Багатьох батьків цікавить питання: яка ступінь близькості оптимальна в різні періоди життя дитини.

Чи потрібно весь час намагатися бути якомога ближче до дитини? Або краще зберігати дистанцію, щоб дитина була більш незалежною?

Коли близькість батьків критично важлива, а в які моменти можна і навіть потрібно збільшувати відстань між собою і дитиною?

Виявляти ініціативу в тому, щоб збільшувати дистанцію з дитиною? Або чекати, коли дитина сама проявить бажання стати більш “самостійною”?

Відповіді на ці питання залежать переважно від віку дитини та потреб, які змінюються з розвитком її особистості. Розглянемо важливі етапи дорослішання і тактику батьків в ці періоди.

Дитинство, перший рік життя

В цей час дитині гостро необхідна присутність батьків (зазвичай матері) як для задоволення фізичних потреб, так і для формування почуття впевненості та захищеності у світі. Емоційний контакт з батьками необхідний, його неможливо замінити навіть найякіснішим підходом чужої людини. Численні психологічні експерименти доводять, що відсутність близької фігури в перший рік життя надає непоправний вплив на фізичний, розумовий і психологічний розвиток дитини.

Отже, вік до одного року – це період, коли фізична близькість матері необхідна. Малюка треба часто брати на руки, забезпечуючи йому фізичний контакт. З малюком потрібно часто говорити, емоційний контакт з близькою людиною – основа для розвитку в цей період життя. Попри те, що діти не повною мірою розуміють мову в дитинстві, спілкування з дорослим (а не тільки догляд за дитиною) – головна складова його благополучного розвитку.

Малюк від року до трьох років

В цьому періоді, попри те, що прихильність дитини ще дуже і дуже сильна, починається фізичне і психологічне відділення малюка. Дитина активно освоює світ, відходить від батьків, але постійно повертається до них, щоб відчути впевненість. Спочатку ці вилазки зовсім короткі (в іншу кімнату, на п’ять хвилин), а потім все довші. Дитині дуже важливо розуміти, що мама і тато впевнені й надійні істоти, до яких можна повернутися після чергового дослідження навколишньої дійсності.

Попри те, що велика прихильність дитини зберігається, вже немає ніякої необхідності бути весь час коло неї. Дитина в цьому віці повинна отримати перший досвід перебування з самим собою, і осмисленого перебування з кимось, крім батьків.

Часто малюки поводяться наполегливо і не хочуть, щоб мама йшла. Вони повзають за нею, куди б вона не прямувала у квартирі або голосно ридають, якщо вона йде з дому. Це неприємне, але в цілому нормальне явище, у віці приблизно від 9 місяців до 2, 5 років дитина формує почуття прихильності до близької людини.

Почуття прихильності у людини не є вродженим, воно виникає під впливом емоційного контакту з близькими людьми. Для його формування потрібен певний час. Близько 9 місяців малюк починає розрізняти “своїх” і “чужих” воліючи при цьому бути поруч зі “своїми”, тобто з тими, кого він знає найкраще. Виглядає це дещо несподівано для багатьох батьків: близько дев’яти місяців усміхнений і контактне немовля раптом починає боятися чужих і голосно плакати, як тільки мати виходить з поля його зору. Цікаво, що в список умовно “чужих” можуть потрапити й найближчі родичі. Так, дитина може негативно реагувати на бабусю з дідусем, якщо рідко їх бачить. Безліч дітей демонструють невдоволення навіть залишаючись з батьком і вважають за краще суспільство матері. Це зазвичай відбувається тоді, коли мати проводить з дитиною більшу частину часу.

Отже, на догляд матері малюк віку 1-3 років може реагувати дуже бурхливо: плакати та протестувати. Причина цього полягає в тому, що маленька дитина розвинена недостатньо, щоб розуміти, що мама, звичайно, повернеться, вона пропадає не назавжди. Дорослим важко до кінця усвідомити цей факт, їм здається, що їх умовляння про те, що мама повернеться, має бути достатньо, щоб заспокоїти малюка. Однак, малюк продовжує плакати! Річ у тім, що дитині потрібна ціла серія дослідів, щоб остаточно переконатися, що мама завжди повертається і нікуди не пропадає. Реакція протесту дитини може тривати довго і навіть наростати, як правило, діти дуже гостро реагують на те, що мама близько 1,5 роки, потім гострота реакції притупляється.

