Як батьки позбавляють дітей можливості прожити своє життя і чому стежити за кожним кроком дитини, що подорослішала — шкідливо для всієї родини, розповідає педагог Марина Солотова.
Мама дзвонить в будь-який момент
У вересні Оля піде в 11-й клас. Доросла, майже повнолітня дівчина. Розумниця, відмінно пише, переможець міського літературного конкурсу. Із задоволенням ходить на наші заняття. Але на заняттях завжди дуже напружена і не випускає з рук телефон. Тому, що в родині такі правила: мама може подзвонити в будь-який момент. І вона дзвонить. І Оля зобов’язана відповісти. Тобто встати, вийти з аудиторії й доповісти мамі, чим саме зараз займається група і чи взула вона змінне взуття. Оля нервує, червоніє, вибачається, але нічого не може змінити, тому, що мама є мама.
Мама дзвонить мені не рідше, ніж раз на тиждень, щоб запитати, як успіхи в Олі, чи виконує вона завдання викладачів і як саме вона їх виконує. Мама просить, щоб я пояснила Олі, що вона зобов’язана добре вчитися. Мама намагається домогтися гарного навчання всіма доступними їй способами: в Олі репетитори з трьох предметів, мама постійно на зв’язку з класним керівником і щодня переглядає електронний журнал.
У січні ми їхали з хлопцями в наш традиційний зимовий табір. Оліна мама одна з перших оплатила поїздку, але наполегливо просила мене говорити Олі, що оплати немає і буде вона тільки в тому випадку, якщо оцінки за півріччя будуть відповідні. Мама не зрозуміла, чому я відмовилася, тому що впевнена, що саме так і треба мотивувати Олю добре вчитися.
У липні ми приїхали на фестиваль. Оля і там не розлучалася з телефоном. Тому, що мама ретельно стежила за програмою фестивалю на його сайті та кілька разів в день дзвонила Олі, аби та відвідала саме той концерт, який здався мамі особливо цікавим.
Два тижні тому Оліна мама подзвонила мені з проханням допомогти черговий раз вплинути на доньку. Дівчинка проходить стажування в одному з регіональних ЗМІ, і мамі здається, що завдання редактора вона виконує невчасно.
Все це Оліна мама робить, звичайно, не зі зла. Вона виховує Олю одна і дуже хоче, щоб життя у дочки склалася «як положено». Щоб Оля поступила на бюджетне місце до ВНЗ, навчилася відповідально ставитися до своїх обов’язків, планувати свій час, виконувати зобов’язання, сама себе обслуговувати й так далі. Тобто мама хоче, щоб Оля стала організованою і відповідальною. Це гарне, правильне бажання. Тільки при такому підході воно, швидше за все, не здійсниться.
Замерзнуть, наступного разу точно візьмуть
Багато років тому, я жила на чорноморському узбережжі Одеси. Якось в серпні гостювала у друзів у місті, і ми спонтанно вирішили «прямо зараз» зібратися і виїхати до нас на море на кілька днів. Моя подруга Люся сказала своїм дочкам, яким було тоді 5 і 7 років: «Женя, Настя, їдемо на море на 4 дні, збирайтеся!» Радісні дівчата кинулися у свою кімнату і через 10 хвилин вийшли з рюкзачками. Люся кивнула головою, і ми вийшли з квартири. Уже в машині я запитала:
– А ти що, чи не подивилася, що вони взяли?
– А навіщо? – здивувалася Люся. – Що їм треба, то і взяли.
– А якщо вони теплі кофти не поклали, а вечорами вже прохолодно?
– Ну замерзнуть, наступного разу точно візьмуть.
Насті та Жені вже за 30 років. Обидві закінчили ВНЗ, відмінно влаштувалися, швидко рухаються по кар’єрних сходах, у них хороші сім’ї. Люся з чоловіком живе тепер в заміському будинку, майструє прикраси з каменю, читає книги, малює, вирощує квіти та спокійна за дочок. Тому, що обидві відповідально ставляться до своїх обов’язків, вміють планувати час, обслуговувати себе і свої сім’ї й так далі.
