Мама, яка кричить на малюка, — явище не таке вже й рідкісне. І повсюдно засуджуване. А ми спробували поглянути на ситуацію, коли мама зривається на крик, під іншим кутом.
Дія перша. Парковка гіпермаркету. Вечоріє, автомобілів стає все більше.
Дійові особи: я і мій супутник — дитина п’яти років. Ми рука в руці йдемо до машини. В якийсь момент син різким рухом викручує свою долоньку з моєї. Як примудрився? Досі не розумію! І мчить в сторону проїжджої частини.
Трюк! Він вирішив показати трюк!
Ледь встигаю схопити його за капюшон. Вчасно: повз якраз проскакує легкова машина, яка не може швидко загальмувати на слизькому льоду. Три секунди хапаю ротом повітря: зі слів, які могла б сказати, цензурних жодного. Те, що роблю потім, це, мабуть, рефлекс. З розгону прикладаюсь до дитячої дупи. Не боляче, ні. Зимовий комбінезон рятує від неприємних відчуттів. Але прикро і, смію сподіватися, дохідливо.
Син голосно ридає. Матуся, що проходить повз з карапузом в колясці, дивиться на мене з жахом. Так. Я. Вдарила. Свою. Дитину.
Дія друга. Ті ж дійові особи на прогулянці.
– Тім, не їж сніг!
Дитина забирає рукавицю від рота. Але тут же тягне її туди знову.
– Тім!
Знову відсмикує.
– Мам, йди вперед, я тебе наздожену.
Роблю кілька кроків, оглядаюся. І бачу, як він намагається запхати в рот цілу жменю снігу. Маленька ремарка: ми тільки-тільки вилікували ангіну. Наші очі зустрічаються. Мхатівська пауза.
– Тимофію.
Ні, навіть не так.
– ТИМОФІЮ!!!
Мій крик рве барабанні перетинки. Син понуро бреде додому. Весь його вигляд висловлює діяльне каяття. На кілька хвилин мені стає ніяково. Рівно до того моменту, поки він навіть не намагається притримати руками двері ліфта. Гримає знову. Настрій, якщо чесно, зіпсований.
Скаржуся приятельці. У відповідь вона мені присилає посилання на статтю на одному з «Мамських» форумів. Таких самобічювальних текстів безліч в інтернеті, і вони користуються великою популярністю. Щось із серії «я огидна мама, я накричала на дитину, вона так злякалася, мені так соромно, я більше ніколи не буду, чесно-чесно-чесно».
Читайте також: 3 причини дитячого непослуху
Вважаю, що подібні тексти написані у хвилини активної фази каяття. Можна мільйон разів посипати голову попелом, заламувати собі руки, бити себе п’ятою в груди — все одно промажете і потрапите в лоба. Завіряти, що більше ніколи, ви можете, хоч сотні разів на день. Вибачте, але або ви лукавите, або ви робот. Я вважаю, що все так чи інакше повториться. Тому, що ви не ідеал, бо дитина у вас — маленька шкода. А втому і засмикані нерви ніхто не скасовував.
Дуже часто мені приводять в суперечках такий аргумент. Мовляв, чому б тоді не піти й не накричати на начальника, раз немає інших аргументів. Чи не врізати чоловікові, коли закінчуються аргументи.
Серйозно? Ви настільки ж у відповіді за дорослих статевозрілих людей, як і за власну кровиночку?
У п’ять-шість років діти ще погано розуміють, що таке смерть або небезпека. Можна мільйон разів повторити їм, що машина може задавити. Що розетка може вдарити струмом. Що якщо вивалитися з вікна, то тебе більше не буде. І промовляти це можна нескінченно, поки язик не зітреться.
Але ж це дитина. Всю тяжкість ситуації вона не усвідомлює. Поняття «ніколи» стосовно себе самої взагалі відсутнє. «Ось помру і подивлюся, як ви плакати будете».
А ось страх перед покаранням є. І нехай вона краще зараз буде боятися маминого ляпанця, ніж суне пальці в розетку або довірливо піде слідом за незнайомцем на вулиці.
– Його можна серйозно покарати, — каже мені подруга, почувши історію про машину.
Можна, можливо. Але потім, коли сама небезпека буде усунена. А коли ти всередині ситуації, крик — це стопор. Почув — зупинись: те, що ти зараз робиш, небезпечно!
Так, я розумію, удар — це не норма. Ляпас по руках або по попі — це теж не норма. І крик — це не норма. Але є ситуації, коли це — необхідність. Хай вибачить мені ювенальна юстиція.
Читайте також: Як порозумітися з дуже емоційною дитиною
При цьому
– Я не вдарю дитину чимось важчим за долонь. Шнури від електроприладів, мокрі рушники в моєму розумінні — це вже елементи садизму.
– Я не скажу: «Ти поганий!». Мій син знає, що я серджуся не на нього особисто, а на його вчинки. Дитина не може бути поганою, може бути поганим те, що вона робить.
– Я даю йому час подумати та усвідомити ситуацію. Він сам повинен зрозуміти, через що стався конфлікт. І потім ми це обговоримо.
– Я вибачусь перед дитиною, якщо мій зрив — це результат мого поганого настрою. Тому, іноді варто взяти трьохсекундну паузу, щоб зрозуміти, чому вас сьогодні дратують розкидані іграшки, якщо вчора ви навіть не відреагували на це.
– Одного разу я йому сказала: запам’ятай, як би я не кричала, як би не лаялася, я дуже тебе люблю. Так, я через багато що засмучуюсь. І так реагую. І кричу, тому що мені прикро, що ти такий розумник і таке витворяєш.
Мені здається, що він мене почув.
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
