Є діти, які приходять давати, а є ті, що приходять брати.
Перші — це діти, про яких батьки при кожному зручному випадку говорять, що їх дитина сонце, що осяяло всю сім’ю, з нею життя стала світліше, вона принесла радість і любов в наш будинок, вона благословила нас своїм світлом.
Про них іноді говорять, як про тих, хто нібито хоч і малюк зовсім, але вже маленький Будда, мудра, вічна душа, ніби “вона старша за всіх нас”. Вони не вимагають багато чого, вони дуже прості, легкі, і навіть труднощі з ними проживаються, ніби з подихом попутного вітру. З самого початку свого шляху, вони вистилають все новим добробутом, удачею, сприятливими змінами в родині й в матеріальній сфері, вони провокують все найкраще у своїх батьках і їх виховання не вимагає постійного нервового напруження.
А про других кажуть щось зовсім інше. По-перше, про них майже не говорять, тому що неясно як. Всі думки про таких дітей соціально дуже табуйовані, самій собі в них зізнаватися дуже складно, але якщо вирішуються пошепки — комусь, в безпечному середовищі кабінету психолога, близькій подрузі, в розпачі — то це звучить містко: “Якби тебе не було, то все було б інакше, краще”. Здається, що все в цих дітях не так, як повинно бути у нормальних дітей, здається, що вони прийшли всі сили висмоктувати й нічого не віддавати натомість. З ними багато руйнується, з ними приходить багато болю.
Читайте також: Як живе одеситка, яка 4 роки назад не послухала лікарів і народила п’ятірню
Починаючи з вагітності, яка проходить не в пелюстках троянд, безтурботних прогулянках з чоловіком під ручку і спільному сімейному очікуванні. Це період жорсткого катування тілом — душі, це вагітності, фоном яких постійно є тривоги, страхи, відчай, втома, злість, самотність. Пологи таких дітей — спустошують жінку з’являються думки, з якими важко змиритися, і тоді стає простіше вважати — що вони про дитину, до якої вона відчуває все менше і менше. Ця дитина приносить так багато болю, що бажаючи закритися від болю, ми закриваємося і від неї, призначаючи її в цьому болі — козлом відпущення.
Знаєте, хто такий козел відпущення з архетипової точки зору?
Це тварина, яку приносили в жертву богам, щоб вона викупила всі гріхи суспільства. Тобто на неї символічно вішалася колективна провина, вся погань всіх. Так і з такою дитиною. У нас була б ідеальна сім’я, якби не вона. Я була б ідеальна мама перед самою собою, якби не моє батьківство нею (адже з іншими дітьми я гарна!). У мене б ідеально був би побудований день, тиждень, якби не її поведінка. У нас з чоловіком були б хороші відносини, якби не ця дитина. Це така дитина — яка здається … покаранням.
У розпачі мама ставить питання: “За що мені він?” або м’якше – “Чому?”
Але справа вся в тому, що всі діти — благословення. Тому, що життя — це благословення і любов в чистому вигляді. Якщо брати це за аксіому, то починається справжнісінька праця душі.
Найважче — це розвернутися обличчям до цієї дитини, до Бога всередині неї, який говорить з нами.
Допустити, що ця дитина — теж прийшла давати, але тільки це дар — не на долоньці, не благословення ресурсом, а силу, народжену з болю, любов, закуту в травмах. Саме такі діти подарунком своїм несуть не активне, на сонячній стороні — життя, радість, а тіньову, заблоковану в нашому болі. Вони ніби підривають все приховане, здирають маски, провокують на зміни, знімають захист, вони виявляють приховане, виводячи на світло — таємне, куди ми, або вся наша родина не збиралися дивитися — отакий бруд, заметений під килимок, такі скелети в шафі. Ці діти створюють найстрашнішу ломку — трощачи наш перфекціонізм, хорошість на правильно виконаних умовах, роблячи нас уразливими — або справді улюбленими й прийнятими і собою й іншими, або ні.
І тоді — не вагітність винна, що я відчуваю себе такою самотньою і безпорадною, а я виявляю гірку, давно відому мені правду — що любов моїх батьків до мене вельми й вельми умовна, а свекри — не дуже-то і вважають мене своєю, рідною.
Що чоловік — знаходиться ще в дуже незрілій фазі, все ще дуже прив’язаний до мами, і несила піклуватися про мене повноцінно, він сам — дитина.
І тоді пологи — показують моє невміння ставити кордони, вибирати дійсно потрібне, а не з ввічливості та страху образити чужих людей. Тоді поведінка цієї нестерпної дитини — показує мене, маленьку, поранену, якій не давали бути такою, а вона — чомусь собі це дозволяє!
Якщо відкрити душу назустріч цій дитині — то дорога, яка зближує вас, буде як у повінь по весні — повна струмків, що пахнуть землею, зносять все колишнє, мертве, і багато води — і, щоб ступити на тверду опору, буде потрібен контакт.
Благословення цих дітей — у праці душі, в тому виклику на дорослішання і зцілення, який вони нам кидають. Сміливість і мужність душ їх не знає меж, щедрість їх любові до нас і довіра в незахищеності — так само, як Ісус, адже ця дитина підставляє другу щоку, коли ми б’ємо її — насправді, чи морально — відкидаючи. Такі діти — здаються слабкими, і в них дійсно куди більше дитячого, ніж у дітей “сонячних” — “дорослих душ”.
Їх дитячість — розм’якшує серце, милосерднішими робить нас, тому що головне, до чого ми йдемо в цьому важкому шляху — це допущення любові до нашого внутрішнього малюка, ту нашу дитячу частина, яку соромно згадувати, і самим хочеться відкинути, тому що вона крижана, втрачена, і в ній так багато болю, що колись ми удали, що її немає.
Ці діти — прийшли дзеркалити її.
Щоб ви полюбили — і дитину, і себе — цілу, не сонячну, ретельно вибілену, дорослу-причесану, а справжню, різну, слабку.
Автор Мар’яна Олійник
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
