Останнім часом в моїй практиці стали траплятися випадки, коли запит для сімейної консультації звучить приблизно так: «Що нам робити, щоб змусити його добре вчитися?», «Він нічого не хоче! Як це виправити?» Або так: «Як ми можемо допомогти дитині перестати лінуватися?»
Батьки засмучені, стурбовані, вони не розуміють, що робити з підлітком, який нічого хоче. Вони перераховують свої заслуги перед дитиною: і це зробили, і те купили, і туди відвезли… А їм все одно … аби модний гаджет не відібрали й дали спокій.
Що ж відбувається зараз з сучасними дітьми? Чому вони такі? Ще одне запитання, яке мучить більшість батьків – «що ми зробили не так, де помилилися?»
Спробуємо з`ясувати, що відбувається. Чи винні в цьому батьки й чи могли вони вчинити по-іншому…
Людмила Петрановська в статті «Травми поколінь» пише про те, як змінюються життєві установки кожного наступного покоління в результаті подій, що відбувалися в житті попереднього. Війна, голод і репресії, що трапилися в середині XX століття, залишили свій травматичний слід у кожній родині нашої країни. Кожна сім’я втратила хоча б одну людину, багато дітей росли без своїх батьків або їх не можна було згадувати, як ворогів народу.
Матері воєнного та повоєнного часів повинні були вижити за будь-яку ціну: вони працювали з ранку до ночі, душили в собі біль і жаль, вчилися бути стійкими й непохитними. І навчилися! Їх діти практично не бачили материнської турботи, вони відвідували дитячий садок п’ять днів на тиждень, намагалися у всьому допомагати, бути старанними та слухняними. З самого дитинства малі знали, що потрібно працювати, знали ціну шматка хліба, але при цьому мали туманне уявлення про безумовну батьківську любов. Власний досвід підказував їм, що любов потрібно заслужити та любити можна лише в тому випадку, якщо дитина добре вчиться, займається спортом, допомагає старшим, піклується про молодших братів і сестер і т.д.
Впізнаєте? Під цей опис підходить більшість бабусь і дідусів покоління 2000-х років. Вони досі не можуть сидіти, склавши руки, готові піклуватися і про дітей, і про онуків, допомагати їм і морально, і матеріально. І для них надалі головне, щоб діти були нагодовані.
Тепер поговоримо про батьків сучасних підлітків. Які життєві установки керують ними? Вони – діти дітей війни. І вони теж з раннього дитинства знали, що потрібно багато працювати. Ставши дорослими в епоху тотального дефіциту, вони прагнуть того, щоб їхні діти мали все. Пригадуючи про те, як було болісно і прикро, коли хотілося мати велосипед, але не було грошей (або велосипедів), вчорашні діти намагаються дати дітям сьогоднішнім все, чого потребували колись самі. Мама все дитинство мріяла бути балериною – і ось дівчинку водять на танці, не замислюючись, наскільки їй це подобається і чи хоче вона танцювати. Тато хотів стати чемпіоном, тому син обов’язково повинен займатися спортом. І зовсім неважливо при цьому, що син хотів би грати на скрипці або конструювати роботів. У більшості батьків тепер є вища освіта, а у деяких і не одна. Їм практично неможливо уявити, як це їхній син або дочка не вступить до ВНЗ. І ось ціла армія репетиторів навчає хлопчика або дівчинку математики, англійської або фізики, не звертаючи ніякої уваги на те, до чого лежить душа у дитини. Сучасні діти звикли до того, що за них все буде вирішено: і ким бути, і де жити, і якою машиною в майбутньому керувати. Вони не знають, чого хочуть насправді, тому що за них завжди хотіли батьки. Потреби батьків і дітей перестали відрізнятися. І коли я запитую дитину, чого б вона хотіла досягти в житті, то чую у відповідь слухняний переказ картинки, яку придумали для неї батьки. Правда, іноді підлітки й молодь починають чинити опір картині світу, що їм нав’язали, і тоді батьки ведуть їх до психологів і просять «полагодити зламану іграшку».
