Похвала — справа серйозна, і не можна ось так запросто, без підготовки, давати мамам в руки таку зброю …
Є одна стара легенда. З одного боку — дуже повчальна, з іншого — швидше за все, цілком вигадана й абсолютно нічого не доводить. І все-таки щось в ній є.
Про Цезарі люблять розповідати безліч легенд. Одна з них говорить: коли правитель Риму після своїх блискучих воєнних перемог в’їжджав до столиці своєї імперії, з ним поруч на колісниці завжди стояла людина — такий собі штатний співробітник. Натовп на вулицях міста радів, кидав квіти, вигукуючи: «Хай живе Цезар, великий полководець!». Ну, щось в цьому роді — приблизно те ж саме, що робить публіка на концерті Монатіка в музкомедії. У Цезаря хіба що трусами не кидати, їх тоді просто не було. Так ось, робота цієї людини полягала в тому, щоб нашіптувати на вухо імператору прямо протилежне тому, що кричала юрба: «Ти нікчема, Цезар. Ніякий ти не великий, перемогли твої солдати, а не ти!». Кажуть, це надзвичайно добре вправляє мізки й допомагало Гаю остаточно не зазвездітися. Мовляв, захоплення перемогами — небезпечне почуття. Багато лайків ще не означає, що ти крутий.
У підсумку, звичайно, імператору це щеплення не дуже-то й допомогло. Цезар, який так боявся похвали, все своє життя тягнув ковдру на себе, спочатку потоптав сенат, а з ним і зачатки демократії, потім — тріумвірат, а закінчив фразою «І ти, Брут?».
Коли син, прицмокуючи, шкребе ложкою по дну тарілки й каже, що мама готує так смачно; підставляє стілець під раковину і миє посуд так, що потрібно рятувати сусідів від потопу; витирає сам серветкою ніс, відставляючи при цьому мізинчик, як який-небудь пан, а потім сідає у свій жовтий міні-BMW і котить в захід, я живенько так відчуваю себе в сандалях посеред Риму, і мені хочеться бігти за цією золотою колісницею і кидати в неї квіти, і кричати “Молодець! Молодець! Молодець! “, по-туземському пританцьовуючи. Але суворий погляд давньоримського хлопця зупиняє мене: “Це всього лише соплі й тарілка супу”. А за ним всі психологи світу шикуються в шеренгу і дивляться осудливо.
Тому, що похвала — справа серйозна, і не можна ось так запросто, без підготовки, давати мамам в руки таку зброю. Особливо серед цієї юрби здуває очі Юлія Васількіна — є такий психолог. Каже: “Це ти не подумавши ляпнула “молодець”, професійні матері так не роблять. Це ж оціночна похвала, а потрібно формулювати безоціночну. Де тут перша частина — опис своїх почуттів і дій дитини з повагою? Де коротке резюме, в якому міститься назва якості, яку схвалюєш? Сідай, дівчинко”… І я опускаюся на стілець, а всі психологи світу невдоволено жмурять очі.
Кожен раз, коли я розпливаюся в усмішці, отримуючи в подарунок черговий листок з карлючками, захоплюючись незвичайними художніми рішеннями та потайки змахуючи при цьому сльозу, — кожен раз хтось в мені нервово смикає томик “Як говорити, щоб діти вас почули” і намагається швиденько сформулювати похвалу за всіма канонами.
Але маленький Цезар, по очах видно, чекає коротких овацій “Ух ти, здорово!”, щоб знову помчати в захід. Трохи зачекавши — і момент упущений, і наздоганяти його зі своїм “позитивним зворотним зв’язком” марно. Діти вони такі, їм треба непідробно, їм треба тут і зараз.
Чоловік, не читаючи розумних книг розумних психологів, в цій справі процвітає навіть більше, ніж я. Просто хочеться сподіватися, що слова “Ти сам одягнув штани? Респект!” можна вважати зачатком першої частини правильної похвали. Інакше Фабер і Мазліш остаточно поставлять хрест на нашому домі.
“Похвала змушує сумніватися в тому, хто хвалить. Призводить до негайного бажанням її спростувати. Може передвіщати неприємності. Може змусити зосередитися на своїх недоліках, а зовсім не на перевагах. Може породити тривогу і перешкодити активності. Може сприйматися, як маніпуляція. Створює залежність від чужої думки”, – кажуть мені розумні книги. Я, звичайно, вірю. Але щось тут не так.
