Зазвичай я пишу про хороше. Веселе і безтурботне. Це тому що воно у мене і в житті саме таке. У всякому разі, я так для себе вирішила. Це і транслюю.
Але насправді буває по-різному. Буває важко. Буває по-жорсткому. По-всякому, в загальному, буває … Сьогодні — про «по-всякому».
Уміння зчепити зуби та пережити — одне з головних умінь людини. На мій погляд.
Я б навіть предмет такій в школі ввела — зубозчіплювання. У вівторок, наприклад, після математики. Тому, що це точно стане в пригоді. У всякому разі, особисто мені воно стає у пригоді не один раз.
Ну ось, наприклад, народився у мене Матвій. Перша дитина. Ну зовсім-зовсім перша, первіше не придумаєш. У тому плані, що до нього я ніяких інших дітей на руках не тримала. Ні з ким не сиділа, попи не витирала і підгузники не міняла.
Як так вийшло — не знаю, але молодших сестер і братів, племінників і похресників у мене не сталося. Матвій — перший. На ньому і вчилася.
І хоч я і читала під час вагітності Спока й інших з ним, хоч і чула страшні історії про коліки в перші три місяці життя, хоч всі й радили: «Висипайся про запас», я щиро дивувалася. Ну покричить малюк — що такого? Ну ліки всякі є, я Еспумізан ось уже заздалегідь купила, інструкцію прочитала.
Читайте також: Не квапте час. Періть пелюшки та купуйте іграшки. Насолоджуйтесь дитинством своїх дітей!
І як взагалі можна виспатися про запас???
Виявляється, варто було хоча б спробувати. Тому, що після народження Матвія я не спала 4 місяці. 120 ночей поспіль. Зовсім. Абсолютно. До втрати свідомості та адекватного сприйняття реальності. Здається, тортури такі були в концентраційних таборах — не давати спати?
Кольки у нас були постійно. Я ходила по квартирі, схожа на зомбі. Забувала сходити в туалет. Поїсти. Помитися. Я тримала його на руках цілодобово, заробляючи грижу за грижею. Качала, а сама билася головою об стінку. Потилицею. У прямому сенсі цього слова.
Тому, що не могла виносити його крик. Він кричав мені прямо в голову. Переобтяжував мою нервову систему до повного її збою. До вибивання запобіжників.
Еспумізан не допомагав. І всі інші ліки теж. А також всі бабусині поради типу теплих пелюшок на животик. Іноді рятував звук фена, як би дивно це не звучало. І тоді фен почав звучати в нашій квартирі й вдень і вночі без перерви. Я спалила три агрегати, поки чоловік не придумав записати цей звук на диктофон. Я навіть сама навчилася дзижчати, як фен. І дзижчала по дві години на прогулянці вранці та ввечері.
Я не буду зараз описувати, що можна було зробити, а я не зробила. Я знаю причини та наслідки. Я вже провела роботу над помилками й наступного разу впораюся краще. Зараз я просто констатую — це було пекло. Мій особистий котел.
І єдине, що я могла робити — це зчепити зуби й терпіти.
Жити майбутнім. Тим, яке Ф’юче.
І нехай сьогодні у мене справжнє. Яке не просто Презент, а прям Контініус. Прям тут, і зараз, і в процесі.
Але я вірила в те, що десь попереду буде Ф’юче.
І воно настало. У день, коли Матвію виповнилося чотири місяці, кольки закінчилися.
А на наступний день виліз перший зуб.
І до двох років моє Ф’юче було про пережити зуби. Хоча тут уже можна було і насолоджуватися Презентом. І навіть досить часто.
Потім була адаптація до садка. Дуже складна, бурхлива і довга. Там було все: і вмовляння, і крики, і походи до психолога, і скандали, і казкотерапія, і багато чого ще.
Пам’ятаю, як в черговий раз взимку ми стоїмо на веранді садка, прямо перед входом, і Матвій ридає. В голос.
А я більше не можу. Я видала весь свій запас умовлянь, доводів, обіцянок, історій і казок. І взагалі п’ятниця. П’ятий день поспіль мій ранок починається з істерики. Я сідаю на засніжену лавочку і плачу. Прямо разом з ним. Прямо на очах у здивованих батьків.
Завтра буде вихідний. А до понеділка з’являться сили терпіти ці істерики знову. І хоч зараз, в моєму теперішньому, все не дуже гладко, скоро обов’язково настане майбутнє. Воно обов’язково настане. І обов’язково буде хорошим. Так і сталося.
Кольки позаду. Зуби вилізли. До садочка звикли. Це вже Паст. Який — проїхали. У мене вже настало моє хороше майбутнє.
А коли знову нагряне не надто гладке сьогодення, я буду готова. Я вмію зчіплювати зуби. І переживати. І думати в форматі Ф’юче.
А все-таки в школі зубозчіплювання потрібно було б ввести. Хоча б факультативом.
Автор: Леля Тарасевич
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
