Час зробити нормальне життєве шоу, в якому дітки будуть все ламати, спотикатися, не знати латинь, штовхатися, нити, не вміти співати, забувати, втомлюватися і кидатися кашею. Обов’язково — кидатися кашею.

Я гуляв на дитячому майданчику з Артемом і побачив диво природи — квадратну дитину.

Квадратна дитина не гуляла. Вона сиділа на лавці на краю майданчика.

Це був хлопчик, на вигляд років сім-вісім.

Поки Артем уявляв себе піщаним змієм, намагаючись закопатися по шию, я знайшов час поспілкуватися з геометричним феноменом.

Я підсів до нього.

“У тебе все гаразд? Чому не граєш з усіма?” — запитав я. Після народження Артема мені тепер більше всіх треба. Емпатія до чужих дітей відросла така — хоч вкорочуюй.

“У мене 5 хвилин. Я не встигну”, — відповів квадратний хлопчик.

“А потім що?”

“Флейта айкідо малювання англійська”, — видала дитина в режимі телеграми.

“І тобі подобається?”

“Так! Мені дуже-дуже подобається”, — швидко протараторив квадратний хлопчик і вчепився пальцями в лавку. Тільки гострі плечі стали ще гострішими.

“Ну, що ти сидиш, ми ж запізнюємося! – не підійшовши, вже здалеку закричала жінка на шарнірах, зі жвавим лицем. – Побігли!”

Жінка на шарнірах підскочила до нас, підхопила мого співрозмовника за плечі й повела його геть. Вона забирала його з дитячого майданчика, як картонку, як паперовий стенд, що рекламує ідеального хлопчика.

Читайте також: Кожна дитина повинна бути зацілована

З квадратної дитини зверху стирчала флейта, а знизу вивалювалося айкідо.

Але навряд чи хлопчик став квадратним тільки від цього. Швидше за все, до його семи-восьми років в нього вже встигли запхати цілу книжкову шафу — стоячи, в повний зріст. А малювання й англійську утрамбували зверху.

Я подивився на свого напівзакопаного Артема. Він був ще кругленький, без кутів.

Я раптом згадав, як напередодні дивився по телевізору передачу “Краще за всіх”, про незвичайних дітей. Там, в одному з їх сюжетів, дворічна дитина розмовляла дуже швидко та мала величезний запас слів, на заздрість іншим дорослим. В той момент до мене підбіг майже трирічний Артем і, простягнувши іграшку, сказав: “Ось гомик”. “Не гомик, Артем, це не гомик, а гномик! Гномик !!!” – прошипів я, ледь не виплюнувши легені від злості.

Боже милий!. І, питається, хіба я кращий за жінку на шарнірах.

Я вже морально готовий перетворити сина в ще одного Голема, штучну людину, покликану спокутувати батьківські гріхи перед Ідеалом, Франкенштейна, зшитого з моїх найбільш разючих неврозів.

Нехай краще буде повний дурень, ніж чорний квадрат Малевича, куди не проникає світло.

У мене є знайомі на телебаченні. Поговорю з ними. Запропоную зробити нормальне життєве шоу. Щоб припинити цю порочну вундеркіндизацію, буратінізацію й обтесання наших дітей до квадратного вигляду.

Нормальне шоу, в якому дітки будуть все ламати, спотикатися, не знати латинь, штовхатися, нити, не вміти співати, забувати, втомлюватися і кидатися кашею. Обов’язково — кидатися кашею.

Запропоную зробити нормальне життєве шоу — «Гірше за всіх».

Про людських дітей. Про тих, які круглі від природи.

Автор: Олег Батлук

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів