Не так давно, я й сама полюбляла соромити моїх дітей. Це не впадало в очі. Це було дуже тонко. Роздратовано зітхаючи. Закочуючи очі. Знецінюючи. Викликаючи почуття провини. Діючи так, немов вони повинні були б знати щось краще … Але вони були дітьми. Вони вчилися, і я, здавалося, забувала про це.

Я думала, що це була моя задача – дати їм урок.

Але те, чого я вчила їх було тим, чим я сама ніколи не могла бути задоволена. Я вчила їх довіряти комусь іншому – комусь, хто буде більш розуміючим і менш реагуючим. Я вчила їх прагнути до досконалості за будь-яку ціну.

Коли моя родина переїхала на нове місце, я змогла знизити внутрішній пресинг, який переслідував мене в моєму колишньому житті. Я використовувала переїзд, як шанс почати все спочатку і дати собі деякий перепочинок. Зі зменшенням внутрішньої критики мого зовнішнього вигляду, рівня продуктивності та громадського вкладу, я відчула як давня напруженість і нереалістичні очікування пішли на спад. Я відчувала себе легше і щасливіше, ніж до переїзду.

Одного разу вночі я запитала у дочки, чи відчуває вона себе на нашому новому місці, як вдома. І вона сказала те, чого я ніколи не забуду.

“Я можу тут дихати.”

Так, тут було менше конкурентності. Так, унікальні особливості кожного тут приймалися ширше. Так, тут було більше толерантності. Але я думаю, що більшою мірою на здатність моєї дитини “дихати” вплинули зміни, що відбулися в мені. Намагаючись знизити тиск на себе, я побічно зменшувала тиск і на неї. Я давала їй більше простору для того, щоб дихати, більше свободи бути собою. І в результаті це вплинуло на її здатність ділитися зі мною чимось важливим. Я була впевнена в одному: поки моя дитина продовжує рости та розвиватися, я не хочу пропустити розмови, подібні цим.

Я почала приділяти більше уваги своїм реакцій на те, як вона щось зробила (навіть якщо це було не так ефективно або акуратно, як це виходило у мене). Я почала звертати увагу на наші розмови та ставила собі питання: чи відчуває вона себе краще або гірше після часу, проведеного зі мною. Я помічала, якщо деякі мої слова відбивалися полегшенням або, навпаки, занепокоєнням на її обличчі. Ці спостереження привели до подальших змін.

Читайте також: 7 способів не стати чужим дитині: поради психологів про дітей і час

Я стала ковтати коментарі з приводу її зачіски та статури. Я вже не так поспішала не погоджуватися або відмовляти її, коли вона говорила про плани на майбутнє або ділилася своїми поглядами на життя. Я слухала її повсякденні розмови без будь-якого осуду, просто коли вони присутні. Я знала, що одного разу і серйозніші теми злетять з її губ, і я молилася, щоб вона довірилася мені.

Я і не думала, що це станеться так скоро.

Одного вечора, коли вона збиралася лягати спати, я почула від неї таке визнання, яке ніколи не думала, що почую. Я відчула, як у мене перехопило подих. Я була розчавлена. Я була страшенно розчарована її вибором.

Але вона розповідала мені.

Вона розповідала мені.

Цей проступок був тим, що вона могла б зберігати й нести як тягар у своїй душі протягом багатьох років. Але зараз я просто слухала її, як слухала вчора історію про іграшкову кішку і дизайн нігтів. Я присягнулася, що моя реакція дозволить зберегти можливість для майбутніх розмов.

Перш ніж почати говорити, я сказала собі:

Не перегни палицю.
Не плач.
Не загрожуй.
Не знецінюй.
Не роби так, немов ти сама ніколи не помилялася.

Тоді я згадала найганебніший момент у своєму житті, і сказала їй те, що сама б хотіла почути тоді.

“Я так рада, що ти розповіла мені це”, – прошепотіла я своїй розгубленій дитині. – “Утримувати це в собі шкідливо. Ти поступила правильно, поговоривши зі мною. Я хочу, щоб ти знала, що й інші молоді люди робили такий же поганий вибір.”

