Батьки бувають різні. Деякі вважають, що вони завжди праві просто за фактом свого батьківства. Інші, не впевнені у своїх педагогічних талантах, читають гори літератури й мучать дитину своєю тривожністю. Є такі, які несподівано виявляють, що дитина вже говорить/все розуміє/курить/не ночує вдома, і у них починається гострий напад виховної активності.

У будь-якому випадку дорослі вчаться бути батьками поруч зі своєю дитиною в силу своїх здібностей. І, звичайно, роблять помилки по ходу цього навчання. Деякі помилки до того типові й популярні, що складаються в впізнавані сценарії й стають фундаментом проблем людини вже в дорослому віці.

Сцена 1. «Ти ж хлопчик»

Літо. Бетта. Пансіонат. Мама тягне за руку хлопчика, який кричить. І голосно йому каже: «Ти чому плачеш? Ти ж хлопчик! Хлопчики не плачуть. Ти коли-небудь чув, щоб тато плакав? Чи ти хочеш стати дівчинкою?!». Хлопчик злякано замовкає.

Хлопчики не плачуть, хлопчики вмирають від інфарктів у 35-40 років. Заборона висловлювати почуття за статевою ознакою – розповсюджена практика у вихованні дітей. Дівчинка, наприклад, не дає здачі, не захищається, не грубіянить. Їй взагалі в ідеалі не можна злитися. Її тут же зупиняють: «Ти ж дівчинка!». А якщо дівчинка плаче, до цього не варто ставитися серйозно: всім відомо, що це просто істерики й примхи, до яких жінки схильні з раннього дитинства. Таким чином, з одного боку, хлопчик, «який не плаче», не має доступу до своїх власних почуттів (щоб не плакати, потрібно перестати відчувати, що тобі боляче). А з іншого боку, він не може сприймати всерйоз і почуття дівчинки (своєї майбутньої дружини): вона плаче не тому, що їй боляче, а тому, що вона дівчинка, – а вони просто примхливі істерички від природи.

Сцена 2. «Мати від тебе піде»

Там само. Мати, дитина. Хлопчик років чотирьох на високому, метра два, кам’яному бордюрі. Мати стоїть знизу і простягає руки: «Стрибай!». Дитина не стрибає – боїться, плаче. Мама дратується і наказує стрибати, з кожним словом в голосі з’являються сталеві нотки: «Мама тебе зловить! Стрибай, кому кажу! Ти що, мамі не довіряєш?!» Хлопчик в істериці. «Тоді мама зараз від тебе піде!»

Безпека і надійність в цьому світі відсутні за визначенням. Ні на кого покладатися не можна: навіть мама може піти якраз в той момент, коли вона найбільше потрібна – коли страшно. Довіряти нікому не можна, а власних сил, щоб впоратися, явно не вистачає. Але в майбутньому доведеться покладатися тільки на себе. Попросити про допомогу – неможливо. Все одно не допоможуть – ще й по голові отримаєш. Взагалі «мама піде» як засіб впливу на дитину досить поширений прийом: нікого на вулиці не бентежить, коли батьки кричать: «Так, ми пішли, а ти тут залишайся сам!». Перехожі, як правило, ще й підіграють батькам, заявляючи (жартома, звичайно): «Ми зараз заберемо цього хлопчика собі, раз він маму з татом не слухається!». Але дитина таких жартів не розуміє: для неї це цілком серйозні загрози. І надалі вона просто не буде вірити в те, що існують міцні прихильності між людьми – її завжди можуть кинути, якщо щось піде не так.

Сцена 3. «Така дитина мені не потрібна»

Супермаркет. Дитина вередує, щось випрошує. Мати лютує, батько нервово пританцьовує і грізно поглядає на матір: «Зроби з ним що-небудь!». Мати шипить на дитину: «Якщо ти зараз же не припиниш, ми обміняємо тебе на іншого хлопчика, який вміє себе нормально вести. А тебе здамо в дитбудинок!»

Варіації на тему: «народимо іншу дитинку», «відведемо до дядька поліціонера», «віддамо циганам». Посил прозорий: ти потрібен нам тільки в тому випадку, якщо виправдуєш наші очікування, якщо не заважаєш нам, якщо з тобою легко. Щоб вижити, дитині потрібно бути зручною. Не кричати. Не хотіти нічого такого, чого не хочуть її батьки. Покарання смерті подібне – в якості покарання виступає відкидання. У дорослому віці така людина буде або намагатися «заслужити» право бути поруч зі значущими людьми, вгадуючи те, яким вони хочуть її бачити (безперспективне завдання). Або навчиться сама відкидати всіх заздалегідь – щоб не залишити такого шансу тим, хто може опинитися поруч. У небезпечній близькості. Тому що близькість, в якій відкидання працює як «чарівна кнопка управління», звичайно, небезпечна. І не тільки для дитини – для дорослої людини теж.

