Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він смикав і смикав її за рукав.

За вікном пропливали дерева, дощик накрапав, сіро було…Дитина щось вимагала, або щось стверджувала.

І тут раптом вона як розвернеться від вікна до нього, як смикне його за руку на себе, і як прошипить:
– Що ти хочеш від мене?!
Він затнувся.
– Що ти хочеш, я тебе питаю?! Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о! – вона це видихнула йому в обличчя, просто виплеснула.

Хлопчик дивився на неї й, мені здалося, у нього тремтить голова. Або це я тремтів. Відчув, як пітніє спина. Пам’ятаю першу думка: «Невже це вона йому каже?! Про кого вона думає в цей момент?!»

– Бачити тебе не можу, — прошепотіла вона.

«Ти ж вбила його!», – сказав я, але ніхто мене не почув.

В маршрутці, як ні в чому не бувало, продовжували дрімати люди. Я сидів, не рухаючись. А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову повернулася до вікна.

Він вже не бушував, притих якось відразу. Дивився в розірвану спинку сидіння навпроти й мовчав.

А у мене було бажання встати та при всіх, ось зараз, просто розірвати її на частини! Сказати їй: «Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти ж вбила його!». Клянуся, я б зробив це! Тільки хлопчик стримував мене.

Я закрив очі, став глибоко дихати, щоб заспокоїтися якось. А коли відкрив їх, побачив цукерку. Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, в джинсовому костюмі, простягав цукерку хлопчикові. Він ще струснув рукою, сказав:
– Бери, це тобі.

Той взяв. І тут же хлопець простягнув йому другу цукерку. Хлопчик почекав і взяв другу.

Далі відбувалася те, згадуючи що, я ледве стримую сльози. Хлопець не став їсти, він торкнувся маминої руки.

Вона не відразу повернула до нього обличчя. Але все-таки повернула. І видно хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку.

Вона подивилася на нього, на цукерку, я бачив, вона дивується. Тоді він вклав їй цукерку в руку. Вона, як обпеклася — швидко повернула йому.
– Я не хочу, – сказала.

Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку він не опускав.
– Їж сам, — сказала вона і тихо додала, — Я не хочу … Чесне слово.

Тоді він поклав цукерку їй на коліна. Ніколи не забуду цю паузу. І цю дорослість. Переді мною за кілька цих хвилин хлопчик став чоловіком, а вона зі злої, роздратованою стерви стала красивою молодою жінкою. У всякому разі, це я так відчув.

Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов тільки побачила.
Потім обійняла. І він її обійняв.

Потім він розгорнув цукерку і дав їй. І поки вона не поклала її в рот, сам не їв. Ви уявляєте таке?!

Це був ще один шок, але вже інший.

Я тоді подумав про себе. Я подумав: «Ось ти сидиш, такий праведник, ти хотів встати, звинуватити, ти хотів її «розірвати», переробити. І ти б нічого не добився, крім скандалу і лайки. А цей хлопчик, подивися, наскільки він мудрий, який він великий, цей хлопчик, він взяв іншим. І пройняв до самих печінок, до серця, до сліз. А ще цей молодий хлопець, який дав йому дві цукерки, — подумав я, — адже він не просто так дав дві».

Читайте також: Притча-розповідь про дивовижну силу молитви. Прочитаєте один раз, а запам’ятаєте на все життя!

Я озирнувся …

У задньому склі маршрутки побачив цього молодого хлопця, він йшов вдалину по дощовій вулиці.

А мама і син сиділи, схиливши голови один до одного. Тут водій оголосив мою зупинку. Я, виходячи, доторкнувся до руки хлопчика. Я цим сказав йому «спасибі». Не думаю, що він зрозумів, але це і не важливо.

Я назавжди запам’ятав цей урок.

Запам’ятати — запам’ятав, але повинні були пройти роки, щоб я його усвідомив. Що це і є справжнє виховання. Про яке не всі дорослі знають.

Що тільки прикладом і виховують. Не криком, не звинуваченнями, не биттям… Тільки приклад працює, більше ніщо.

І хлопчик цей показав приклад. І їй, і мені. І він змінив нас.

“Не будь переможений злом, але перемагай зло добром” 

Моя дитина

Залиште свій коментар

коментарів