Її поникла голова різко піднялася. “Справді?”

Я бачила, як вона видихнула, немов тягар звалилася з її плечей. Вона була не одна. Вона була не самотня.

Це був поворотний момент. І хоча я мала повне право покарати її … позбавити її волі … прочитати лекцію про те, що таке добре і що таке погано, я не стала.

Я згадала про свій найганебніший момент знову. Це був саме той момент, коли мені не потрібні були уроки або лекція. Це був саме той момент, коли мені потрібно було знати, що мої близькі не кинуть мене в ці хвилини відчаю.

Тепер не зрозумійте мене неправильно, я дала своїй дитині знати, що я була розчарована. Я дала їй знати, що їй доведеться повернути мою довіру. Я також дала їй знати про деякі зміни, які будуть зроблені для її захисту і запобігання подібних ситуацій в майбутньому. Але я не присоромила її й не залишила її в скрутну хвилину. Я не добивала її тоді, коли вона і так впала. Буде багато інших людей, що поступлять так в її житті.

Моя дівчинка в результаті впала в мої обійми й плакала. Я задумалася … Чи буду я мати можливість говорити самі люблячі слова, коли я буду найбільше розчарована? Хотіла б я бути в змозі підтримувати її навіть тоді, коли відчую себе зрадженою? Хотіла б я встояти перед бажанням відштовхнути її, навіть якщо вона мене підвела? Так. Так. Я хотіла б.

“Знаєш”, – сказала я твердо. “Незалежно від того, які помилки ти зробиш сьогодні, завтра, або протягом усього життя, я завжди буду любити тебе. Я ніколи не повернусь до тебе спиною. Гаразд?”

В той момент я могла б обрушитися на неї, але я її підтримала.

В той момент я цілком могла б змусити її засумніватися в собі, але я нагадала їй, що вона була людиною.

В той момент я могла б дати їй суворий урок, але я дала їй я урок любові … урок довіри … урок милосердя.

Я думаю про ці уроки любові, довіри та милосердя, коли вона жує з відкритим ротом, коли вона отримує низькі оцінки, коли вона забуває щось важливе. Я знаю, що її провини будуть ставати більш серйозними, і в міру того, як вона росте, будуть рости й соціальний тиск та спокуси. І зараз я скуштувала лише маленький шматочок того, що гряде. Але коли я думаю досвід моєї дитини, я хочу бути тим, від кого виходить любов, прощення і розуміння. Я хочу бути притулком, а не тим, кого слід побоюватися або уникати у хвилини відчаю.

Я далеко не ідеальна мати. Я не завжди вибираю любов. Є багато слів і реакцій, які б я хотіла повернути. Але, сьогодні – важливіше, ніж вчора …

У нас є сила дати нашим дітям урок.
У нас є сила змусити їх пошкодувати про поганий вибір.
У нас є сила зробити так, щоб вони ніколи не забули, про те що зробили.

У нас є ця сила.

Але у нас також є сила, щоб відкрити двері для майбутніх важких розмов.
У нас є сила, щоб зберігати спокійний настрій та давати підтримку у важкі для них часи.
У нас є сила не дати ганебному досвіду залишити шрам.
У нас є сила перешкодити їм зробити що-небудь необоротне, щоб заглушити біль.

Давайте не будемо штовхати наших дітей, коли вони падають.

А замість цього …

… протягнемо руки та допоможемо їм піднятися.
… пригорнемо їх до грудей і скажемо: “Я не позбавлю тебе своєї любові!”.
… відреагуємо на їхні помилки так, як ми б хотіли, щоб хтось реагував на наші.

І роблячи так, ми могли б просто стати тими, ким ми призначені бути …

Охоронцями їхніх сердець …
Приставами їхніх душ …
Притулком у світі, де надто швидко соромляться і руйнується те, що є найціннішим …

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів