Ми маємо бути тими, ким хочемо бачити своїх дітей, іншого шляху немає. Підхід «Роби, що я говорю, а не те, що роблю сам» приречений на провал…
Ми часто думаємо, що виховання – це робота, потреба контролювати, забороняти, вчити, виправляти – жити життям своєї дитини. А навіщо? Відкиньмо всі ці «повинна виростити», «повинна вберегти» і подивімося на дітей як на окремих особистостей.
Запитаймо в них, що вони хочуть на сніданок і чи дійсно їм холодно? І тоді для нас стане радістю спостерігати, як вони ростуть, як вчаться самі зав’язувати шнурки, як вибирають, що їм подобається їсти, носити, читати.
Є чудова книга Діми Зіцера “Любити не можна виховувати”, де статті, пости, замітки, об’єднані та є реакціями на конкретні ситуації, відповідями на батьківські запити. Книжку організовано за принципом педагогічного блогу. Тобто автор пропонує стати активним користувачем.
Читайте також: Те, що сьогодні відбувається з поняттям норми — просто дикість. Уривок книги Діми Зіцера “Любити не можна виховувати”
Одна з багатьох тем книжки “Любити не можна виховувати” про те, що дорослі часто ставляться до дітей, як до незручного об’єкта, який сильно ускладнює їхнє батьківське існування.
А щоб діти не заважали, дорослі створюють чіткий кодекс – що можна і чого не можна, що для дитини є добром, а що злом. Звідси – величезна кількість дорослих тверджень, що починаються словами “дитина повинна”. Повинна розуміти, повинна їсти, повинна вчитися, повинна знати, повинна поважати. Повинна, повинна й повинна.
Звідси одноманітні інструкції із застосування жорстких методів так званого виховання. Жорсткість і непохитність оголошуються основними чеснотами дорослого світу. Дієслова “карати”, “примушувати”, “сварити” не сходять зі сторінок батьківських форумів. Рідкісна особиста історія обходиться без гордовитого “я поставив його на місце” або “потрібно вміти змусити себе поважати”.
Однак реально працює тільки система особистого прикладу: якщо людині грубіянити, вона навчиться грубіянити, якщо карати, вона стане майстром покарань і поверне їх у майбутньому з надлишком, якщо брехати, вона стане брехуном.
Ми маємо бути тими, ким хочемо бачити своїх дітей, іншого шляху немає. Підхід «Роби, що я говорю, а не те, що роблю сам» приречений на провал. Любити, не можна виховувати! Це ключова ідея чудової книжки педагога і блогера Діми Зіцера.
Моя дитина
За матеріалами
