Природне батьківство — прекрасно, якщо не виводити його в абсолют, не прищеплювати почуття провини та не засуджувати. Мама двох дітей, пережила різний досвід і мало не довела себе до неврозу. Її висновки читайте в цій статті. Прочитайте, вона про важливе.
Бути з дитиною в контакті, спати, годувати, носити з собою в слінгу — це природно, красиво і зрозуміло. Правда, не завжди й не для всіх це є. І якщо ставитися до будь-яких рекомендацій з гіпервідповідальністю та фанатизмом, то можна нашкодити й собі, і дітям.
Сьогодні у нас важливий текст від Олени Жупанової, вчительки, мами двох дітей. Вона пережила різний досвід материнства зі своїми дітьми. Бувши послідовницею природного батьківства з першою дитиною, вона не змогла забезпечити всі важливі для цього умови з другою … Це дуже вплинуло на Олену, внаслідок чого і з’явився цей текст.
“Моєму старшому синові дванадцять. Його я намагалась виховувати за принципами природного батьківства. В той час, коли він народився, це було популярно. Здавалось, все йшло непогано. Через десять років, народивши молодшу дочку, я зрозуміла, як природним батьківством сама себе довела до неврозу.
Природне батьківство — це підхід до виховання, в основу якого покладена теорія прив’язаності. Згідно з нею, дитина раннього віку потребує материнської близькості. Те, наскільки ця потреба буде задоволеною, впливає на все її подальше життя. Тривале грудне годування (два-три роки, і довше), носіння дитини на руках або в слінгу, спільний сон, не розділення дитини з мамою до двох-трьох років — це речі, в яких проявляється природне батьківство.
Прихильники — хоча правильніше сказати прихильниці, бо в 99 відсотків випадків це мами — спілкувались в Інтернет в тематичних групах. В цій Інтернет-тусовці я знайшла багатьох подруг, з якими ми дружимо досі.
Сина я годувала до майже трьох років грудьми. Носила до двох з половиною років у слінгу. Він довго спав разом з нами в нашому ліжку. До двох років я жодного разу не залишала його ні з ким, щоб не травмувати. До трьох — була з ним вдома і не працювала. Зараз він росте чудовим і розумним підлітком.
ЯК ВИЯВИЛОСЯ ЗГОДОМ, РОБИТИ ВСІ ЦІ ПРИРОДНІ РЕЧІ — ЛЕГКО І ПРИРОДНО, ЯКЩО ВСЕ ГАРАЗД.
Народження молодшої доньки перетворилось в справжню пригоду. Це трапилось на два місяці раніше терміну. Терміновий кесарів розтин. Дитину одразу забрали до реанімації до іншої лікарні. Потім ми з нею провели два місяці в ОХМАТДИТ. Два найдовші місяці в моєму житті.
Всі правила природного батьківства було порушено. Дитину не поклали на мене після народження — я навіть не встигла її побачити, так швидко її понесли до апарату штучного дихання. Я не могла носити її та тримати біля себе, щоб дати відчути: “Я поруч, все добре”. Все було не добре — вона лежала в кувезі, обмотана трубками та крапельницями десь далеко. Сама. Я не змогла її годувати грудьми. Вона була слабка та отримувала харчування через зонд. Потім ми годували її сумішшю і зцідженим грудним молоком з пляшки. Це було справжнє пекло. Щоразу, коли я брала пляшку і давала дитині, то думала, що роблю щось жахливе. Масла у вогонь доливала пропаганда грудного годування, яка, здавалось, оточувала скрізь. “Грудне годування — це найкраще, що ви можете дати своїй дитині”. А я не могла.
Читайте також: 6 хвилин замість тисячі слів. Геніальний мультик про батьківство, який має побачити кожен (ВІДЕО)
У мене не було вибору. Майже все з цією дитиною довелось робити “неприродно” для того, щоб вона вижила. В моїй голові виринали фрази з груп природного батьківства. “Погодувати сумішшю — це все одно, що накидати дитині в шлунок гвіздків”. “Дитина, яка не отримує достатньо материнського тепла та обіймів, буде мати порушення прив’язаності на все життя”. “Якщо дати дитині пляшку — вона буде прив’язана до пляшки, а не до мами”.
Усі мої цінності, усі речі, які я вважала важливими у вихованні, обернулись проти мене і вдарили дуже боляче. Мені було страшно, що я зіпсувала мою дитину.
Я постійно натрапляла на статті в блогах консультантів з годування і психологів, в яких розповідалося, що діти, які розлучені з матерями після народження і годуються з пляшки — в майбутньому матимуть хвороби, алкоголізм, депресії та суїциди. Після кожної я плакала кілька днів. Хтось може сказати, що це просто таке моє болісне сприйняття. А хтось, що у всьому важливий баланс і відчуття міри. Я відповім, що все значно складніше.
