«Поговори мені ще!», «Не супереч старшим!» – як часто ви в дитинстві чули ці фрази? А як часто говорили їх своїм дітям? Вважається, що коли діти починають грубо відповідати дорослим, вони роблять якийсь абсолютно кричущий злочин проти сімейної ієрархії, який повинен каратися негайним припиненням.
Але так чи погано, що наші діти вміють постояти за себе і відповісти (та, навіть зухвало і нешанобливо) кривдникові? Елізабет Броудбент поділилася з виданням Scary Mommy своїм досвідом: вона дозволила своїм дітям грубити та не пошкодувала про це. Перевели для вас її колонку з невеликими скороченнями.
Одного разу ми ходили в невеликий піший похід, і наш 11-річка втратив самовладання. Він хотів дійти до певного місця, і його молодший брат (6 років), постійно скаржився, що він дуже втомився і не може йти далі. Я була з ним майже згодна. Як і його середній брат (8 років). А ще у нас майже закінчилася вода і їжа, а на стежці виявилося куди більше людей, ніж ми очікували. Тому, ми повернули назад. Тоді наш 11-річка крикнув моєму чоловікові: «ТИ бісиш!» і побіг. Я зціпила зуби, але чоловік мені нагадав: ми дозволяємо нашим дітям нам перечити.
І на це у нас є кілька хороших причин. Якби, бувши дитиною, я сказала своїм батькам, що вони мене дратують, мене б відшмагали – сильно і кілька разів. Будь-які спроби «перечити» перетворювалися на велику проблему: мої батьки хотіли, щоб я завжди їх поважала, тобто, тримала язик за зубами, якщо була з ними не згодна, злилася на них, або відчувала, що мої інтереси не враховуються. Хамством вважалися скарги, а одного разу, коли мені було близько 12 років, мене сильно покарали за те, що я говорю собі під ніс – коли мій тато не розчув, що я там бубоню про кетчуп.
Мені було непросто змінити свій підхід до дитячого незгоди. Але ми це зробили – і це працює.
Сперечатися з батьками – це нормально
Згідно з сайтом про позитивне батьківство, якщо ваша дитина вам суперечить, це означає, що вона «росте і стає незалежною». А ще «перевіряє ваші кордони». Там написано, що діти починають грубити, коли вони не відчувають власної сили, тобто, коли їм здається, що вони безсилі та не контролюють власне життя. Таким чином вони намагаються отримати контроль, і роблять це єдиним доступним їм способом – за допомогою слів.
Всі стикаються з незгодою: батьки хлопчиків, батьки дівчаток, батьки підлітків і батьки тоддлерів. Оскільки воно виростає з відчуття безсилля, воно дуже поширене: яка дитина не відчуває себе абсолютно позбавленою влади хоча б іноді? Саме тому ми так часто стикаємося з незгодою, коли просимо наших дітей щось зробити: їм здається, що їх змушують, і вони хочуть отримати хоч трохи контролю над ситуацією.
Читайте також: У цих 9 випадках краще сказати дитині “так” замість “ні”
Але річ не тільки в безсиллі …
Часто безсилля об’єднується з чимось ще. Діти, у яких вистачає автономності, які відчувають, що їх люблять, все одно грублять. Коли мій син крикнув, що чоловік його дратує, він був дуже втомленим, засмученим, голодним, і хотів пити. Такий ідеальний рецепт дитячої істерики, особливо якщо у дитини СДУГ і важкий характер.
Діти, які хочуть пити, їсти та спати, буду частіше сперечатися з батьками – і крапка. Коли вони були маленькими та плакали від голоду, спраги або втоми, ми задовольняли їхні потреби. Бувши батьками, ми повинні спершу задовольняти потребу, а потім говорити про поведінку. Якщо дитина фізично відчуває себе настільки погано, що починає погано себе поводити, про раціональної дискусії мови бути не може.
Тому, ми дозволяємо будь-які заперечення – і не беремо їх близько до серця
Це означає, що всі зухвалі слова від нас просто відскакують – ми не приймаємо їх на свій рахунок. Це важко. За роки роботи вчителем старших класів мій чоловік виробив певний дзен на цей рахунок. В силу свого виховання (будь-яка незгода призводить до покарань) я дратуюся на будь-яку зухвалість. Мені доводиться зробити крок назад, видихати та нагадати собі не зриватися і не карати своїх дітей.
