Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене. Я втомлена (5-а консультація), голодна і від цього чомусь спокійно-незворушна.
— Я перший раз у психолога! — роздратовано каже чоловік. Всім виглядом показує — «Якого біса!». — Мене дружина вмовила!
— І?
— Що?!! Син у нас. У мене. Дебіл! — розпікається він.
— Дебіл — це психіатричний діагноз, — втомлено кажу я. — Ваш син у цьому сенсі дебіл?
Чоловік вже на мене дивиться як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене, в біса, привела?!!»
Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він досадливо кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.
— От ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
— З ким?
— З сином!
— А що з ним?
Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості й нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дурепу знайшла?». Але дружина — досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію — всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.
— Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як…
— Як?
— Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити». Сто разів казав йому ставити черевики збоку, так, ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері геть грубіянить. Вдома нічого не робить. Всі слова як об стіну горохом. Ні сорому, ні совісті. І от, як себе з ним вести?! Як знайти спільну мову. Ви ж психолог, ну так порадьте!!! Є у вас рецепт?
— Є, — відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
— І рішення є?
— Є, — сама дивуюся своєму нахабству ще більше.
Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч — це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Про жодну терапію мови немає. Тим більше про будь-яке рішення. Що на мене найшло…
— Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете знайти з ним спільну мову?
— Ну, сказав же!
— Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, — з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
— Ну? Говоріть!
— Це не говорити, це зробити необхідно.
— Що зробити?
— Як ім’я вашого сина?
— Антон.
І тут я зовсім борзію (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.
— Вийшло? — питаю.
— Так.
— А зараз повільними кроками підійдіть до листа, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і спробуйте стати ним.
Читайте також: Виховувати дитину – не означає пояснювати їй, як треба жити
З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.
— А тепер скажіть, що відчуваєте?
— Самотність страшна. Сльози в горлі. Плакати хочу.
— Чому?
— Від образи. Всі смикають, дістають. Те не так, це… Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.
— Для кого — для всіх?
— Ну для всіх.
— Для кого?
— Ну батька.
— А чого б хотілося від нього?
— Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж мужчина, щоб пишався мною.
— Зробіть вдих і на видиху виходите з аркуша.
Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.
— Я все зрозумів, — раптом тихо, майже пошепки говорить він. — Все зрозумів. Я себе так само маленьким відчував. А від батька докори. Тепер я так само. Я зрозумів все. Спасибі. Очі у нього й у дружини зелені. Ясні. І якісь добрі, зворушливі…
18 хвилин все тривало. Вперше у моєму житті.
Автор: Катерина Савінова
Моя дитина
Джерело
