У вихованні дітей існують дві крайності: або кричимо, або цілуємо. І особливо ми схильні в них кидатися, якщо всередині немає твердої опори, впевненості у своїй правоті й у своїх силах. Таке може відбуватися, коли старі підвалини руйнуються, а нові ще не завоювали своїх позицій. Що ж робити?

Правило золотої середини

Один з полюсів стосунків з дитиною — це суворе, авторитарне виховання, суть якого яскраво відображає заяложена фраза «у тебе ще молоко на губах не обсохло». У сучасному світі цей підхід поступово втрачає актуальність, все більше батьків стурбовані тим, щоб діти змогли максимально проявити себе, не піддавшись нав’язаним стереотипам.

Наше побоювання придушити індивідуальність недаремне: тиск і аргументи на кшталт «тому, що я так сказала» діють тільки на короткій дистанції й не є доказом щирої турботи.

Підростаюче покоління відчуває на собі нові віяння «вільного» виховання: знайомі не з чуток з побічними ефектами строгості, ми вибираємо іншу крайність, потрапляючи в пастку вседозволеності та потурання своєму чаду. Адже неспроста «в Японії дітям до 5 років нічого не забороняють»! Але результати змушують батьків засумніватися в правильності свого вибору, який продиктований прагненням виростити самостійну, незалежну і сильну особистість.

Щоб бути батьком-другом в самому правильному розумінні, потрібно більше мудрості й сміливості, ніж для використання звичних методів батога і пряника.

Підводні камені рівноправності

Можливо, образ безтурботної ліберальної мами, з якою можна поводитися як з подружкою, вельми привабливий. Хто з нас в дитинстві не мріяв про сучасних активних батьків, які не читають нотацій і дозволяють тобі більше, ніж одноліткам?

Свобода моралі таїть в собі приховану загрозу: друг не може взяти на себе відповідальність за життя і вчинки дитини — це завдання дорослих!

Дозволяючи дітям спілкуватися з нами на рівних, ми неминуче втрачаємо їхню повагу. Не так уже й дитині необхідна ця рівність, як ми вважаємо: удавана невразливість — не більше ніж захисна реакція, неусвідомлене прохання про допомогу. Відчайдушні спроби продемонструвати свою незалежність сигналізують батькам, що потрібно проявити ще більше чуйності й такту.

Коли ж ваш дошкільник або підліток впевнений, що ви на його боці, коли його основна потреба — бути в безпеці — задоволена, у нього пропадає мотивація зайвий раз звертатися до вашої уваги асоціальною поведінкою.

І відмовляючись від нав’язування своєї волі дитині, головне — не перегнути палицю тому, що істина завжди знаходиться посередині.

Дотримання ієрархії в сім’ї — зовсім не пережиток минулого

Старший повинен піклуватися про молодшого, підтримувати та направляти його: досвід і мудрість не можуть конкурувати з видимістю рівності!

Вище положення батьків ні в якій мірі не принижує дитину, а дає їй впевненість, що все знаходиться на своїх місцях. А місце турботливого, уважного люблячого дорослого незамінне. Сумно, що іноді глибокий сакральний зв’язок зводиться лише до рівня дружніх стосунків.

Порушуючи природну ієрархію, ми добровільно знімаємо з себе зобов’язання і вибиваємо у дитини грунт з-під ніг. Свобода від нашої думки та правил в першу чергу шкодить їй самій, тому що ні зовсім маленька дитина, ні навіть молодший школяр або підліток не можуть самостійно вибрати вірні орієнтири.

Дружба в самому позитивному значенні полягає в тому, щоб побудувати з дитиною шанобливі стосунки, де права молодшого враховуються, але остаточне рішення завжди приймає дорослий.

Важливо пояснювати причини своїх вчинків, коли це можливо, вміти попросити вибачення (ми так часто буваємо не праві), користуватися правами старшого, але не дивитися зверхньо. Тоді світ в родині перестане здаватися крихким і нестійким.

Читайте також: 4 типи батьківських стилів в психології: Який ви батько?

Тонка грань між довірою і відвертістю

Вважати, що ми можемо, нічого не приховуючи, присвячувати дітей у свої справи й чекати розуміння, — серйозна помилка. Незріла психіка не впорається з цією важкою ношею: бути дитиною і без того не так-то легко, а знання про дорослі проблеми жодним чином не підготують наших дітей до суворої реальності.

Виявляючи перед дітьми свою розгубленість і безсилля, ми не стаємо до них ближчими, це скоріше налякає їх і змусить відчути себе безпорадними. Основа основ — віра в те, що батькам підвладне все, похитнеться.

Діти інстинктивно уникають надто відвертих бесід, побоюючись, що від них у відповідь чекають такої ж щирості. А вимагати від них ділитися тим, що на душі, — справжнісіньке насильство над особистістю, тому що навіть між близькими друзями часом існують таємниці. Мовчазне ж визнання того, що кожен член сім’ї має особистий простір, сприяє формуванню міцних здорових стосунків.

Роль батьків набагато більш значуща — стати для свого дитини тією людиною, до кого будуть прислухатися, хто прийме її такою, яка вона є.

Ми не зуміємо замінити дітям однолітків, тому варто залишити право на дружбу їм.

Найрозумніше заступництво з нашого боку дозволить нашим дітям завжди відчувати себе під надійним тилом.

Моя дитина
фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів