Після декількох місяців жорсткого карантину, Лінсі вирішила поїхати на машині у подорож із Техасу до Арізони. Вона планувала їхати на самоті, тому вирішила завантажити декілька аудіокнижок на плеєр. Лінсі згадала, що бачила нещодавно допис у твітері письменниці Ешлі К. Форд, яка розповідала про книжку, яку варто прочитати всім.
Лінсі прослухала «Дорослих дітей емоційно незрілих батьків» (далі — «Дорослі діти») менш ніж за 24 години. А потім ще раз, коли поверталася.
«Під час прослуховування цього тексту з мене ніби виходив біль, який я намагалася приховати протягом десятиліть», — говорить Лінсі. Вона згадує, як вела машину, а сльози стікали по її обличчю. «Кожен розділ відкривав для мене щось нове й водночас підтверджував те, що я і так давно відчувала». Вперше в житті Лінсі дізналася, якими словами називаються те ставлення і ті травми, які вона пережила в дитинстві. Вона слухала книжку і бачила, як події минулого життя знову постають перед нею.
Лінсі не єдина, хто пережив настільки глибокий особистий досвід самоусвідомлення під час читання цієї книги, і не єдина, хто розповів про нього в соціальних мережах.
Книжку постійно згадують у тегах на Reddit та хештегах Instagram, а також у такій кількості твітів, які вже неможливо підрахувати. Звичайно, це веде до росту кількості діалогів і розмов про психічне здоров’я та емоційні травми. Зазвичай про такі книжки говорять із друзями пошепки, а от коли незнайомці ретвітять це тисячі разів, якоюсь мірою це стає соціальним рухом.
Замовити книгу «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» можна тут
Емоційно незрілі батьки — що це означає?
У книжці «Дорослі діти» ви знайдете опис чотирьох типів емоційно незрілих батьків — емоційні, керуючі, пасивні та відчужені. Цей поділ є авторським надбанням докторки психологічних наук Ліндсі К. Гібсон, авторки, яка веде багатолітню психологічну практику та зробила такі висновки на основі роботи з тисячами своїх пацієнтів. Зокрема, вона згадує одного клієнта, який був «просто прекрасною людиною — настільки приємною, що, якби ви не були його психотерапевтом, ви б із задоволенням пішли з ним пообідати. Але сам він бачив себе невдахою, який винен у всьому та ще й не може підтримувати гарні стосунки з батьками». Водночас батько пацієнта зазвичай поводився, як чотирирічна дитина. Такі історії дали поштовх до народження цієї книжки.
Якщо згадати один відомий твіт, можна описати основну аудиторію Ліндсі Гібсон однією фразою: «Вони регулярно ходять до психотерапевта, щоб якось ладнати з людьми, які роками до психотерапевта ходити відмовляються». Йдеться про ту категорію людей, яких Гібсон назвала інтерналізаторами. Вони самотужки намагаються впоратися зі своїми психологічними травмами і постійно працюють над тим, щоб покращити стосунки з близькими. Навіть тоді, коли ті взагалі не переймаються роботою над спільними взаєминами.
Тож що зробило цю книжку такою популярною?
По-перше, якщо довіряти аналітиці запитів у гуглі, інтерналізатори часто шукають відповіді на свої запитання, як поліпшити стосунки з близькими. По-друге, книжка висвітлює концепцію нарцисичної поведінки. Ця тема надзвичайно актуальна останні кілька років, особливо в контексті сімейних стосунків. І по-третє, поширеною практикою стало отримувати психологічну допомогу, анонімно й безпечно розповідаючи в соціальних мережах про свої проблеми — а отже, людина може отримати безліч порад і рекомендацій, зокрема допоміжну літературу.
У книжці немає ярликів або шаблонів
За іронією долі, одна з причин, чому ця книжка настільки подобається людям, полягає в тому, що Гібсон дуже рідко використовує загальноприйняті терміни, як-от «нарцисизм», «токсичний», «егоцентричний» та «відкинутий». Для людей, які не сприймають свої взаємини з батьками як складні, термін «токсичні стосунки» може здатися занадто грубим або взагалі хибним. «Якщо користуватися такими термінами, як “нарцисичні” або “самозакохані”, вони можуть створити дуже неточну картину», — говорить Гібсон. Також вона додає: «Іноді такі люди дійсно можуть бути гарними батьками та емоційно відкриватися своїм дітям, але проблема в тому, що це стається за їхнім особистим графіком і залежить від того, наскільки комфортно й безпечно вони почуваються. Потреби дітей вони не враховують».
Авторка визнає, що іноді також трапляються неприпустимі випадки: буває, що стосунки з батьками стають настільки руйнівними, що треба захистити себе, на деякий час усунувшись від них. Також багато читачів цієї книжки не можуть прийняти емоційну незрілість власних батьків, розмірковуючи над запитаннями на кшталт: «Як можна назвати так батьків, які вклали всі свої гроші в навчання дитини? Таких, які готові кинути все та дбати про дітей, які фізично травмовані? А якщо у цих батьків було дитинство набагато гірше, ніж те, що вони дали власним дітям?».