Нічого страшного немає в природному батьківстві, якщо не зводити його в абсолют.
При цьому, повірте, ніхто не думає: “О, візьму я ось це і доведу до абсурду”. І я так не думала. Мами маленьких дітей — дуже вразливі. Вони потерпають від тиску оточення, знецінення і шквалу непроханих порад. Значно легше пережити це, якщо мати однодумців. Ще легше стає, коли ти не знаєш, чи чиниш правильно — а тебе підтримують. Ти бачиш приклади, що все “працює”. Я теж роблю все правильно. Я годую грудьми, ношу в слінгу, не даю пустишку. Я хороша мама.
Червоні прапорці
Якби я повернулась на дванадцять років назад, то сказала б собі: роби, як робиш, але відстежуй “червоні прапорці”. Це ознаки, що твої погляди з виховання не перетворюються на ідеологію. І колись вона вдарить по тобі рикошетом.
Провина
Ви робите щось не тому, що відчуваєте, хочете чи можете. А тому, що якщо зробити інакше, то дитина “зіпсується”. В неї буде травма, порушення прив’язаності й так далі. І ви будете в цьому винні. Наприклад, не виходите на роботу до трьох-чотирьох років дитини, бо хвилюєтесь, що це її травмує. Хоча хотіли б уже працювати.
Протиставлення
Це гуртування “прихильників” і постійні обговорення тих, хто робить інакше. Знецінення, висміювання, цькування інших способів виховання і догляду дитини. Я сама брала участь в таких Інтернет-дискусіях — і скажу чесно, цим не пишаюсь.
Ані в почутті провини, ані в гуртуванні “Ми правильні, а вони — неправильні” немає нічого “природного” й доброго.
Під час першого досвіду материнства в моїй голові склалась схема: все, що “природне батьківство” — це добре, а все, що навпаки — погано. Коли довелося робити навпаки, виходило, що я свідомо наношу шкоду своїй дитині. Зламати цю схему всередині себе було важко. Мені вдалось, але за це я заплатила морем сліз і тимчасовою втратою душевної рівноваги.
Підтримка для мами
Окремо скажу про спеціалістів в цьому напрямку: психологів, консультантів з грудного годування, доул (це жінки, які супроводжують інших жінок в пологах). Я вважаю, що їхня головна місія — це підтримка. А не навіювання жінці почуття провини. І не досягнення “природності” за будь-яку ціну. Є багато різноманітних спеціалістів, але фахових та глибоких варто ще шукати.
Я запитала у дитячого психолога Маріанни Новаковської: А що вважає сучасна психологія — чи насправді може дитина отримати непоправну травму, якщо не слідувати всім постулатам теорії прив’язаності? Ось що вона відповіла мені: “Нам відомо про важливість першого року життя дитини – коли формується прив’язаність, відчуття безпеки. І тут ми кажемо не тільки про грудне вигодовування. Не кожна мама може годувати грудьми. Ми кажемо про присутність мами, її реакцію на плач, тілесний контакт, мімічні реакції, запах мами поруч. Що більше було цих складових формування прив’язаності, тим безпечніше дитині буде відокремитись від мами під час проживання кризи трьох років.
Важливо зауважити: йдеться не лише про маму, а про материнський об’єкт. Дитину може виховувати й тато, бабуся або дідусь. Дійсно, якщо у дитини немає такого об’єкта, то порушення прив’язаності буде мати місце. Такі дітки можуть або не прив’язуватись, або навпаки, зливатись настільки сильно, що сепарація переживатиметься болісно.Але діти — дуже адаптивні. Навіть за умов часткової відсутності об’єкта прив’язаності.
Коли в статтях колег я читаю, що відсутність слінгоносіння або грудного годування, чи відвідування дитячого садка травмують дитину – то бачу в цьому звинувачення мам, яких навпаки потрібно підтримати. Вважаю, що з такими висловлюваннями треба бути обережними й розуміти свою відповідальність. Адже якщо мама була поруч, підходила на плач, брала на руки, говорила, годувала, тримаючи на руках – так, навіть якщо із пляшечки, — вийшла потім на роботу, а їй при цьому ніхто не каже, що вона погана мати, то мама залишається емоційно стабільною. А стабільна доросла мама — це запорука гармонійного дорослішання дитини”
Зараз моїй Оксані два роки. В її пів року я почала потроху працювати. В рік — вперше залишила з татом на чотири дні й поїхала по роботі в інше місто. Ніякої катастрофи не відбулося. Я її не зіпсувала.
Якби я могла повернутися на дванадцять років назад, то сказала б собі: “Ти дуже хороша мама, і це взагалі не залежить від способу народження дитини, годування, спання чи носіння на руках. Просто знай це і не сумнівайся”.
Фото: Сімейний архів автора
Моя дитина
За матеріалами