Багато батьків на підставі того, що дитина плаче, вирішують, що залишати її не можна і невідступно сидять при дитині.

Маша, мама півторарічного Артема вирішила, що настав час ненадовго відлучатися з дому. Вона не працювала, але за час догляду за малюком накопичилося чимало справ, які вимагали її уваги.

З дитиною повинна була залишатися бабуся. Перший же експеримент привів в жах бабусю і сильно стурбував маму Артема. Хлопець кричав і плакав, не хотів грати з бабусею, та метушився, постійно телефонувала матері та схвильовано повідомляла, що не справляється. Коли дочка прийшла додому, бабуся була дуже збуджена, дитина плакала. Бабуся повідомила, що дитину такого віку залишати без матері не можна, і вона сама так ніколи з Машею не робила, дитину не кидала.

Другий експеримент маминої відлучки пройшов ще гірше. Тепер Артем заздалегідь зрозумів, що мама збирається кудись втекти, і він опинився на ній, вимагаючи, щоб вона залишилася. Маша довго сиділа з ним, вмовляла, пообіцяла принести іграшку. Прощання тривало близько пів години, Маша запізнилася в те місце, де її чекали. Бабуся при прощанні була обурена і засуджувала Машу за черствість («кидає такого нервову дитину»), та  демонстративно переживала за своє майбутнє чергування («як я з ним буду, не уявляю !!»). Ситуація повторилася: сльози, дзвінки, наростаюче почуття провини та тривоги Маші.

Після цього випадку було вирішено йти таємно, щоб не травмувати дитину. В результаті похід Маші проходив спокійніше, за відсутності мами дитина плакала, хоча дещо менше, але протягом дня стала куди більш неспокійна і примхлива. Вирішено було, що дитина до розлуки абсолютно не готова, і мати йти перестала.

Зараз Артему 4,5 роки й він як і раніше влаштовує скандал, як тільки мати вирішує піти. Це стало причиною того, що хлопчика не віддають в дитячий сад і мати не може вийти на роботу.

У наведеному прикладі нормальна реакція дитини на розставання з матір’ю була невірно інтерпретована дорослими. Вони вирішили, що відбувається щось надзвичайне, дитина нестійка, її треба рятувати постійною присутністю матері. Тривога матері та бабусі посилила реакцію малюка, бо замість впевнених дорослих людей вона бачила до межі стривожених близьких. Це закріпило її емоційну реакцію, підтвердило, що справа не добра, і про спокій мови не йде. Таким чином, замість розвитку здібності хлопчика залишатися з кимось крім матері, розширення її кола спілкування, відбулося хворобливе звуження цього кола, дитина замкнулася на матір, яка і є зараз єдиним джерелом і неодмінною умовою його спокою.

Чим менше людей оточує дитину в повсякденному житті, тим менше у неї можливостей звикнути до різних людей і різних стилів спілкування і відчувати себе спокійно в різноманітних ситуаціях. Зазвичай, якщо мати більшу частину часу перебуває з дитиною одна, дитина особливо гостро реагує на розлуку з нею. Дитина звикає до присутності однієї людини та відчуває себе спокійно тільки з нею.

Попри те, що діти від 1 до 3 років часто поводяться неспокійно при розставанні з батьками, їм необхідний цей досвід. Тимчасова розлука з матір’ю, за умови, що дитина залишається з добре знайомою їй людиною, принесе їй тільки користь. Дитина не може звикнути, що час відсутності матері є нормальним явищем, прийняти цей факт і переключитися на інших людей, якщо не надавати їй потрібного досвіду.

Якщо дитина не відпускає від себе матір, поводиться занадто неспокійно, це можливо, привід задуматися про те, що вона надмірно тривожна, звернутися за допомогою. Однак, це не привід ніколи не йти від дитини, підкріплюючи її залежність.

