато дитини, дізнавшись про вагітність, тихо злився. Сказав, що його дружина теж вагітна.
Працювати я не могла — постійно нудило і нудило, гроші закінчилися, зі зйомної квартири довелося з’їхати. Та й навіщо б вона мені була потрібна? Я будувала там казку на двох, а тут третій виявився явно зайвим. Для всіх.
Я хотіла зробити аборт відразу. Але мої батьки — дуже віруючі люди. Вони замикали мене вдома, не давали нікуди виходити.
Батьки взяли мене до себе, але постійно дорікали тим, що я «принесла в подолі».
При цьому у батька була коханка, він брав мене на зустрічі з нею з дитинства. Я сиділа в кухні та дивилася мультики. А вони закривалися в кімнаті. По дорозі мені купувалося тістечко — і незмінно слідувало прохання нічого не говорити мамі. Мама все життя на таблетках-антидепресантах. Мені постійно розповідали, на яку велику жертву вони пішли, що зберегли сім’ю заради мене. По-моєму, краще б розлучилися. А тут раптом згадали про те, що аборт робити гріх. Чому я тоді послухалася? Не знаю.
У підсумку я втекла до подруги в сусіднє місто. Сказала матері, що мені потрібно в аптеку, сіла в автобус. Речі подруга вивезла раніше потайки. Доносила дитину і прийшла народжувати — подруга все влаштувала. Напевно, я так не хотіла цього хлопчика, що він таким і народився. Я тоді заморозилась, як робот. Лікарі сказали, що можна відмовитися — і, чесно, я відчула полегшення. Я не могла, не вміла дати дитині ні тепла, ні любові. Я нікого досі не вмію любити. Навіть себе.
Я знаю, де моя дитина. Мого сина ніхто не всиновив. На цьому я поки ставлю крапку. Мені потрібно розібратися в собі із собою — тому я на терапії. А далі — подивимося.