Сцена 4. «Мамі через тебе погано»

Мама часто хворіє. У неї мігрень, безсоння, розлад шлунка. Кожен раз, коли дочка робить щось не так, як хотілося б мамі, у мами загострення. Погано закінчила чверть – мама лежить пластом. Приятелює не з тими хлопцями – у мами пронос. Ні, мама не лається – вона ж дуже любить дочку, вона не стане підвищувати на неї голос. Вона – жертва, заручник своєї материнської любові, притому дуже тендітна жертва, з якою потрібно завжди дбайливо поводитися. Інакше вона може навіть померти від того, що дочка відмовилася вступати до інституту чи вирішила обрізати косу і зробити пірсинг.

Регулятором таких стосунків виступає токсичне почуття провини: дитина звикає відчувати відповідальність за будь-яке нездужання матері, навіть за те, що вона нещасна. І навіть в тому випадку, якщо нещасна вона через те, що розлучилася з батьком. Цей шантаж міцніший загроз і скандалів. Тому, що попереду виставляється «любов». Відповідати на цю «любов» означає щосили відповідати очікуванням. Інакше дитина стає катом своєї матері. А бути катом такої вразливої й люблячої людини – непомірне випробування не те що для дитини, а й для дорослої людини. В результаті дочка так і буде «берегти матір» ціною власного життя. А у своїх особистих стосунках (якщо вони взагалі виникнуть) буде або відтворювати стратегію матері й «любити до смерті» (своєї) партнера, або шарахатися від будь-якої близькості, тому, що близькість неодмінно пов’язана з почуттям провини й несвободи.

Сцена 5. «Я зараз покличу батька»

Звичайна двокімнатна квартира. Мати свариться з дитиною, дитина огризається, відмовляється слухатися. Батько дивиться телевізор. «Зараз покличу батька!» – загрожує мати. І слідом: «Миколо! Йди сюди! Ти подивися, він мене ні в гріш не ставить!». Микола морщиться (це звичний сценарій в сім’ї) і робить звук голосніше. «Ти батько чи ні?! – скиглить мати. – Візьми участь у вихованні сина! Або тобі все одно?! » Микола нехотячи піднімається, він вже злий – не на сина, на безвихідь, виходить на кухню, дає запотиличник дитині, відбирає у нього планшет. Скандал виходить на новий рівень. Ляскання дверима, мат. «Що ви всі такі нервові? – дивується мати. – Можна ж по-хорошому все вирішити, навіщо обов’язково скандалити?»

Роль батька тут – кувалда. Якщо він відмовиться, то отримає статус «поганий батько». І як бонус – сварку з дружиною. Побудувати нормальні стосунки з батьком у сина мінімальні шанси. Але в таких сім’ях це і необов’язково: коли син підросте, мати швидше за все стане також нацьковувати його на батька. Дитина засвоює маніпулятивну стратегію розв’язувати складні питання «через третього». Реалізуватися це може як завгодно: наприклад, в хронічно «трикутних відносинах», коли він може жити спокійно, коли стосунки один з одним з’ясовують дружина і коханка. Або мама і дружина. Інший варіант – він і сам стане таким самим «прикладним скандалістом», як батько.

Сцена 6. «Ти що, маму не любиш?»

На прийомі у психолога мама і шестирічний син. «Ось скажи тітці, чому ти так себе поводиш?» – строго говорить мама, будучи абсолютно впевненою, що психолог зараз швидко допоможе «поставити дитину на місце». Хлопчик дивиться з-під лоба. «Мовчиш? Може, тому, що ти маму не любиш? Відповідай! Не любиш?!». Дитина починає схлипувати. Психолог тимчасово рятує дитину від мами.

Ця маніпуляція успішно використовується і тоді, коли дитина давно виросла. У відповідь на спроби жити власним життям, а не керуватися маминою думкою з усіх питань, вже дорослий син або дочка отримують трагічне, з надламом: «Звичайно, я погана мати. Так мені й треба – власній дитини стала не потрібна!» – «Ну що ти, мам, звичайно, ми проведемо літо на дачі/не будемо змінювати квартиру/назвемо онука так, як ти хочеш». Сепаруватися від такої матері гранично складно: почуття провини неабияк заважає. Любов у такої дитини – це щільна залежність від іншої людини. І вона швидше за все буде або діяти за звичним з дитинства сценарієм, або уникати близьких стосунків, тому що однієї такої мами – більше, ніж достатньо.

Читайте також: Не обтяжуйте дітей почуттям провини!

Сцена 7. «Так, все зрозуміло»

Двір. Дитячий майданчик. Дівчинка років п’яти хоче продовжити гру, а мама намагається відвести її додому. Дівчинка вередує, мама не справляється. Голос мами стає зловісно-таємничим. «Та-а-а-ак … – шипить мама, – все зро-о-озуміло. Ну добре … Так і запи-и-ишемо …» Дівчинка замовкає, починає нервово соватися, забуває про гру. Мама перемогла.

