Мамо, я не знаю, чи ти помітила, але мені вже 30 років. І в мене вже є своя сім’я. Ще й до того, я вже теж стала мамою. Аж двічі. Може, вже досить намагатися мною керувати та опікуватися так, наче я й досі твоя маленька дівчинка? Так, я й досі твоя донечка, але, мамо, я давно не маленька.
Може досить постійно виражати незадоволення моїм чоловіком так, наче він твій чоловік? Взагалі, я переконана, що якби хто-небудь “досконаліший” був на його місці, то ти б все одно знайшла до чого причепитися, але, оскільки таких людей немає, він приречений. Ти ображаєш мій вибір і твої висловлювання про мого чоловіка псують мої стосунки з ним, бо хочу я того чи ні, але я їх чую. А ти — моя мама і твоя думка (закладено на підсвідомому рівні) важлива мені.
І моїх дітей не потрібно виховувати чи робити такими, якими вони сподобаються тобі. Я не хочу чути цих: “ще пошкодуєш” і “побачиш, цим це тобі вилізе в майбутньому”. Не хочу чути, що моїм дітям чогось бракує чи що вони не схожі на “нормальних” дітей. Ніколи не кажи цього моїм дітям, не давай їм навіть найменшого шансу сумніватися у собі, мені чи їхньому батькові.
Не давай мені порад, просто ніяких. Твоє мовчання чи невтручання в моє життя не робить тебе “поганою” мамою, це рятує стосунки. Просто утримайся від найменших коментарів і коли дуже вже щось кортить сказати, ну просто злітає з язика — мовчи. Не хочу нічого чути. Тільки ці слова можна повторювати як Отче Наш: “Ти справишся з усім. Я вірю в тебе. Якщо щось треба, я поряд. Ти можеш звернутися до мене завжди”.
А ще я маю право не відповідати на твій телефонний дзвінок чи не хотіти бачитися. Розумієш, у мене є дні чи години, коли я не хочу цього. І ні, це не акція протесту тільки проти тебе. Не потрібно на мене тиснути, вимагати побачитися, і вкотре нагадувати, що ти — моя мама і ти хвилюєшся. Невже ти справді думаєш, що я колись забуваю, що ти — моя мама? Хіба ти думаєш, що я не вдячна тобі за дарунок життя, за всі ті клопоти зі мною, що ти пережила, за кожну мить, коли ти обирала час зі мною, натомість жертвуючи чимось іншим. Я все знаю, я все розумію. Але, мамо, я не можу тобі цього повернути. Навіть якби дуже хотіла. Я можу тільки передати далі своїм дітям усе тепло мого материнського серця.
А ще я не хочу чути цього “хвилююся”. Це страшенно пригнічує і твоя тривога за мене не допомагає, навпаки, я нервуюся ще більше, я не почуваюся певною і здатною справитися самотужки. Не питай мене про гроші, чи вони є, про їжу, чи я маю що їсти, про одяг, чи я маю що одягнути. Мамо, мені тридцять років. Якщо я досі вижила в цьому страшному і буремному світі, то очевидно, що я маю і гроші, і їжу, і навіть одяг.
Не говори мені про навчання, яке треба завершити, про роботу, яку не вибрала правильно, про минуле, повне помилок і про те, що час мій втрачено і потяг мій поїхав… Мамо, мамочко, мамусю, годі. Спинись. 30 років тому ти виносила мене і народила на цей світ. Це була наша перша сепарація. І в 17 років, коли я сама вже поїхала вчитися і жити, ти виконала свою місію — ми розділилися як дві особистості остаточно.
Чи робила я помилки? Робила вагонами. Чи зараз я роблю помилки? Аякже. Більше скажу, мамо, я робитиму помилки. І коли ти бачиш, що я помиляюсь, мовчи. Ти вже мене всього навчила. Дай мені право робити помилки й жити так, як я можу і хочу. Дай мені бути власницею мого життя.
Мамцю, не живи моїм життям. Живи своїм. А у своє — я тебе запрошу не один раз. Я захочу розділити з тобою сум чи радість, врешті-решт я захочу порадитися і спитати, але просто благаю, зачекай цього, не вимагай і не переходь мою межу.
Мамо, давай будувати стосунки. Ти потрібна мені. Давай спілкуватися на рівні дорослих зрілих людей, бо тільки так ми зможемо зберегти нашу близькість. Інакше нічого не зміниться. Ти будеш і далі намагатися контролювати та керувати моїм життям, а я ховатимусь. Але я так не хочу. Мамо, давай поважати межі одна одної. Я люблю тебе. Давай вчитися правильно спілкуватися.
П.С. Я збережу собі цей лист, бо мої діти теж ставатимуть дорослими, я хочу прийняти це і будувати з ними здорові стосунки.
Авторка: Зозулька
