Ганна — усміхнена молода жінка з сумними очима, вона успішний стоматолог. Її синові п’ять, і сьогодні це жива і забавна дитина. Здається, у них все добре. Але ще пару років тому, життя цієї молодої мами була схоже на поганий сон — передчасні пологи, смерть батька, розлучення з чоловіком. Ця історія про те, що темні часи обов’язково проходять.
Початок і низка нещасть
Кожну хвилину початку вагітності Ганні доводилося бути насторожі. Токсикоз, набряки в ногах, болі в попереку, знижений імунітет і постійні застуди — весь час стояла загроза передчасних пологів, тому їй ставили крапельниці й робили уколи. На душі не було ні спокою, ні заспокоєння. Здавалося, що світ звузився до постійного очікування поштовхів немовляти в утробі.
І ось дитина почала рухатися — спершу боязкою легкої рибкою, потім все впевненіше. Спина боліла, не перестаючи, крижі ломило — але тижні йшли один за одним, скорочуючи очікування зустрічі. Чоловік віддалявся і сумнів, квартира ставала порожньою, чужою і незатишною — господині було явно не до наведення порядку, помер улюблений старий кіт. Незабаром злягла з інсультом мама, тому після роботи в клініці Ганна їхала в рідну домівку, а потім, втомлена і вимотана, після опівночі приходила додому, де знову не було чоловіка.
Падіння, біль і швидка
Настала весна, йшов 33 тиждень важкої вагітності. Одного разу Ганна йшла додому — в перевалку, «качечкою» – задивилася на помаранчеві відблиски сонця на вітрині — і не помітила зрадницької скоринки льоду під ногами. Обважніле тіло не змогло втримати рівноваги, вона впала. Встигла помітити, як апельсини весело покотилися в брудний сніг. І відчула, як малюк штовхнув її кудись в район печінки. Чорнота і провал.
Прокинулась від холоду і вогкості — сусід з собакою проходили повз, поспішив допомогти піднятися. Скільки вона була без свідомості — дві хвилини, десять? Невідомо. Чоловіка знову не було вдома — сяк-так потрапила в замок ключем, думки плуталися, картинка в очах двоїлась і пливла. Дитина почала штовхатися дуже різко і тривожно. Нахилилася над раковиною, щоб умити обличчя — і тут відійшли води. Одномоментно.
Схопилася за живіт — гарячий, гострий, важкий. Тіло скрутило болем — довга болюча перейма перехопила подих. Сил вистачило, щоб дістатися до телефону і подзвонити колезі-лікарю.
У скронях стукало: «Відкрити двері, обов’язково відкрити двері». Ще перейма — довше і сильніше. Притулилася гарячковим спітнілим чолом до плитки підлоги — і завмерла, боячись нашкодити тому, хто так відчайдушно боровся за життя всередині неї. Рано, чому так рано і так боляче?
Не помітила, як приїхала «швидка». Махнула рукою в бік пакета з документами — покусані губи не слухалися. Різкий білий світ, каталка. І темрява наркозу.
«Потім мені розповіли лікарі, що причини передчасних пологів як такої немає, їх, швидше за все, спровокувало то падіння на вулиці. Плацента починала відшаровуватися в одному місці — і від різкого невдалого руху відійшла зовсім. Почалася внутрішня кровотеча, матка скоротилася. Мені пощастило, що пологи запустилися самостійно — якби води не відійшли, кровотеча могла залишитися непоміченою, і було б занадто пізно.
Зрозуміло, чекати в цій ситуації не можна було — зробили кесарів. Син важив трохи більше двох кілограмів — пристойна для такого терміну вага. Напевно, був би богатир, якби вдалося доносити належний час. Не дихав самостійно, не брав груди. Його відразу відвезли у відділення інтенсивної терапії.
Поки відходила від наркозу — зателефонувала свекруха. Сказала, що її син поїхав в інше місто, назовсім. Попросив передати мені, що наш шлюб був помилкою. І дитина теж.
Мені було смішно — треба ж, ні раніше, ні пізніше. Сказала їй про онука. Послухала тишу у відповідь і вимкнула телефон.
