Цю сім’ю знаю давно.
Періодично перетинаємося в цирку, взуттєвому магазині, концерт-холі. Вони одружилися студентами через велику любов. Ось тільки цілі виявилися різними. Хлопець мріяв про кар’єру, дівчина — про дітей. Тому кожен зайнявся своєю справою: він їздив до Польщі за тканинами й торгував на базарі шторами, а вона виховувала дочку. Потім чоловік змужнів, посмілішав, заробив на магазин, який згодом виріс у двоповерховий салон, а дружина привчила дитину до горщика, пояснювала, де право, а де ліво, чим відрізняється синій колір від червоного. Супроводжувала до школи і на десяток гуртків.
Незабаром дівчинку відправили до Англії, і утворилася порожнеча у материнській душі. Жінка відчула себе непотрібною і в 35 народила другу дитинку.
Через рік хлопчик відправиться навчатися в Місто великого яблука, а їй стукне 50. Третю вже не народиш, у чоловіка — мережа салонів по Україні, а у неї — нічого. Тільки шкільні малюнки та спогади.
Наші діти нам не належать.
Вони прийшли пообідати, випити кілька цистерн молока, зносити 100 пар взуття, розбити не один сервіз, вирости зі штанів, відростити бороду, дорости до бюстгальтера, басу, повноліття. Навчити нас фотошопу і спілкуванню в Viber. Шити костюм Короля австрійського. Пекти печиво «Губка Боб». Дотримуватись слова і стримувати крик. Дотримуватися спокою і дистанції. Ладнати з чоловіком, свекрухою і котом.
Переконавшись, що уроки вивчені напам’ять, вони йдуть. А ми залишаємося. З сивиною на скронях, дорослі, осиротілі. Звичайно, спадкоємці ще не один раз забіжать на чай, привітати маму з іменинами, а тата з Днем батька, але не залишаться назавжди.
Ось чому небезпечно розчинятися в них без залишку. Закривати ними розлом у стосунках з чоловіком. Заповнювати підгузками або «будинками талантів» власні порожнечі. Народжувати дітей, щоб нарешті відпочити від обридлої роботи та побути в декреті. Безперечно, діти — найважливіша частина життя, але не вони — не все життя, тому паралельно з їх вихованням можна здобувати 2-гу вищу освіту, відкрити флористичний бутік, подорожувати Африкою й досліджувати вплив Місяця на живі організми
Читайте також: 6 неправильних установок, які ми нав’язуємо своїм дітям
Одного разу, ще вагітною, побачила дивний сон. Переді мною сиділа моя дочка і казала такі слова: «Не зростайся зі мною, бо я все одно відірвуся. Я вибрала твоє тіло, щоб увійти у світ, а вас як пару, щоб отримати базу і старт. Своєю чергою зобов’язуюся допомогти піднятися над собою. Над метушнею. Над землею». Жорстоко? Можливо. Зате чесно.
Індійська мудрість свідчить: «Дитина — гість у твоєму домі. Нагодуй, навчи та відпусти». Крім того, вона — найкращий учитель і супутник, а не раб, боржник чи кріпак, і вона не зобов’язана мати наші параметри та стандарти. Думати нашими думками. Вчитися в престижних університетах, виходити заміж в білій сукні й взагалі виходити заміж. Дитина приходить, щоб йти своєю дорогою, І завдання батьків — не нав’язати їй свої перони, квитки та шляхи.
Моя дитина
