Я давно живу з відчуттям поганої мами. Мені хочеться зробити табличку, де великими літерами буде написано “У мого сина неврологічні порушення, він не може поводитися тихо”. І ходити з цією табличкою, щоб не виправдовуватися, не пояснювати й не соромитися власної дитини.
Багато моїх знайомих, які знають Богдана лише з фотографій, кажуть: невже тобі важко, у тебе таке янголятко росте. Так, янголятко, гарненький хлопчик. Але спокійний він лише на фото.
Декілька років тому, першим запитанням невролога, коли він побачив результати ЕЕГ мозку малого, було: чи спостерігались у Богдана симптоми епілепсії, приступи, судоми, втрата свідомості, спазми чи завмирання. Як-то кажуть, Бог милував. Але, саме епіактивність впливає на поведінку Богдана і викликає у нього гіперактивність та імпульсивність. Хай вже гіперактивність, ніж епілептичні приступи.
Та хіба це поясниш людям, які не готові сприймати малих “енерджайзерів”? Інколи чуєш: з такими дітьми краще сидіти вдома. Звичайно, можна нікуди не виходити. А ще “краще”: створити резервацію для дітей, які не можуть бути невидимими. Або на вході у супермаркети, магазини, аптеки і банки розмістити знаки “Вхід з дітьми заборонений”. Жінка з дитиною і так мало куди може вийти.
Богдан мегаактивний, нетерплячий, неуважний і метушливий. У нього емоційна нестабільність та вибуховий темперамент. Спершу цього ви можете не помітити. Хвилин через 15 вас почне втомлювати його енергійність та жвавість. Через пів години у вас може розболітися голова або позакладати вуха.
Мені періодично хочеться відгородитися від навколишнього світу, закритися в чотирьох стінах, бо я знаю, чим закінчиться мій вихід “в люди”. Я не дозволяю принижувати й соромити своє дитя, тому часто між мною і людьми, яким заважає малий, виникає суперечка.
Читайте також: Чотири перевірених способи не зриватися на дітей
“А от мої діти були слухняні…”
Богдан, наче вихор, завжди носиться із шаленою швидкістю, тому нам роблять зауваження навіть на дитячих майданчиках, хоча, здавалося б, саме там дитина має право бігати й кричати скільки завгодно.
Мій син не вміє спокійно колупатись в пісочку чи тихенько гойдатися на гойдалці. Я не можу просто дати йому в руки лопатку й запустити в пісочницю, а сама сісти на лавочку й насолоджуватися стрічкою Фейсбуку зі смартфона, як деякі мами.
Я повинна стежити за сином — і не лише для того, аби він не пошкодився, а ще й для того, щоб він нікому не заважав. З появою Богдана розмірене життя дитячого майданчика закінчується. Мій син мільйон разів оббіжить весь майданчик, сотню разів з’їде з гірки, п’ятдесят разів впаде й прибіжить до мене поплакатися.
Я лише встигаю переводити очі з гойдалки на гірку, з гірки на карусельку, з карусельки на гойдалку тощо. А Богдан сяє від задоволення й голосно сміється, нарізаючи чергове коло, тому інші діти починають бігати за ним. І тут знаходяться невдоволені:
– Скажіть вашій дитині, хай перестане бігати!
– Чого він так кричить?
– Поки вас не було, моя донька тихенько гралася в пісочниці!
– Мій син бігав-бігав, упав та вимазався.
Підключаються бабусі, які сидять поруч:
– Ми всі тут старі й хворі, вікна у всіх відкриті, а тут біганина, шум, гам, верески. Ви заважаєте людям жити!
– А куди нам йти? – питаю. – Я навмисно привела сюди малого, щоб він і побігав, і покричав.
– Вашу дитину в лісі можна лише відпускати. А тут живі люди…
Я постійно стаю перед сином, захищаючи його собою. Це для мене, як для мами особливої дитини, безкінечна боротьба. Я мушу доводити, що Богдан саме такий, і він має право бути таким. Чують мене насправді чи розуміють, я не знаю. Можливо, для того, щоб зрозуміти, це треба пережити.
