Педагог, автор книг і мама двох дітей Рейчел Мейсі Стаффорд захопила своєю пронизливою розповіддю, в якій вона описує «день, коли перестала квапити свою дитину ».
Свою розповідь Рейчел опублікувала у своєму блозі Hands Free Mama, який дав старт цілому руху, що закликає жити повноцінним життям і знаходити баланс в шаленому ритмі світу, який одержимий перфекціонізмом і перенасичений інформацією. У своєму листі Рейчел відверто розповідає про те, як навчилася не квапити свою дитину, і як це відбилося на її житті та стосунках з дітьми.
Рейчел Мейсі Стаффорд. День, коли я перестала квапити свою дитину
Коли ви живете в шаленому ритмі життя, потрібно враховувати кожну хвилину. Ви відчуваєте, що повинні весь час перевіряти список справ, дивитися на екран смартфона або поспішати до наступного пункту призначення. І незалежно від того, на чому зосереджені ваш час і увага, незалежно від того, скільки у вас обов’язків і мультизадач, у вас ніколи не буде достатньо часу, щоб встигнути все. Таким було моє життя протягом двох божевільних років. Мої думки та дії контролювалися електронними повідомленнями, мелодіями дзвінків і насиченими порядками денними. І попри те, що кожна фібра мого внутрішнього сержанта хотіла все і скрізь встигнути у своєму понаднормовому графіку, я нічого не встигала.
Річ у тім, шість років тому Господь мене благословив невимушеною, безтурботною дитиною з характером «зупинись і вдихни аромат цієї троянди».
- Коли мені потрібно було вийти з дому, вона не поспішаючи вибирала, яку їй взяти сумочку або блискучу корону.
- Коли мені потрібно було бути на місці «п’ять хвилин назад», вона наполягала на тому, щоб я пристебнула її плюшеву іграшку до автомобільного крісла.
- Коли мені потрібно було швидко перекусити в метро, вона зупинялася, щоб поговорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.
- Коли у мене було всього тридцять хвилин на біг, вона просила, щоб я зупиняла коляску і гладила кожну собаку, яка зустрічалася на нашому шляху.
- Коли у мене був дуже щільний графік на день, який починався о 6 годині ранку, вона просила приготувати їй яйця, але дуже обережно їх помішувати.
Моя безтурботна дитина стала подарунком для мого, орієнтованого на виконання завдань, характеру, але я цього не бачила. О ні, коли ви живете таким зайнятим життям, ви можете тільки дивитися вперед і шукати відповіді на запитання, а що ж далі в порядку денному. І все, що не можна викреслити зі списку — марна трата часу.
Всякий раз, коли моя дитина змушувала мене відхилятися від мого основного графіка, я думала: «У нас немає часу на це». Отже, два слова, які я найчастіше говорила своїй маленькій любительці життя: «Поквапся».
- Я починала з цієї фрази всі свої слова: Поквапся, ми не встигнемо.
- Я закінчувала пропозиції цією фразою: Ми нікуди не встигнемо і всюди будемо запізнюватися, якщо ти не поквапишся.
- Я починала свій день з цього: Поквапся і доїдай свій сніданок.
- Поквапся і швидше одягайся.
- Я закінчувала свій день таким твердженням: Поквапся і почисть зуби.
- Поквапся і лягай в ліжко.
І хоча слово «поквапся» не збільшувало швидкість моєї дитини, я все одно говорила його. Можливо, навіть частіше, ніж слова «я люблю тебе». Правда заподіює біль, але правда лікує … і наближає мене до того, ким я хочу бути.
Потім в один фатальний день все змінилося. Ми забрали мою старшу дочку з дитячого саду і виходили з машини. Моїй старшій дитині не подобалася повільність молодшої сестри й вона сказала їй: «Ти така повільна». І коли вона схрестила руки та роздратовано зітхнула, я побачила себе — і це було болісне видовище. Я займалася булінгом, квапила і давила на свою маленьку дитину, яка просто хотіла насолоджуватися життям.
