Іноді мені здається, що гірше за моїх дітей немає на світі нікого.
Тобто не те, щоб вони найгірші, дурні, злі, але в сукупності їхня поведінка часом приводить мене до такої думки: «Ну чому у всіх діти, як діти, а в мене такі?!» І навіть так: «О, Господи, в чому ж я так завинила, за що мені такі муки?!»
Ці думки можуть переслідувати довго, псувати настрій, вганяти в сум. І що характерно, діти саме в момент такого настрою активізуються і включають на повну потужність всі свої найгірші риси. Вони лаються, б’ються одне з одним, скандалять в школі, хамлять направо і наліво, розкидають свої речі й взагалі роблять все те, що дратує і засмучує мене найбільше.
І, якщо кинуті на кухні шкарпетки або в коридорі сумка з довгим ременем, у звичайний час викличуть моє зауваження (а можу і просто прибрати спокійно, навіть нічого не сказавши), то в момент «О, за що мені такі діти!» трапиться істерика, довга мораль на тему «хто-небудь коли-небудь переламає всі ноги», а шкарпетки та сумка будуть сприйматися, як трагедія.
І що ж робити? Що робити з такими думками та настроями? Адже вони вкрай непродуктивні. Вони не сприяють зміні власної поведінки, лінії виховання і всього такого корисного. Вони тільки вганяють у зневіру і тугу. Руки опускаються, роздратування і злість накопичується і взагалі, жах.
І до всього іншого (як на зло, так?) завжди в такі моменти в поле зору потрапляють інші, чужі діти — такі славні, слухняні, такі благочестиві та ввічливі, такі чепуруни та мамині помічники, в загалі, не діти, а мрія. І починається самокопання: «Ах-ах, що і де ми зробили не так, ах, ми жахливі батьки й тому у нас такі жахливі діти. А ось у Тані (Ані, Мані) не діти, а янголи, тому що вона сама ангел». Не знаю, як у кого, а особисто у мене слідом за цією стадією настає остання, найпохмуріша — стадія під назвою «яка ж я гадина, зіпсувала дітям життя, дитинство, характер і все тепер, щастя їм в житті не буде через таку жахливу матір».
Дорогі батьки, особливо мами, згадайте себе в дитинстві — хіба ви були ідеальною дитиною, а? А тим часом, у багатьох з нас були майже ідеальні мами або хоча б ідеальні бабусі. Але ми тим часом хамили та не слухалися, лаялися і билися з братами та сестрами, не їли, коли треба, зате їли, коли не треба і що не треба, розкидали й не хотіли прибирати свої речі та багато іншого. Так, хтось більшою, хтось меншою мірою, характер і темперамент у всіх різні. Але, все ж таки.
І, о жах, ми брехали! Ми отримували двійки та трійки! Нам не давалася математика / мова / фізика, ми ненавиділи історію або географію! Тому, що ми були такі ж, як і дорослі, живі люди. І теж залежали від свого самопочуття, настрою, тиску і гормонів. Від того, хто і що навколо нас. Тільки свідомості та відповідальності в нас, напевно, було менше, ніж у дорослих. Але це ж нормально, правда?
Так чого ж ми чекаємо від наших дітей? Я, до речі, дуже далека від думки, що, як ми самі в дитинстві поводились, так і наші діти будуть, начебто, як покарання і відплата. Частенько таке чую, але не можу погодитися з цим. Тому, що винятків дуже вже багато.
Читайте також: Трагедія, про яку всі мовчать
Я знаю жінок, які прекрасні, добрі, розумні, талановиті, люблячі та дбайливі матері. І що? Думаєте, у них ідеальні діти? Нічого подібного. А за всіма статтями (як нас переконують) повинні б бути ангелами у плоті. Адже головне це «любов і приклад батьків» і таке інше. Але тут знову корисно згадати, що діти — вони не просто записувальний пристрій, вони такі ж люди як і ми, дорослі. І у них, крім того, гени багатьох поколінь, та й просто — індивідуальність, дана Богом, єдина і неповторна! І в їх «чистій книзі» насправді не так вже й багато чистих сторінок. І якщо ви ідеальні батьки, це все одно не дає ніякої гарантії, що ваші діти стануть чудовими людьми.
Ми взагалі дуже звикли до штампованих міркувань про відплату, спокусу та таке інше. А я думаю, що потрібно бути простіше і не шукати всюди підтексту. Вистачить і тексту. Потрібно ставитися до життєвих справ по-життєвому, а не “підберу неодмінно духовну підоснову, щоб утішити себе або, навпаки, загнати в чорну тугу”. І не тільки в ставленні до виховання дітей. Як любили говорити раніше відому фразу — будьте простіші, і люди до вас потягнуться.
А ще ми дуже звикли до міркувань про те, що треба брати приклад з когось (ну в ідеалі ставлять в приклад святих), ось і вишукуємо приклади серед наших близьких або не дуже знайомих або в книгах про благочестивих батьків або де ще. І якось завжди при цьому випускаємо з уваги, що які НАСПРАВДІ у цих прикладів діти (саме в дитячому віці), ми не знаємо по-справжньому і не можемо знати.
Якщо хочете побачити справжнє обличчя чужих ідеальних дітей, поживіть з ними деякий час. Ні-ні, не сходіть в гості до знайомої сім’ї, коли вас там чекають, прибирають і готують (ха-ха, у мене до гостей зазвичай порядок, якого в інший час навіть близько не буває), а саме поживіть з ними пліч-о-пліч, і бажано в одному будинку. І ось, коли настане момент, коли діти перестануть соромитися чужу людину і почнуть поводитися як зазвичай, тоді ви все і зрозумієте. І побачите — це звичайнісінькі діти, взагалі ніякі не ангели. І взагалі-то ваші власні діти зовсім не такі погані, як вам здавалося, і навіть до того — вони прямо прекрасні діти.
Особисто для мене хорошим щепленням став досвід спільного проживання з іншого багатодітною сім’єю протягом деякого часу, у відпустці. І я побачила наочний приклад, коли у прекрасної мами діти зовсім звичайні — так само сваряться і так само миряться, як мої, бувають такі ж милі та добрі й такі ж злі та роздратовані, як мої, так само вередують. Так, вони в деяких випадках поводяться пристойніше, ніж мої дівчата, проте в інших випадках я жахаюся, як їх мама терпить таку поведінку. Просто вони інші, але теж зовсім не ідеальні.
І тоді я подумала — навіщо я мучуся? Навіщо впадаю у відчай? Нехай діти мої будуть такі, як є. Я буду намагатися робити добре свою справу (але і я маю право помилятися, втомлюватися і все таке), намагатися направити їх в потрібну сторону, виховувати, любити їх, а вже що з них вийде …
Загалом, як не крути, а скрізь і в усьому приходиш до простої й всім відомій істині — роби, що маєш, і хай буде, що буде.
Автор: Єлизавета Правикова
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