Перші місяці
Мені пощастило з лікарями. Тараса давали потримати на грудях — шкіра до шкіри, прямо так і складали, з усіма трубочками та проводками. Навчили зціджувати, брали молоко, годували дитину через зонд. Груди постійно горіли, спати толком не виходило — я була спустошена у всіх сенсах.
Тут теж якийсь провал в пам’яті: два місяці я жила на бігу, будинок-лікарня-тримати маленьку долоньку, слухати Тараса. Вдихати запах маківки. Зцідити. Вимити голову. З’їздити до мами. Знову до сина. Коли мені дали його погодувати груддю перший раз, я заплакала. Від щастя — йде на поправку — і від болю: притиснув сосок жадібно і невміло.
Чоловік не дзвонив, зате свекруха раптом стала дуже активною. Приходила кожен день з раннього ранку, упорядковувала квартиру. Найняла доглядальницю мамі, готувала їжу — і виховувала мене. Я все робила не так: не так тримала її онука, не так вкладала спати, неправильно купала його. У мене не було сил з нею сперечатися. Простіше було погодитися — вона дійсно тоді дуже допомогла мені ».
Ганна в якийсь момент почала відчувати себе маріонеткою, слабкою і безвольною. Змушувала себе ковтати ненависну манну кашу, запиваючи чаєм — свекруха чогось щедро додавала в нього шматок вершкового масла. Син ріс крикливим і примхливим. Любити його так, як потрібно, не виходило: він був дуже схожий на свого батька, на її чоловіка, якому не було до них ніякого діла. Механічно годувала — мила — перевдягала, катала в колясці. Кивала головою, коли літня жінка, яка вже оселилася в її будинку, командувала і забирала дитину, що кричала і червоніла від натуги.
У якийсь момент зрозуміла, що теж починає кричати в голос — на ні в чому не винного малюка, на себе, на своє життя.
«Подруги поступово віддалилися, свекруха все більше хмурніла і злилася. Було нормальним, коли вона говорила, що я — психована істеричка, тому мій син теж такий нервовий. Тому і її дорогоцінний синочок не витримав такого кошмару і пішов. Я погоджувалася — напевно, все так.
Читайте також: «До появи дітей твій чоловік — душка», або Про що матері не розповідають вагітним дочкам
«Я була близька до суїциду»
Неврологи радили приймати вітаміни — нервова система Тараса не встигла дозріти, як слід, йому постійно намагалися ставити РАС. До двох років сина я була близька до суїциду — син був повністю некерованим. Розвиток недоношеної дитини повільний, і Тарас погано і довго вчився сідати, повзати, стояти, я не спала толком стільки часу. Я відчувала себе нікчемою.
Мама померла, довелося займатися паперами та квартирою. У якийсь момент я накричала на свекруху, вона мовчки мене вислухала. Я плювалася і ридала, дико і некрасиво, а вона вперше за весь цей час мовчала слухала і не повчала. Не перебивала. І відвела за руку до психотерапевта».
Ганні знову пощастило — за рік роботи з фахівцем вона навчилася жити заново. Антидепресанти, довгі розмови, малювання. Свекруха раптом виявилася милою і приємною, стосунки різко стали іншими — чи це молода жінка змінилася? І, найголовніше, її затопило любов’ю: до сина, до себе, до життя. Вона зуміла зрозуміти, що не винна — ні у важкій вагітності, ні в передчасних пологах, ні у своїй самотності.
Син нарешті почав бути все більше схожим на звичайну дитини — та й РАС не підтвердилося. До трьох років у нього діагностували лише невелику затримку розвитку — наприклад, він майже не говорив, пішов тільки в півтора року. Але хлопчик дуже старався. Нещодавно виявилося, що у Тараса — справжній талант. До живопису та шахів.
Ганна повернулася до роботи. Свекруха повернулася до себе, але щодня приїжджає в гості й тепер із задоволенням водить Тараса в ізостудії та театр. Пішла на курси водіння і навчилася в’язати гачком. Чоловік так і не повернувся — але ця історія не про нього, тим більше, що вони з Ганною вже розлученні. На цьому теж наполягла його мати, яка тепер називає Ганну дочкою і дуже любить онука.
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