Мої очі відкрилися; Я ясно побачила шкоду, яку моє поспішаюче життя завдало обом моїм дітям. Хоча мій голос тремтів, я подивилася в очі молодшій доньці й сказала: «Мені дуже шкода, що я змушую тебе весь час поспішати. Мені подобається, що ти нікуди не поспішаєш, і я хочу бути схожою на тебе». Обох моїх дочок сильно здивувало моє хворобливе визнання, але обличчя моєї молодшої дочки сяяло схваленням і згодою. «Я обіцяю бути більш терплячою», – сказала я, обіймаючи свого кучеряву дитину, яка була натхненна обіцянкою своєї матері.
Було досить легко прибрати «поквапся» з мого словника. Але було не так легко набратися терпеливості, щоб весь час чекати мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу, щоб підготуватися, якщо ми повинні були кудись піти. І іноді навіть в цьому випадку ми все одно спізнювалися.
Читайте також: Синдром нашого часу: Дитина, яку кваплять. Дайте дітям побути дітьми
Коли ми з дочкою гуляли або ходили в магазин, я дозволяла їй встановлювати темп. І коли вона зупинялася, щоб захопитися чимось, я викидала з голови думки про мої плани та просто спостерігала за нею.
- Я бачила на її обличчі вираз, який я ніколи раніше не бачила.
- Я вивчила ямочки на її руках і то, як її очі зморщуються, коли вона посміхається.
- Я бачила, як інші люди реагували на її бажання витратити свій час, щоб поговорити з ними.
- Я бачила, як вона розглядає цікавих жуків і красиві квіти.
Вона була людиною, яка все помічає, і я швидко зрозуміла, що такі люди — рідкісні й гарні подарунки долі.
Саме тоді я, нарешті, зрозуміла, що вона була подарунком для моєї скаженої душі.
Я виконала обіцянку сповільнитися майже три роки тому. І тоді я почала свою подорож, щоб відпустити щоденні метання та усвідомити, що має значення в житті. Життя в більш повільному темпі все ще вимагає узгоджених зусиль. Але моя молодша дочка — моє живе нагадування про те, чому я повинна продовжувати намагатися.
Насправді на днях вона нагадала мені ще раз. Ми вдвох каталися на велосипедах під час відпустки. Купивши морозиво доньці, вона сіла за стіл для пікніка, захоплюючись крижаними ласощами, які тримала в руках. І раптом я помітила на її обличчі занепокоєння: «Я повинна поквапитися, мамо?». Мені хотілося заплакати. Напевно, шрами від нагального життя ніколи не зникнуть повністю, подумала я з сумом. Коли моя дитина подивилася на мене, чекаючи моєї відповіді, я зрозуміла, що у мене є вибір. Я могла б сидіти та сумувати, думаючи про те, скільки разів я змушувала свою дитину мчати по життю … або я могла б відзначити той факт, що сьогодні я намагаюся щось змінити. І я вирішила жити сьогодні.
«Тобі не потрібно нікуди поспішати. Просто не поспішай, — м’яко сказала я. Її обличчя миттєво просвітліло, а плечі розслабилися. Ми сиділи пліч-о-пліч, розмовляючи про речі, про які зазвичай говорять діти, що грають на укулеле в 6 років. Також були моменти, коли ми сиділи в тиші, просто посміхаючись один одному і милуючись краєвидами та звуками навколо нас. Я думала, що вона з’їсть все морозиво, але коли вона збиралася з’їсти останній шматочок, вона протягнула його мені. «Мамо, я залишила тобі останній шматочок», – гордо сказала моя дочка.
І я зрозуміла, що отримала угоду на все життя. Я дала своїй дитині трохи часу … і натомість вона віддала мені свій останній шматочок морозива, нагадавши мені, що деякі речі солодші на смак, якщо ти перестаєш поспішати та мчати по життю.
І все одно, про що йдеться: про крижані солодощі, зборі квітів, пряжки ременя безпеки, пошуку черепашок, сонечка, прогулянці по тротуару. Я не скажу: «У нас немає часу на це». Бо насправді це означає: «У нас немає часу жити». Потрібна пауза, щоб насолодитися простими радощами повсякденного життя — і це єдиний спосіб по-справжньому жити.
Моя дитина
За матеріалами