Сила книжки «Дорослі діти» полягає в тому, що вона м’яко й обережно закриває ці питання та розповідає правду: батьки можуть зробити для нас дуже багато і водночас нашкодити. З одного боку, вони можуть дати потужну матеріальну підтримку, з іншого — зупинити розвиток внутрішнього «я». Тим, хто не хоче розривати зв’язок із батьками, але вже не витримує рівень роздратування під час сімейних свят, книжка пропонує рішення: встановити кордони.
Відродження емпатії та повернення свободи від обмежень
Саме це почала робити Кріс після того, як її психотерапевт порекомендував їй цю книжку. Ось що вона розповіла: «Я люблю своїх батьків і хочу підтримувати стосунки з ними, але також хочу мати свободу бути собою». Кріс зрозуміла, що дуже довго тримала в собі образу. Вона завжди порівнювала холодне ставлення батьків до себе й тепле — до своєї більш рішучої сестри. Але щоразу, коли вона намагалася бути з ними відвертою, отримувала тільки сварки телефоном. «Нарешті я зрозуміла, що, можливо, ніколи не здобуду емоційно задовільних розмов із батьками, після яких обидві сторони будуть почуватися комфортно». Тепер Кріс знає, що в такій ситуації вона може просто чемно зупинити батьків, сказати, що із задоволенням поговорить з ними наступного разу, коли всі будуть готові до спокійної розмови, — і покласти слухавку.
Замовити книгу «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» можна тут
Ем була активною користувачкою інстаграму — саме там вона вперше побачила згадку про книжку «Дорослі діти». Спочатку дівчина вирішила, що ця книжка їй взагалі не потрібна. «Я завжди думала, що з моїми батьками просто важко мати справу», — каже вона в інтерв’ю. Однак, вирішила придбати книжку. Вона каже, що «виплакала всі очі тільки за перший розділ — то були сльози смутку та полегшення». Згодом Ем читала окремі розділи на зустрічах зі своїм психотерапевтом, бо відчувала, що на папері цієї книжки викарбувані саме її почуття й думки.
«Я зрозуміла, що поведінка моїх батьків є закономірним наслідком їхнього дитинства і впливу оточення. Вони зростали в атмосфері, яка навчала їх ховати і спотворювати свої почуття» — розповідає Ем. Вона каже, що книжка зробила її більш емпатичною до батьків, тому що тепер вона усвідомлює, що вони просто не мали емоційного досвіду або знань, які б допомогли їм піклуватися про неї так, як було необхідно.
«Це не означає, що вони не зробили все можливе; це просто означає, що мені цього було недостатньо», — каже Ем. І додає, що книга навчила її більше не погоджуватися на стосунки, у яких немає щирої любові.
Висновки, які ви можете зробити, прочитавши «Дорослих дітей», можуть привести вас до думок, яких боїться багато людей — наприклад, припинення некомфортних взаємин. Але також ці висновки відчинять вам двері до нових справжніх стосунків. Наприклад, наша перша героїня, Лінсі, вдячна книжці за те, що вона допомогла створити їй глибші та емоційніші стосунки з чоловіком і маленькою донькою. Також вона каже, що тепер набагато краще розуміє своїх батьків і почувається самою собою поруч із ними.
Ця книжка сповнена легкості, світла та надії на нове справжнє життя. Можливо, це саме та риса, через яку так багато читачів прагнуть поділитися нею і з найближчим оточенням, і з незнайомцями в інтернеті.
«Коли мої клієнти у своєму психотерапевтичному процесі діставалися тієї точки, де усвідомлювали, скільки коштувало їм дорослішання поруч з емоційно незрілими батьками, то реагували сумом і відчаєм», — говорить авторка. Водночас за її словами, вони починали інакше ставитися до себе. «Все частіше я чула, наскільки покращилося їхнє життя після того, як ці люди звільнилися від старих уявлень про стосунки з батьками. На моїх очах вони змінювалися — ставали ближчими до свого справжнього «я», не дивлячись на те, що досі горювали за дитячими мріями».
Саме тому зрозуміти джерело своєї самотності, яке приховано в дитинстві, не так страшно. Ці знання роблять нас тільки кращими. У кінці книжки Ліндсі Гібсон запитає у вас: «Скільки людей можуть прокинутися та усвідомити себе новою людиною, якою вони завжди мали бути? Скільки людей можуть прожити два життя в одному?».
На щастя, завдяки тому, що такими книжками можна ділитися в соціальних мережах, цих людей ставатиме більше.
Авторка Julia Pugachevsky
Моя дитина