І, дідько, це важко.
Я вважаю себе позитивною, але коли хтось із моїх дітей заявляє, що ні, він не вийде з кімнати, тому що він не в настрої, мені хочеться накричати на нього у відповідь. Але діти вчаться емоційних реакцій від своїх батьків. Якщо я накричу, то я навчу їх не тільки агресивно відповідати іншим, але і сприймати зухвалість на свій рахунок. Подивіться на мої власні поведінкові патерни: мені складно справлятися з будь-якою незгодою через те, як на неї реагували мої батьки.
Тому, ми реагуємо на зухвалості спокійно, без криків і злості. Ми самі задаємо тон взаємодії – якщо ми хочемо, щоб вона була спокійною, нам треба зробити її такою. Дуже, дуже складно зберігати спокій, коли твоя дитина кричить на тебе з іншого кінця туристичної стежки. Але ми (переважно) справляємося.
Ми не ігноруємо таку поведінку
Так, в моменті ми закриваємо на неї очі. Але ми не забуваємо ці інциденти й обов’язково повертаємося до них після того, як потреби дитини були задоволені. Ось тепер ми можемо поговорити раціонально. Розмова про цю подію виглядала приблизно так:
– Мені дуже не сподобалося, що ти сказав мені, що я тебе бішу. Це мене засмутило та обурило. Ми так не спілкуємося з людьми.
– Пробач мені, татко. Я більше так не буду.
Таке відбувається тільки якщо наші діти досі не вибачилися перед нами (що вони зазвичай і роблять) – після того, як знову відчули себе комфортно. Вони знають, що їм не варто відмовлятися. Вони знають, що це нешанобливо. Ми знаємо, що вони вчаться керувати своїми емоціями, і вони навчаються цього у нас, тому, ми зберігаємо спокій в моменті. Але ми обов’язково повертаємося до їхньої поведінки та обговорюємо, чому так сталося, що саме сталося, і чому це було неправильно. Ми також беремо на себе відповідальність, якщо нам є, за що її взяти: наприклад, мій чоловік сказав синові, що він знав, що той був голодний і хотів пити, і це наша провина, що ми не взяли з собою більше води та перекусів.
Визнаючи свої помилки, ми вчимо дітей визнавати їхні помилки. Коли ми просимо вибачення, ми вчимо їх просити вибачення. І коли ми їх пробачаємо, ми вчимо їх пробачати. От і все. Коли ми спокійно обговорюємо з ними їхнє «хамство», ми вчимо їх спокійно говорити про розбіжності – це те, чого я так і не навчилася в дитинстві.
Я хочу, щоб мої діти зі мною сперечалися
Якщо суперечки – це ознака людини, що розвивається, незалежності та спроба отримати контроль, то я хочу, щоб мої діти грубили. І ось чому: я хочу виростити дітей сильними, незалежними та здатними постояти за себе. Нехай краще у мене буде 11-річка, яка може мені нахамити, ніж підліток, який (як я) буде покірно приймати все, що з ним відбувається. Мене привчили мовчати навіть коли моя автономність була порушена, а потім я кілька разів ставала жертвою зґвалтування під час побачень – я не думаю, що це випадковий збіг. Я не звинувачую своїх батьків за ці випадки. Я звинувачую їх за поведінку, якій я навчилася.
Дітям потрібно відчувати свою автономність і владу, щоб вирости в здорових незалежних дорослих людей. Їм потрібно, щоб хтось показав їм, як зберігати спокій в момент розбіжності, і як раціонально ці розбіжності обговорювати. Так, коли вони огризаються, це страшенно дратує. Але справа тут не в вас. Справа в контролі.
І коли я про це згадую, я згадую про те, що мої діти відчувають себе погано, а я – просто зручна мішень, мені стає набагато простіше справлятися з їхньою зухвалістю. Тому, зробіть глибокий вдих, знайдіть свій дзен і дозвольте цим словам від вас відскочити. Не залишайте хамство непоміченим, але і не намагайтеся вести раціональну бесіду з нераціональною дитиною.
Ви виявите, що повага, яку ви показуєте, повертається до вас. І, як і мої діти, ваші теж, швидше за все, навчаться вибачатися ще до того, як у вас буде можливість поговорити про те, що сталося.
Моя дитина
За матеріалами