Близько трьох років діти усвідомлюють свою окремішність від батьків, формують почуття власної особистості. Це супроводжується так званою кризою трьох років, коли дитина відстоює свою незалежність від дорослого. У цьому ж приблизно віці дитина усвідомлює, що вона не центр життя матері. Існує ще батько, інші близькі та друзі матері, справи, які пов’язані з ним. Це неприємне, але необхідне відкриття для здорового дорослішання дитини. Нездорова ситуація виникає, якщо у дитини складається враження, що вона центр життя батьків, їх основний сенс існування.

Розуміння того, що батьки окремі незалежні люди зі своїми інтересами дозволяє дитині дорослішати, дає і їй право поступово відділятися, заводити прихильності поза сім’єю. Навіть в неповній сім’ї, де немає одного з батьків, бажано, щоб у дитини не створювалося враження, що інтереси матері повністю підпорядковані їй.

Дитина від трьох до семи років

Дитина від трьох до семи років вже не так тісно пов’язана з батьками. Вона набагато краще може задовольняти свої побутові, емоційні, інтелектуальні потреби за допомогою інших людей і самостійних занять. Вона активно цікавиться світом і людьми в цьому світі. Це вік, коли дитину потрібно випускати за межі сім’ї. Різні заняття і дитячі дошкільні установи надають таку можливість.

Попри величезну потребу в увазі та близькості батьків в цьому віці, ніякої необхідності бути при дитині постійно не існує, батько може спокійно працювати або займатися іншими важливими речами, не побоюючись, що закинув дитину.

Існують діти, які – мабуть, ще до настання трьох років готові до відвідування дитячого садка. Це діти з особливими схильностями, дуже орієнтовані на спілкування.

Ірина, мама Микити, хлопчика 2, 5 років жила в невеликому селищі. Дитячого садка там не було, проте була група короткострокового перебування, організована на приватній основі. Дітей там було менше ніж 10 і Микита при рідких візитах в цю групу (мати була в дружніх стосунках з вихователькою) демонстрував яскраве прагнення йти до дітей, пограти, залишитися з ними. Однак мати, прочитавши, що до 4 років дитину в садок віддавати небезпечно, ні за що не погоджувалася відвести Микиту в групу.

На консультації у психолога мати, проаналізувавши свої почуття, прийшла до висновку, що сама не хоче розлучатися з хлопчиком, не готова до цього. Після консультації було все ж вирішено залишити хлопчика в групі на 2 години, чому хлопчик був дуже радий. Надалі регулярні відвідування групи не викликали серйозних складнощів. Таким чином, в конкретному випадку відвідування дитячого колективу почалося у дитини раніше у зв’язку з його особливостями.

У нашому прикладі описаний порівняно рідкісний випадок, проте страх перед відправленням дитини дитячого садка знак безлічі батьків. Цей страх має відношення до специфічної тривоги сепарації (відділення) від дитини, коли батьки при збільшенні дистанції з дитиною відчувають занепокоєння.

Часто перед першим відвідуванням дитячого садка батьки хвилюються набагато більше, ніж сама дитина. І батьки можуть своєю тривогою посилювати або навіть породжувати занепокоєння дитини. Емоційний стан батьків дуже важливий для дитини. Він несвідомо зчитується дитиною, бувши орієнтиром і інформацією про світ. І якщо батьки транслюють дитині (часто без слів, просто в міміці, пластиці, інтонаціях, ритмі дихання) гостру тривогу, то дитина обов’язково буде також тривожитися. Дитина має потужні механізмами зчитування емоцій оточуючих, завжди реагує на них, часто підвищеною збудливістю або труднощами в поведінці.

Збираючись віддавати дитину в дитячий сад, батькам є сенс проаналізувати свій емоційний стан, він впливає на настрій дитини та може позначитися на тому, як дитина буде адаптуватися в новому місці.

