Сьогодні неділя. Ми встали дуже рано, тому що у Васі футбол. Місто вимерло. Рідкісні автобуси. Одним нам більше всіх треба. Порожні вулиці. Всі нормальні люди десятий сон бачать. Або ліниво п’ють каву. Або гладять сонних котів. Я дивлюся одним оком по сторонах. Іншим сплю. Вася бадьорий і веселий, мріє, скільки він зараз голів зарядить.
Після футболу заїхали в магазин, потім я годувала всіх сніданком, потім готувала в пароварці котлети на обід, робила салат, мила посуд. Не домила. Відволіклася на прибирання. Зняла суху білизну, розклала по місцях. Нагодувала кошака. Підмела підлогу. Щось ще робила … Не пам’ятаю.
Потім завантажила пральну машину і зрозуміла, що, напевно, не виспалася або занедужую, або просто перевтома. Розболілася голова і підступила якась противна слабкість. Діти, як навмисне, мамкали кожну секунду. Одному фарби, іншому їсти, потім обом відразу треба одну іграшку, потім пити … і так по колу.
Я випила таблетку ібупрофену, лягла в ліжко і дала завдання дітям годинку пограти дружно і, по можливості, тихо.
І тут почалося …
Олесь пропонує Васі:
– Нумо граймо в поліцейських!
Вася не вміє грати.
– Так це нерозумно, у нас же немає злочинців.
– Ось, кіт буде злочинцем! – пропонує Олесь.
Починають ганяти кота. Крик, вереск. Рев. Кіт подряпав Олеся.
– Мамо а-а-а! Пожалій! – молодший приходить до мене, ридаючи.
Встаю, втішаю, сварю, прошу зайнятися чимось спокійнішим. Кіт спійманий, ув’язнений у в’язницю на крісло, де відразу ж і заснув.
– Нумо тепер в розбійників грати! – знову пропонує Олесь.
– Та ну, які ми розбійники! У нас ніяких цінностей немає і схованки немає, – знову сперечається практичний Вася.
– А ми награбуємо та побудуємо!
Чую, стягнули мої намиста, шпильки й всіляку дрібницю. Тут же побилися, не поділили, що кому.
Знову крик, лайка. Знову біжу, забираю своє добро, пропоную почати зі схованки й побудувати будинок з крісла, подушок і ковдри. Знову лягаю. Голова тріщить. Чую, знову дітей, що щось не поділили.
– Ти не так будуєш! Ти тільки ламаєш! – кричить Вася.
– Ти не так! Ти не те робиш! Сам тупий! – кричить Олесь. – Мамо!
Накриваюся ковдрою з головою.
– Ну, і будуй сам! Я буду мити посуд! – Вася йде на кухню, чую, включив воду, посунув стілець.
– Я теж хочу мити! – Олесь біжить слідом за Васею.
Знову крики, на цей раз з кухні.
– Я перший! Віддай губку! – кричить Вася.
– Ні я! Моя! – ще голосніше кричить Олесь.
Лунає гуркіт. Біжу на кухню. Табуретка на підлозі, тарілка вщент, обидва мокрі, злі. Тикають один в одного пальцями:
– Це він винен! Він перший почав!
– ШВИДКО ВСІМ СПАТИ!!! – це вже я кричу. – Не можете домовитися, не вмієте тихо грати, лягли негайно!!!
Читайте також: Мамі треба відпочити
Лягли. Олесь шепоче Васі:
– Прости мене, ти хороший, не тупий, братик мій улюблений …
Вася обіймає Олеся і починає його лоскотати. Олесь дриґає ногами та плюється. Вася відбивається і регоче. Возяться навколо мене майже годину. Мені прилітає ногою по голові.
– Та ви … та я … та мені …. – у мене вже немає ні сил, ні слів. Начебто, і таблетка подіяла.- Не хочете спати?
– Нііііііііі…
– Хто швидко одягнеться, той іде гуляти! – і я вискакую перша.
Через п’ять хвилин ми вже на майданчику з лопаткою, пасочками, м’ячем та хорошим настроєм. У мене таке відчуття, що вже вечір.
А ще тільки обід … Неділя в самому розпалі.
На сьогодні хворіти скасовується. І спати скасовується. Свіже повітря лікує все.
Ірина Карпухіна
Моя дитина
За матеріалами