При цьому психолог чітко формулює вирази, якими потрібно починати похвалу і закінчувати, не промовляючи самих слів хвальби. Формула досить сувора, а ти тут на емоціях все намагаєшся сказати щось неканонічне і, звичайно, покалічити психіку дитини. Дивно, але зазвичай психологи не заглиблюються в те, які риси все ж варто хвалити, а які ні. Про це говорять не-психологи.
У книзі Христини Гросс-Ло “Батьки без кордонів” можна прочитати, що типовий варіант похвали в західних країнах — “Молодець, що так швидко виконав завдання! У тебе — природжений талант! “. Або “він схоплює на льоту, у нього виходить без особливих зусиль”. Якщо людина працює над завданням три години, він не сильний в математиці, в приклад йому поставлять того, хто цю задачу вирішив за 5 хвилин. У східних народів же хвалять зусилля, старання, шлях, який дитина виконала до мети. Все-таки, змушує задуматися: можливо, суть не в тому, якими словами ми заохочуємо дітей, а в тому, що саме в них ми заохочуємо?
Ще мамам настійно рекомендують говорити дітям правду, а не імітувати захоплення в черговий раз. Облажався — так і скажи! Чисто теоретично, на думку психологів, справжнього художника виростить не та мати, яка буде вічно хвалити шедеври підростаючого Енді Уорхола, а яка прямо скаже: «Синку, ти приклеїв обгортку від банки консервів на листок паперу? Синок, це не картина!». Видно, матуся того самого Енді Уорхола свого часу добре так перехвалити психіку авангардиста.
Ще один дуже важливий момент, який описаний не в одній книзі: процентне співвідношення похвали й осуду має бути приблизно 70 на 30% (в інших джерелах можна зустріти 75 на 25%). Тобто на три випадки, коли дитину лаяли, має припадати сім випадків похвали, і так кожен день. Матері, яка тримає в голові меню, список покупок, не дай Боже домашнє завдання, гуртки й ще деяку інформацію про тата, а також, можливо, адресу своєї роботи, слід ще й підраховувати, кого і скільки вона похвалила і вилаяла. А якщо дітей більше ніж один?
Хочеться запитати у психологів, які пишуть таке, чи є у них діти. Найцікавіше, що подібними порадами наповнена купа книжок про виховання дітей. Не можна хвалити, не можна лаяти, не можна порівнювати з іншими дітьми, не можна ставити умови, не можна погрожувати нестатками, не можна пускати в батьківське ліжко, не можна виганяти з батьківського ліжка. Люди захищають дисертації на цю тему, але поради бувають так суперечливі. Батьки ж, читаючи все це, не знають, в який бік бігти і якими словами крити всі ці підходи та методи.
І все-таки впевнена, в цій сфері розумних і добрих книг набагато більше. А категоричні судження виправдовують себе у багатьох, але не у всіх випадках. Адже виховання — процес творчий, і неможливо загнати його у вузькі рамки та алгоритми. Багато що тут вирішують емоції. Це завжди заміноване поле, і ніколи не знаєш, що чекає тебе на наступному кроці, і з боку аж ніяк не видніше, як краще виховувати чужу дитину, навіть якщо у тебе на рахунку вже семеро своїх.
Читайте також: Доньці даруйте захоплення, а синові похвалу!
***
Після всіх цих дискусій про оціночну похвалу ось прям чесно вирішила: в житті моєї дитини слова «молодець» має стати, як можна менше. Ну дійсно, пора вже серйозно підходити до справи, по книгам. За виконання домашніх справ — тільки суха безоціночна похвала, за творчість — трохи емоційніше, але в міру. За їжу — взагалі ніяк.
Під час вечірніх водних процедур чую з прочинених дверей у ванну пожвавлення: «Молодець, синку! Татко тобою пишається! Пукнув, як справжній мужик!». А потім так, щоб було чутно мені на кухню і всім сусідам по стояку: «Кохана, а ти знала, що якщо пукнути у ванній, запах якісь інший?». Дитина ірже. Ось хто в родині реально не париться з приводу видів похвали і її впливу на психіку. Як же все-таки мудро задумала матінка-природа, коли вирішила, що потомство повинні виховувати двоє.
Ірина Байсак
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
