Смерть чоловіка чи дружини — одна з трагічних подій в житті людини. Вона приголомшує і засліплює, змушує ненавидіти речі, які ви ще недавно любили. І як пояснити маленькій дитині, що його тата чи мами більше немає? Тележурналістка Донна Фрідкін вважає, що головне — говорити правду.
Мій син ніколи не знав свого батька. Стіни всієї нашої квартири обклеєні шпалерами з фотографіями його тата, який помер від злоякісної пухлини мозку, коли Алексу був лише рік. І ці знімки — єдиний фізичний і відчутний зв’язок, який існує між моїм сином і його батьком. Коли моєму чоловікові залишилися лічені тижні життя, я звернулася за допомогою до дитячого психолога — як пояснити моїй дитині, яка ніколи не взнає свого батька у свідомому віці, чому так сталося. «Скажи йому правду. І не намагайся її підсолодити. Говори все ясно і просто, поясни, що його батько помер від пухлини мозку. Не намагайся брехати та прикидатися, що його тато кудись пішов і скоро повернеться», – сказала вона.
Так, як я в принципі ніколи не була прихильницею алегорій, я погодилася, що краще називати речі своїми іменами. Суворо? Можливо. Але я пішла за її порадою. Ми не втратили тата на парковці. Він не танцює на хмарах з ангелами, нехай навіть вони й існують. І його душа не літає десь там з птахами. Коли син досяг того віку, в якому діти розуміють, що когось в їх сім’ї не вистачає, я розповіла йому, що у його батька було рідкісне захворювання мозку, і це стало причиною його смерті. У три роки Алекс вже знав, що таке пухлина. «Мама, а чому у людини виникають пухлини?» – запитав він мене. І я знову сказала йому правду: ніхто не знає.
Зараз моєму синові вже шість років. І він вчиться справлятися з цим, як може. Звичайно, бували дні, коли він істерично кричав, що те, що його батько помер, — несправедливо. І в такі моменти я говорила йому, що, дійсно, це несправедливо, але у нього є мама, яка любить його більше за життя, більше, ніж небо і дерева, гори морозива, шоколаду і маршмеллоу.
«Мамочка, я сумую за татом, — говорить мені мій син іноді задумливо. – Мамочко, мені так хочеться, щоб тато побачив, що я вмію робити з конструктора». Малюк, хіба я цього не знаю? Кожен раз, коли я чую це, моє серце розбивається на тисячі осколків. Але я все одно дотримуюся своєї позиції: як би ми не хотіли, щоб якісь речі стали реальністю, одного бажання часом недостатньо. Батько помер. Він пішов назавжди.
Звичайно, ми з сином не живемо в ізоляції, і у багатьох в моєму оточенні є своя точка зору, що відрізняється від моєї. Але жоден з них не поховав (або в моєму випадком, кремував) свого чоловіка. Ні, сказати моєму синові правду не було «хоробрим вчинком» з мого боку. Просто удавання нічого б не змінило. Пару років тому, вихователь в дитячому садку мого сина сказала, що її бентежить різкість і та «правда», яку Алекс розповідає іншим дітям. І запитала мене: не могла б я трохи пом’якшити та прикрасити реальність? Я була в ступорі. Що я повинна була зробити? Переписати правду? Прикинутися, що мій чоловік літає десь серед пухнастих хмар? Чи стане від цього легше іншим? Виходить, що твоя правда не може бути незручною для інших, і тобі потрібно викрити все в красиву, легкотравну для всіх, обгортку.
Днями за вечерею друг мого сина абсолютно безпосередньо випалив: «Якось дивно, що твого батька немає поруч». Його батьки густо почервоніли та вибачаючись попросили свою бідну дитину прикусити язика. Як завжди, розрулювати ситуацію довелося мені і я м’яко сказала, що батько Алекса помер через пухлину мозку, ми всі за ним сумуємо і хотіли б, щоб він був поруч, але це неможливо. Батьки тут же поспішили змінити тему розмови.
Я зробила один цікавий висновок, багатьом дорослим важко прийняти факт смерті мого чоловіка і говорити про це. Можливо, їм просто незручно. Можливо, їм набагато простіше говорити про новенькі сумочки Gucci. Можливо, вони просто не знають, що сказати, і тому мовчать. Але мені так хочеться, щоб хоча б раз мене запитали, чого мені не вистачає після смерті мого чоловіка, як би ми могли проводити зараз час, якби він був живий, яким батьком він міг би стати, на мою думку.
Так, смерть — це складна тема, яка об’єднує людей, яка переводить бесіду з розряду марнослів’я в глибину. Якщо ви не знаєте моєї історії, ви не знаєте мене. Ви не знаєте моєї дитини. Життя — це не завжди гарна казка. Іноді це сумне усвідомлення, що батько мого сина ніколи не буде вчити його кататися на велосипеді або маневрувати на лижах по хрусткому снігу.
Життя вдови може бути болісно самотнім — більшість ночей я проводжу в компанії свого одноокого кота. Бути матір’ю-одиначкою це складно, відповідально і фінансово нелегко, особливо в сьогоднішніх економічних умовах. І це не кажучи вже про те, що тобі доводиться бути й мамою, і татом одночасно.
Читайте також: “Будь ласка, плач, донечко!” Сповідь мами мертвонародженої дитини
Нещодавно моя подруга запропонувала мені прибрати кілька фотографій мого чоловіка, мовляв, пора вже рухатися далі. Так, в її словах є частка правди, і я розумію, що вона переживає через те, що я занурилася в цей емоційний сипучий пісок. Але ж спогади — це не те ж саме, що застрягти в трясовині. Говорити про смерть — це не означає, що ти тонеш в болоті. І я не думаю, що є якісь єдино правильні поради в такому випадку. Я намагаюся, як можу, і часом мені не вдається придушити в собі сумніви. Але у дітей таких докорів сумління немає.
Того вечора за столом друг мого сина, тихо обнявши його, просто сказав: «Мені так сумно, що у тебе немає тата».
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