Що означає ця загроза? Куди запишемо? Що з цього випливає – розстріл або не куплять цукерок? Все це покрито для маленької дитини мороком. Загрозу неможливо класифікувати, а значить, неможливо якось до неї поставитися. Але головний посил – «зі мною можна зробити щось страшне, настільки страшне, це навіть незрозуміло що» – працює відмінно. У дорослому віці такі діти часто приписують іншим людям владу над собою, їм страшно говорити «ні», страшно бунтувати й відстоювати свою думку – хіба мало чим це може закінчитися?

Сцена 8. «Подивися на Сергійка»

Вечір. «Ти сьогодні читав?» – питає мати сина-школяра. У відповідь чується щось невиразне. Зітхання матері. «А Сергій, син Лідії Степанівни, навіть більше програми читає! На концертах виступає, тому що кращий учень в музичній школі. І мамі радість, і майбутнє у людини…».  Син мовчить і ненавидить Сергійка, а мама робить «контрольний в голову»: «Ох, весь ти в дядька Сашка пішов, такий же недолугий. Навіть зовні на нього схожий».

Начебто вже на кожному паркані написано, що порівнювати свою дитину з чужою, та ще й на користь чужого – провальний педагогічний хід, який крім образи, агресії та невпевненості в собі нічого дитині не дає. Проте такий «Сергійко» є в анамнезі майже у кожного. Послання тут зашите зрозуміле: «Не дуже ти у нас вдалий вийшов. Так собі. Інші кращими будуть». Чи треба говорити, що ненависть до «Сергію» не врятує цю дитину від того, щоб нескінченно порівнювати себе з іншими. Такі порівняння навряд чи прикрасять життя. Та й інші будуть завжди опинятися або на недоступній висоті, або настільки незначними, що нема про що з ними розмовляти. Самотність і проблеми з самооцінкою – ось плоди такого роду установок.

Сцена 9. «Головне – нічого не чіпай!»

На прийомі у психолога мама з дитиною років шести. Дитина розглядає плакат, а мама щохвилини повторює: «Головне – нічого тут не чіпай! Не бігай! Не здумай впустити вазу! Розмовляй тихенько! Ти завжди такий неслухняний, я ж знаю, чого від тебе чекати!». Хлопчик і не збирається чіпати, шуміти й бігати, але маму це не зупиняє. Вона звертається до психолога: «Ви бачите, як мені з ним важко? Потрібне око та око! Ні на хвилину не розслабишся!». Хвилин через п’ятнадцять маминих голосінь хлопчик все-таки починає активні дії, і мама видихає: тепер все на місці, можна зупиняти дитину на законних підставах.

Схоже, дитина повинна неодмінно відповідати тому сценарію, який є у матері, щоб мама могла його реалізовувати («це подвиг – бути матір’ю такого непосидючого хлопчика, мені постійно доводиться турбуватися»). У такій ситуації дитині дуже складно навчитися розуміти, що ж відбувається з нею самою насправді, чого вона хоче. Вона «підключена до мами» – вона провокує її на певну поведінку і регламентує, яка вона. Якщо все-таки в міру дорослішання, через шуми, до неї дійдуть власні бажання і відчуття, їй належить складний процес відділення від мами. Якщо ні – може вийти як в тому анекдоті: «Мама, я замерз?» – «Ні, ти хочеш їсти!»

Сцена 10. «Я краще знаю, що тобі потрібно»

Студія малювання. Мама записує дочку дванадцяти років на заняття. «Як тебе звати?» – запитує викладач у дівчинки. «Оленка», – відповідає мама раніше, ніж дівчинка встигає відкрити рот. «Ти хочеш навчитися малювати?» – знову звертається вчителька до Оленки. «Так, звісно! У неї є дані, вона так красиво в дитинстві малювала! І у мене є здібності, це спадкове», – мама знову встигає раніше дочки. Вчителька робить третю спробу: «А що ти любиш малювати найбільше?» Але дівчинка вже і не намагається відповідати. Мамин голос збоку: «Треба спочатку навчитися, техніку поставити, а потім буде ясно, що любить». Дівчинка з тугою дивиться у вікно, і є підозра, що малювати вона взагалі не хоче.

Ще Альфред Адлер, відомий віденський психолог, сучасник Фрейда, писав про те, що гіперопіка веде до формування інфантильності та комплексу неповноцінності. Деякі батьки називають це «великою батьківською любов’ю», але насправді вони, так сильно опікаючи дитини, намагаються прожити життя замість неї. Послання тут жахливе: «Ти не впораєшся, ти не здатний, я все зроблю для тебе і за тебе, посидь з боку. В найгіршому зі сценаріїв – не живи». Такі діти, виростаючи, будують співзалежні стосунки та часто страждають на наркоманію (це найпростіший спосіб «не жити»). Сепарацію з батьками такого типу можна сміливо прирівняти до подвигів Геракла.

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

 

Залиште свій коментар

коментарів