Не хоче взагалі нічого!
«Не знаю, що з ним відбувається, – з жахом говорить моя подруга, ідеальна мати сина, який щойно закінчив школу. – Не хоче взагалі нічого. Поступати не знає куди, нічим не цікавиться. Спортом займатися перестав, в руках весь час телефон з іграшками, і відчепіться всі від нього».
Це – кошмар всіх батьків, діти яких виходять в доросле життя. Він часто повторюється в сім’ях друзів і знайомих, і батьки тих, хто ще не доріс до віку прийняття рішень, починають «щоб уникнути цього» ще сильніше завантажувати дитину заняттями, записувати її туди й сюди, наймати їй педагогів і заздалегідь вибирати для неї те, що вона повинна захотіти.
Оберігати від непотрібних знайомств, від дітей, що здаються нам «неправильними», супроводжувати або возити в школу або зі школи до того віку, коли в минулих століттях вже одружувалися або воювали, залишати в холодильнику готовий обід і дзвонити кожні пів години – думати за дитину, вирішувати за неї, жити – за неї.
А він – не хоче. Не хоче нічого. Він хоче лежати на дивані й щоб його не чіпали.
Він не хоче вибирати професію, не хоче заробляти гроші, не хоче проявляти інтерес ні до малювання, ні до музики, ні до мов, ні до спорту, ні до наук, ні до чогось ще, що має бути так цікаво всякій підростаючій людині, на думку батьків.
«У нас навчальний рік»
Насправді зараз я скажу крамольну думку – я розумію таких молодих людей. Я розумію, що людина може хотіти лежати на дивані. Але людина, готова до життя, відрізняється від неготової ось чим – перший лежить, щоб відлежатися і прийняти якісь рішення. Другий буде лежати вічно, тому що приймати рішення він в принципі не вміє. Чи не навчений. За нього це завжди робили батьки.
Ще одна моя знайома, теж непрацююча мама, з деяким викликом і впевненістю у власній перевазі над іншими, менш старанними батьками, говорить про те, що вона не може собі дозволити зайвий раз зустрічатися з подругами або, скажімо, піти в спортзал або на танці, тому що «у нас навчальний рік».
«У нас» – це у неї і її чотирнадцятирічної дочки. Мама досі не довіряє дівчинці ключі від квартири – «рано», проводжає її в школу і зустрічає звідти (а то прогуляє), водить в «художку» і кудись там ще, а якщо, раптом, залишає дочку вдома одну, то дзвонить кожні пів години, повідомляючи, під якою кришечкою залишено яке блюдо, і перераховуючи параграфи вправ, які потрібно зробити.
Слухаючи її, я згадую свою власну маму, яка, будучи, до речі, дуже турботливою і люблячою мамою, говорила нам: «Я свою школу вже закінчила, а тепер ваша черга». І ніколи не стежила за тим, чи ми робимо уроки, не заглядала нам в щоденники, так воно, загалом, і не потрібно було – ми непогано вирулювали самі.
Всі гуртки та секції ми вибирали самі, як нам це вдавалося – в 10 років вирішити, що ти хочеш, і самому туди записатися – вже й не знаю. Мама наполягла тільки на музичній школі для брата і на додатковій англійській для мене – ні він музикантом, ні я філологом так і не стали, але я самоучкою через заздрощі до занять брата навчилася музикувати на фортепіано, а брат, який ніколи не мав репетиторів з англійської, шпарить на ній багато краще за мене.
Ми не залишаємо нашим дітям «повітря».
Ми зараз прагнемо записати своє чадо на максимально можливе число «потрібних» занять, проте, на жаль, більшість наших батьків забуває, що найголовніше, що ми повинні дати дитині, – це не директиви, а вміння робити вибір, вміння чогось хотіти та шукати до бажаного шляхи. Це вміння бути щасливим в різних обставинах, що по-іншому називається ще й «самодостатністю».
Все це наші діти не вміють, тому що ми завжди робили це за них, а їм не залишали часу і можливості. Ми завжди жили за них і оберігали від ситуацій, в яких від них самих хоч щось би залежало.
У підсумку в момент, коли людина відчула себе досить дорослою, щоб хоч якось «робити так, як вона вважає за потрібне» – вона неусвідомлено вибирає найзрозуміліший шлях – ось такого «лежачого страйку».
Ми не залишаємо нашим дітям «повітря» – вільного часу, можливості подумати, прорефлексувати. Їхнє життя заповнене нашими амбіціями, а не реальними інтересами.
Діти, які щиро чимось захоплюються, виростають у тих сім’ях, в яких батьки самі захоплюються чимось і залучають до своїх хобі та навіть роботи своїх дітей. Не повчаючи, не насильно, не лицемірячи, просто діти самі хочуть робити те ж саме, що і батьки, і тут спрацьовує ефект «паркану Тома Сойєра».
Ви робите щось не для дитини, а для себе, тому що це цікаво вам особисто – розводите рибок, збираєте гербарій, ремонтуєте мотоцикл в гаражі, співаєте, вивчаєте мови, малюєте – і дитина теж хоче бути з вами та бути як ви.
Уміння бачити приводи для радості.
Не у всякої сім’ї є гроші на додаткові уроки, дорогі гуртки й тим більше репетиторів. Але будь-яка сім’я може, наприклад, піти з дітьми в поле з ботанічним довідником і не змушувати вивчати, а зацікавити дитину рослинами, зібрати гербарій – але для цього потрібно самому цікавитися кожною квіточкою (і в буквальному і в переносному сенсі).
Не гуртки та репетитори пробуджують в дитині інтерес до діяльності, а заразливий азарт і інтерес до цього його найближчих людей.
Можливість побути на самоті, подумати, попереживати, включити свою власну особистість. Іноді для цього дійсно потрібно день пролежати на дивані, і думку про те, що ніхто не буде звинувачувати або пиляти, якщо йому потрібно зупинитися і задуматися, потрібно до дитини теж донести.
Не нотації, не гроші й не сотий дорогий подарунок зроблять дитину живою, щасливою і прагнучою до мети, а вміння знаходити приводи для радості та бачити цілі. Бачити сенс і щастя в самих що простих речах, які потрібно навчити знаходити та брати у життя самому. Без педагогів і репетиторів.
Просто тому, що так вміли робити мама і тато, бабуся і дідусь.
Якщо вміли.
Марія Стрельцова
Моя дитина
Джерело
