Мені було 16, і я була впевнена, що в моєму житті все буде краще, ніж у неї, ну, тому що я розумніша. У 16 я здавалася собі непоправно розумною. І сперечалася з нею з будь-якого приводу. Вона чомусь злилася. Наші дискусії закінчувалися чимось на зразок:
– Будеш тікати – поїж спочатку.
– Довго не гуляй – замерзнеш.
– Закрий рот.
У 23 я точно знала, що вона все в цьому житті робить не так. Я вже не так часто сперечалася, але підозрювала, що у своєму житті все зроблю інакше. Я давала їй читати «правильні книги» і обурювалася, що вона не брала їх до уваги. Ок, подумала я, і вирішила, що вона це зі шкідливості. Найчастіше я чула від неї:
– Гроші є?
– Просто скажи, о котрій тебе чекати.
– Закрий рот.
Чи треба говорити, що у 25 з головою занурившись в психотерапію, я раптом зрозуміла, хто причина того, що у мене все не так чудово, як хочеться? Вона. Я не збиралася мовчати. А вона мовчала. На мої зовсім вже емоційні випади вона відповідала:
– У тебе теж будуть діти.
– Тобі не пощастило з батьками.
– Закрий рот.
У 30 я все ще не збиралася угамовуватися. До 35-ти я переорала власне життя так, що не залишила від минулого каменю на камені. Навколо мене верещали всі, в тому числі і я сама, і тільки вона зберігала мовчання, раділа моїм набігам на її кухню і не ставила зайвих питань. А мені не було чого їй сказати. Я просто сиділа поруч і мовчала. І вона мовчала. А могла б і не мовчати. І мені б не було чого їй відповісти.
Як їй це вдавалося? Не знаю. В її житті не було психотерапевтів, розумних книг про сепарацію, лекцій про кризи підлітків і дорослих жінок. А тепер, коли мені майже 40, я з сумом розумію, що в цьому нескінченному діалозі з нею я була жвавим сусликом, який люто розмахував мудрістю, за якою крім книжкових істин і власних амбіцій мало що стояло.
А за її мовчанням і рідкісними зауваженнями стояла не найлегше і безхмарне життя, її життя, життя її матері, та й всієї нашої родини, яка покоління за поколінням видобувала собі місце під сонцем.
Ні в 16, ні у 20, ні у 25 я не хотіла помічати очевидні речі:
- Вона завжди безпомилково визначала небезпечних людей в моєму житті, навіть якщо бачила їх лічені хвилини. Шкода, але я жодного разу не послухала її порад. А вона пізніше жодного разу не сказала сакральне: «Я ж тобі казала».
- Поки я заходилася в праведному гніві та намагалася якомога болючіше вкусити, вона намагалася гладити мене по голові.
- Вона завжди надавала мені свободу чинити так, як я вважала за потрібне. Я жодного разу за своє життя не зіткнулася з її протистоянням тому, що мені було важливо.
- Вона завжди чекала і чекає мене вдома. Що б не сталося, мені завжди є куди повернутися. І до кожного мого приїзду вона готує смачненьке. І це не залежить від того, у скільки я опинюся на порозі будинку. О третій годині ночі або о третій годині дня.
І я, дивлячись на своїх дітей, все частіше думаю, в якому місці мені варто промовчати, щоб не поранити, не налякати, не відбити бажання пробувати жити по-своєму.
І за великим рахунком, цього мене навчила вона, моя мама. І на кожну мою незручну спробу повернутися в минуле і все виправити, мама усміхається і каже, що не пам’ятає моїх демаршів. Лукавить. І обіймає. І я закриваю рот.
І в тиші я чую, як цокає час. І я подумки шепочу йому – повільніше, будь ласка…
Олена Потапенко
Моя дитина
Джерело