Дитина намагається позбутися від нових «манежів»
Мами старших дітей, нумо згадаймо той золотий час, коли наші діти сидять в манежі. Гарний час, правда? Можна займатися своїми справами, не хвилюючись за те, що малюк впаде, залізе куди не треба, розквасить ніс, розсипле борошно, упустить праску … Все під контролем. Але дитина росте і вимагає розширення простору. Вона хоче ходити, їй вже заважає манеж.
І розумна мама бере її на руки й сама ставить на підлогу, тому що знає — раз вирішила, все одно полізе. Але тоді є ризик, що впаде і зламає шию. І турбот мамі з цього дня, ох як додається. І як би ми не дивилися за дітьми, вони все одно падають, лізуть куди не треба, розбивають носи та розсипають борошно. Зате шия ціла, а це набагато важливіше!
Дорослішаючи, дитина знову і знову намагається позбутися від нових «манежів». Так, це важко прийняти. Важко змиритися з тим, що багато речей в її житті можуть відбуватися без нашого контролю і навіть без нашої участі. Особливо, якщо ми залишили собі єдиний сенс у житті — дитина і її потреби. Ну, як відмовитися від того, що є у нас в єдиному екземплярі? Як, ось так раптом, почати жити своїм життям, якщо до цього жив чужим — хоч і рідної дитини, але чужим?
Мамам, які з раннього дитинства сина або дочки вибирають для себе позицію гіперопіки, з часом доводиться шукати заміну прояву дитячих навичок. Навчився сам зав’язувати шнурки? Почну стежити за тим, що він поклав в портфель. І з роками це стеження стає для змужнілої людини нестерпно токсичним. Воно може мати дуже погані наслідки й для дитини, яка назавжди приречена бути в маминих очах нетямою, і маминою.
І одного разу він скаже: «Досить!»
Головна небезпека для такої дитини полягає в тому, що вона так і не навчиться нести відповідальність за своє життя. Приймати важливі рішення. Давати нормальну оцінку своїм діям і діям оточення. А отже — відповідально ставитися до своїх обов’язків, планувати свій час, виконувати зобов’язання і навіть самостійно себе обслуговувати.
Самотність, егоїзм в гірших його проявах, перфекціонізм, від якого нудить усіх, хто поруч, інфантилізм — ось далеко не повний список проблем, з якими неминуче зіткнеться людина, у якої в підлітковому віці перевіряють кишені й телефон, оцінки, те, як вона виконує доручення керівників, який вибирає одяг, диктують список книг і кінофільмів …
Варіантів розвитку подій небагато. Якщо у людини вистачить ресурсу, вона одного разу скаже: «Досить!». І піде своєю дорогою, як би не заламувала слідом руки мама. Швидше за все, постарається піти якомога далі від рідної домівки. Якщо цього ресурсу не вистачить, він все життя буде страждати від відсутності базових навичок, тримаючи маму за ручку. В обох випадках про щастя можна навіть не мріяти.
Треба зрозуміти одну просту річ: дитина ніколи не попросить самостійності більше, ніж вона в змозі забрати. Наша батьківська задача — дати їй цю самостійність і бути готовими прийти на допомогу, якщо вона знадобиться.
А точніше — якщо нас про неї попросять. І як би не було важко, визнати, що наша роль у долі улюбленого чада з кожним роком стає все більш епізодичною. А щоб було легше, згадати, що смислів в житті багато. Наприклад, навчитися робити прикраси з каменю.
***
На фестивалі Оля практично весь час провела в таборі, поряд з дорослими людьми. Вона уважно слухала наші розмови, незграбно намагаючись прийняти в них участь. Незграбно — тому що всякий раз намагалася зрозуміти, що саме ми хочемо почути. А її однолітки купалися у річці, літали на тарзанці та до ночі бігали від майданчика до майданчика, намагаючись почути якомога більше авторів і виконавців.
Я за руку привела Олю на спектакль, вона дуже хотіла. Оля, затамувавши подих, слухала улюблені рядки. Потім ми з Олею дивилися на зірки: Оля сказала, що це була найкраща ніч у її житті. Попри те, що мама строго наказала їй після 22 нікуди не ходити. Вранці я подзвонила мамі та вибачилася за те, що ми з Олею порушили її наказ. Мама не образилася. Це подає надію…
Автор: Марина Солотова
Моя дитина
За матеріалами
