Моя прабабця колись розповіла мені таку історію. Дівчиною вона захворіла на тиф. І так заслабла, що вже майже помирала. Їй виділили окрему тарілку, ложку, чашку, а братам і сестрам заборонили спілкуватися з нею, щоб не наражати їх на небезпеку.
І от одного разу підходить до неї тато і каже:
– Катю, скажи, чого б ти хотіла скуштувати найбільше?
Вона подумала і відповіла:
– Вершків.
Рік був голодний, тож вершки взагалі були за розкіш..
Але тато взяв з хати єдину коштовну річ, продав її й купив тих вершків.
Вона з’їла їх і почала одужувати.
– Хіба вершки в змозі вилікувати тиф? – запитала я (а була ще мала).
– Не вершки, люба… Просто я відчула себе потрібною, бо заради мене тато був ладен на все.
Людині, ким би вона не була і якими б статками не володіла, важливо відчувати себе потрібною, вартою уваги та довіри. Якщо це не так, гармонія світу руйнується. І людина руйнується зсередини. Тільки любов дарує, рятує і лікує… Чи не так?