Богдану важко витримувати черги, він крутиться, нудиться, намагається повиснути на моїх руках-ногах, постійно рветься до виходу. Я не прошу пропустити нас, щоб не почути: “Народили й лізуть без черги!”.
Залишати малого вдома я не можу, бо нас лише двоє. Коли Богдану набридає чекати, він витягує з мого рюкзака свої машинки. І починається: вжух, вжух, вжух. Машинка з підвіконня з’їжджає на підлогу, знову на підвіконня, знову на підлогу.
Я обіймаю Богдана й прошу його заспокоїтися. Декілька хвилин малий стоїть поруч зі мною. Черга майже не рухається. Богданчику знову набридає стояти. Він тягне мене за руку і голосно вимагає: “Пішлиии… Пішлиии”. І тут втручається жінка, яка стоїть попереду мене:
– Я трьох виростила, і жоден себе так не поводив. У мене діточки слухняні були. Робили все, що я казала. Займайтеся більше своєю дитиною, а то, дивись, ще й алкоголіком чи наркоманом стане, як виросте. Жах.
Коли я відчуваю, що можу не стриматись і наговорити грубості, я відвертаюсь і намагаюся ігнорувати невдоволене буркотіння. Та підсвідомо я борюся з бажанням схопити малого за руку й потягти його геть з майданчика чи магазину.
Можна “гасити” гіперактивність медикаментами. Є ліки, які “нестандартну” або занадто рухливу дитину перетворять на керовану та покірну. Є ліки, які можуть допомогти, а можуть і нашкодити. Але не існує чарівних таблеток, які зроблять дитину спокійною раз і назавжди.
Щоб досягти цього, потрібні час, терпіння і любов. Я вчуся любити малого таким, який він є. Такі діти надзвичайно тендітні й вразливі. Будь-яка грубість чи гостра критика посилює їх невпевненість у собі. У вихованні таких дітей важливо не допускати ні жорстокості, ні вседозволеності. У Богдана є встановлені межі, він не агресивний й нікому не шкодить. Всі препарати, які назначають Богдану, стимулюють роботу його мозку та насичують мозок киснем. І малий поступово змінюється.
Маленькі чужинці
Я хочу, щоб особливі діти перестали бути чужинцями в суспільстві. Я хочу, щоб люди навколо зрозуміли, що не кожна дитина, яка шумить та заважає, погано вихована. Я прекрасно усвідомлюю, що мій син “з моторчиком”, тому не треба мені цього пояснювати.
Повірте, це жахливо, розуміти, що твоя дитина незручна. Найскладніше для мене — постійно себе контролювати. Постійно тримати у своїй голові, що він не навмисно, він просто не вміє по-іншому.
Я не ідеальна мама. Мені потрібна допомога, в першу чергу психологічна. Я наче стиснута пружина. Можу триматися-триматися, а потім розізлитися. Що малий повільно одягається, що не може хоч декілька секунд посидіти спокійно, що живе у власному світі.
Інколи я зриваюся, починаю кричати на сина, інколи ридаю від думок, чому саме до мене прийшла дитина з особливостями. Але я розумію, якби не Богдан, я б не стала тою, ким я є зараз. Такі діти, наче провідники, вчать відчувати себе й приймати інших.
Богдан — мій син, мій вчитель, моє диво. Він відкриває мені любов, якої я не знала раніше. Коли маленькі руки обіймають мене, ту, яка щойно кричала, Богдан тихенько каже “пробач мені”. Два його слова, в яких вся мудрість і глибина. Я цілую малого й кажу йому: “і ти пробач мені, будь ласка”.
Мова любові — як іноземна, її потрібно вчити, і досвід приходить з часом. Я хочу мати шапку-невидимку, точніше дві: одну — для себе, іншу — для малого. Щоб нас не помічали, не робили зауважень, не намагалися виховувати.
Шапок-невидимок не існує. Але існують діти, які майже усюди й усім заважають. Є діти, хвороба яких “в голові”. На жаль, в нашому суспільстві цю хворобу приймають за розпещеність. А винні, звичайно, батьки: не навчили своїх дітей правильно поводити себе на людях та говорити пошепки.
Моя дитина
За матеріалами
