Стосунки найближчих людей — дітей та батьків — деколи залишають бажати кращого.
Особливо важко переноситься розлад, коли діти виростають. Безумовно, більшою мірою відповідальність за складні взаємини з дітьми лягає на плечі батьків, адже недарма кажуть, що «діти — дзеркало батьків», а якщо бути точніше, «діти — дзеркало батьківських проблем».
І як би батьки не повчали свою дитину, вона буде поводитися не відповідно повчань, а як губка вбирати те, що бачить, те, що її оточує і поводитися відповідно поведінки дорослих і «віддзеркалювати» її.
З роками, й без того непрості стосунки, часто погіршуються, втрачається взаєморозуміння і сварки виникають через, здавалося б, дрібниці. Адже для кожного з нас погляд, жест або репліка, побіжно вимовлена найдорожчою людиною — татом чи мамою, мають особливе значення і часом можуть заподіяти страшний біль, залишити незабутній слід або викликати злість, яка згодом зміниться гнітючим почуттям провини. І чим сильніша любов і прихильність до батьків, тим більш бурхливо будуть проявлятися ці негативні емоції. У такі моменти спливають дитячі образи, спогади про те, чого, на думку дитини, батьки їй недодали. Адже дитина частіше фіксує увагу на тому, чого вона, як їй здається, недоотримала, ніж на тому, що їй дали.
Нерідко дорослі діти пориваються змінити своїх батьків і отримати від них ту увагу і турботу, якими вони були обділені. Часом, вже виросли діти впадають з однієї крайності в іншу. І якщо в дитинстві батьки представлялися найбільш, найбільш, найбільш! – найкращими, найкрасивішими, самими всемогутніми, найрозумнішими, то дитячі образи часом призводять до того, що забувається все хороше, і батьки виставляються нелюдами та злодіями.
Але ж немає бездоганних людей, і у самої звичайної людини є як недоліки та проблеми, так і чесноти та позитивні якості. І кожен батько, будь то тато чи мама, може дати своїй дитині тільки те, що він має, може дати стільки любові, скільки є в його душі, і висловити її так, як уміє.
Оскар Уайльд колись сказав:
“Діти спочатку люблять своїх батьків; потім вони стають старшими й судять їх, а іноді вони їх прощають”.
Можна прожити все життя, пред’являючи батькам претензії та звинувачуючи їх у своїх невдачах. А можна згадати про те, що кожна зріла людина сама несе відповідальність за своє життя, змиритися з тим фактом, що все було, як було і перестати «пред’являти рахунок» літнім татові та мамі.
Мудро сказала Кора Антарова:
«Неважливо, що зробили з тебе. Важливо, що ти зробив з того, що зробили з тебе».
І якщо батьків змінити вже не вийде, отже, треба постаратися змінити своє ставлення до них: вчитися слухати та чути своїх близьких, вчитися говорити про те, що їх хвилює і намагатися надавати менше значення зауваженням. Тим більше, що з віком психіка втрачає пластичність, тому, якщо літня людина очевидно неправа, немає сенсу доводити їй неправоту — справа це невдячна і марна. Але при цьому не дозволяти собою маніпулювати, надмірно контролювати та опікати. І пам’ятайте: як ви будете ставиться до своїх батьків, так і ваші діти в майбутньому будуть ставитися до вас.
І тільки тоді, коли образа і злість в душі поступляться місцем розумінню і співчуттю, настане зрілість, а з нею прийдуть душевний спокій і гармонія.