Одного разу до мене прийшла мама з дочкою. Записуючись телефоном на прийом, вона сказала, що її дуже турбує, що дитина не знає чого хоче. Розповідаючи про дочку, вона весь час вживала словосполучення «ми»: «ми вчилися, ми відвідали лікаря, ми ходили на консультацію» і т.д. Коли вони прийшли в кабінет, з’ясувалося, що «дитині» 20 років. Про батька дівчинки мати нічого не сказала, тільки те, що розлучилися вони понад 15 років тому. До недавнього часу дівчинка була слухняною, робила те, чого хотіла мама, старанно вчилася, в клуби не ходила, ночувала вдома. А потім стала «бунтувати» і почала відстоювати своє право на особисту територію (закривати двері до своєї кімнати), на особисте проведення часу (проводити вихідні без мами), на власні почуття (зустрічатися з рідним батьком, всупереч протестам мами). І мама стривожилась! Як таке можливо? Дочка більше не любить маму, не слухається, не поважає, робить все на зло і т.д. Стала відвідувати фахівців, клініки й врешті-решт привела до мене.
Я запропонувала їм побудувати картину своїх стосунків за допомогою кінетичного піску і колекції маленьких фігурок. Вони підійшли до пісочниці з протилежних боків. Спочатку сиділи мовчки, не знаючи з чого розпочати, дівчина за звичкою чекала вказівок від матері. Потім нерішуче підійшла до шафки з фігурками. Перше, що вона взяла, був паркан, яким вона позначила кордон в піску між собою і матір’ю. Потім ще один, далі два живоплоти й кілька ялинок. Мамі стало ніяково. Вона теж пішла до фігурок, взяла кілька диких звірів, поставила їх серед ялинок, пояснивши, що дикі звірі живуть в лісі. Далі, щоб не програти перед дочкою, мати знаходила спосіб доповнити, поліпшити або змінити ситуацію. В результаті через годину кожна фігурка, поставлена дочкою, була оточена тими, які поставила мати. Коли вони закінчили, я запропонувала їм помінятися місцями й поглянути на отриману картину з іншої точки зору. І тільки в цей момент мати побачила, наскільки тісно її дочці, наскільки мало у неї вільного простору і наскільки сильно душить вона її своєю турботою. Вона вперше зрозуміла, що насправді для неї нестерпна думка, що дочка піде від неї й вона знову залишиться самотньою і ніхто більше не буде її любити так, як раніше. Вона почала розповідати про те, що її не любили батьки, тому коли у неї народилася дочка, вона вирішила, що нарешті у неї з’явився своє джерело любові, яке вона сховає від усіх, буде берегти та піклуватися про нього. Вона завжди знала, як буде краще для дочки, вона вибрала їй найкращий дитячий садочок, найкращу школу, віддала її на різні гуртки – «життям для неї пожертвувала», а в результаті сталося так, що у дочки немає власного життя, власних бажань, є тільки мама та її надії. І як хотіти чогось самій, вона не знає.
Я почала працювати з дочкою, а мамі порекомендувала іншого фахівця. Через кілька тижнів дівчина змогла промовити вголос слова «я хочу піти на весілля до тата», «я хочу перевестися до іншого ВУЗу, тому що я хочу бути дизайнером, а не менеджером з продажу».
Ця історія зі щасливим фіналом. А скільки батьків поки не готові усвідомити, як вони самі позбавляють своїх дітей бажань, прагнень і сподівань. Багато людей не готові визнати, що їхні діти зможуть впоратися самі, зможуть визначитися з вибором професії. І щоразу, позбавляючи дитину права на власну думку, особисту територію, вони тим самим перетворюють її на людину, яка «нічого не хоче». Але ж хотіли зробити як краще…
Моя дитина
За матеріалами