Дитина від семи до дванадцяти років

Близько семи років настає черговий кризовий етап для дитини та для всієї родини. Дитина входить в іншу фазу розвитку і в більшу соціальну систему освіти. Це вік, коли дитині особливо важлива емоційна підтримка дорослого. Однак, не обов’язково на тлі надходження дитини в школу кинути роботу і засісти з дитиною за уроки.

Питання про те, наскільки батькам варто включатися в шкільні заняття разом з дитиною неоднозначне. Це завжди залежить від поточної ситуації іноді дійсно, тільки батьки можуть допомогти дитині, підтягнути її знання, навчити правильним прийомам роботи з інформацією. Але в цілому навчання це справа дитини, а постійний батьківський контроль і велика включеність в шкільні справи швидше обслуговують психологічні потреби батьків, ніж потрібні дитині.

Для дитини велика включеність батьків у шкільні справи зазвичай обертається послабленням її можливостей, веде до формування пасивності та низьку мотивацію до досягнень. Виходить замкнуте коло: чим активніші батьки, тим пасивніша дитина. Батьки, бачачи такі справи, починають ще більше напирати, намагаючись дитину розворушити. Дитина ж реагує ще більшою відстороненістю, безвідповідальністю і байдужістю, при цьому батьки переконуються, що ситуацію треба тримати під жорстким контролем, інакше все завалиться. Коло замикається.

Попри описані вище небезпечні межі батьківського піклування, в початковій школі, особливо в перший рік навчання, дитині потрібна включеність батьків, їх підтримка, допомога, психологічна опора. Це повинно бути в фокусі уваги батьків, не переходячи в неприродні форми заміщення активності дитини, підміни її діяльності, своєю діяльністю.

Дитина від дванадцяти до вісімнадцяти років

Дитячі – батьківські відносини незвичайні тим, що судити про їхню якість можна часто саме тоді, коли вони закінчені. Тобто, закінчені саме як відносини дорослого і дитини. І почалися відносини двох дорослих людей. Тут існує безліч варіантів, найсумніші з яких, мабуть:

– відсутність будь-яких контактів з батьками;

– надмірний контакт з батьками, і відсутність у людини уподобань поза сім’єю, занадто тісні взаємозалежні відносини;

– гострий конфлікт з батьками.

Будь-який результат зумовлений історією відносин з дитиною. Важливо розуміти, що відносини з дитиною завжди трансформуються, вони ніколи не стоять на місці, і не можна бути з підлітком у тому ж ступені близькості, що і з трирічним малюком.

Підлітковий вік самий, мабуть, складний як для оточуючих, так і для самих дітей. Про підліткову кризу написані тонни літератури, зупинимося тут на двох суттєвих моментах.

По – перше, підліткам дійсно потрібна свобода, в тому числі свобода духовна, свобода в самовизначенні. Але, часто батьки бачать головну небезпеку віку саме в прагненні до свободи, вони хочуть за всяку ціну цю свободу обмежити. Обмежувати свободу можна як фізично (наприклад, не дозволяючи підлітку надовго йти з дому або спілкуватися в соціальних мережах), так і на внутрішньому рівні (різко критикуючи або дискредитуючи музику, одяг, друзів і цінності, які починає розділяти підліток). Ці тактики ведуть до наростання напруги між підлітками та батьками.

Але, підлітку потрібна не тільки свобода, йому також важливо тепло, захист сім’ї та увага. І це другий чинник про який необхідно пам’ятати. Баланс між потребою у свободі та потребою в приналежності до сім’ї важко знайти. Але саме це можна вважати метою відносин з дитиною на етапі підліткової кризи.

Душевна близькість з батьками – необхідна умова нормального розвитку людини, вона потрібна їй в усі періоди життя. Однак, змінюється зміст та інтенсивність цієї близькості, вона розвивається разом з розвитком людини. Щоб надавати підтримку нашим дітям, ми повинні чуйно реагувати на їх мінливі запити, потреби, адже відносини схожі на живий організм.

Автор:Єлизавета Філоненко

Моя дитина
фото з відкритих джерел

Залиште свій коментар

коментарів