Забігла я вчора в магазин. У черзі переді мною жінка з донькою. Дівчинці років п’ять.

– Мамо, можна я сама викладу продукти на стрічку?

Дуже захотілося їй допомогти. Мама нервується.

– Давай, тільки швидше… – каже вона доньці.

Дівчинка з усією пристрастю починає викладати продукти на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! І раптом…

Пакет з пшоном падає і лопається. Пшоно майже не висипалося, але пакет порвався. Дівчинка завмерла. Що вона наробила!

– Ну ось, – так і знала! Ось довір її! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся… Треба тепер взяти новий пакет пшона! – каже мама дівчинки.

Дитина беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама.

Вона сама переклала інші продукти на стрічку. І, до невдоволення всієї черги, пішла за новим пакетом пшона.

– А що тепер з цим пшоном? Який ваша дочка розсипала? Хто за нього повинен платити? Я? – заводиться касир.

– Зупиніться! Ну нащо нагнітати на порожньому місці? Ну ось навіщо тиражувати взаємне роздратування? Я куплю це пшоно, – кажу я. – За умови, що ваша дочка допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так чудово це робить.

Мама дівчинки ловить мій переконливий погляд. І, ніби отямившись, говорить:

– Так, Лідочко, допоможи тітці…

Лідочка починає акуратно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму.

– Яка у вас помічниця росте! – кажу я мамі, щоб дівчинка чула.

– Так. І не кажіть!!! Вона і підлогу в мене вміє мити. І прання запускати!

– Нічого собі! – всі в черзі сміються.

Тим часом мої продукти вже на стрічці. Я швидко пакую їх в пакети. Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину.

– Лідо, а ти коли-небудь була в Венеції? – питаю я.

– Ні.

– Знаєш, я теж поки не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на руки. І люди з ними фотографуються. Уявляєш?

– Класно! – тихо каже Ліда.

– Хочеш прямо зараз опинитися в Венеції?

– Зараз? – дивується Ліда.

– Так! – я дістаю целофановий пакет з пшоном. – Тут і зараз.

Ми відходимо від магазину, де нікому ніхто не заважає і кажу:

– Лідо, ти дуже нудно впустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб все розсипалося.

Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, усміхається і киває. Ліда бере у мене пакет з пшоном.

– Прямо на землю???

– Прямо на землю!!!

Ліда радісно плюхає пшоно на землю і воно розсипається.

Де не взялися налетіли голодні голуби й стрімко накинулися до ніг Ліди, яка верещала від захвату.

– Мамо! Дивись як їх багато!!! Маам! Вони їдять наше пшоно!!! Мамо, ми у Венеції!!!

Ми сміємося.

– Чудово. Спасибі вам. Прям протверезили. А то у мене сьогодні поганий день… – каже мама Ліди.

– Поганий день кожну хвилину може стати хорошим і наше місто може стати Венецією.

– Так, я вже зрозуміла, – сміється мама. – Він уже став…

Вона притискає до себе радісну дочку, а дівчинка плескає в долоні… Ну все, тут я більше не потрібна.

Пам’ятайте, кожну хвилину все може змінитися на краще. Подумайте і ви все самі зможете змінити… Будь ласка, любіть дітей… Подаруйте їм право на помилку…

Моя дитина
Джерело

Залиште свій коментар

коментарів