Коли батьки старіють, ментальна дистанція між поколіннями перетворюється в прірву. Люди похилого віку дратують, стомлюють, викликають бажання звести спілкування до мінімуму. Жаль про це неминучий, але нерідко буває запізнілим.

«Так, мам, що ти хотіла?» – голос Ігоря був таким відверто невдоволеним, що вона відразу внутрішньо стиснулася. Ну ось, знову зателефонувала невчасно! Вона страшенно комплексувала, бо син дратувався її дзвінкам і в будні (я зайнятий!), і в вихідні (я ж відпочиваю!). Після кожного такого короткого телефонного контакту вона в душі картала себе: називала настирливої ​​мухою або класичною квочкою, яка, випустивши пташеня з-під крила, все продовжує про нього кудкудакати. Почуття при цьому відчувала складні. З одного боку, раділа, що почула найрідніший на світі голос (живий-здоровий, і слава Богу!), а з іншого — намагалася придушити мимоволі підступаючу образу.

Звичайно, можна зрозуміти невдоволення хлопця, який три роки тому закінчив інститут і живе на орендованій квартирі, коли мати при кожному дзвінку починає розпитувати, чи здоровий він і чи все благополучно у нього на роботі. «Я втомився від твого контролю!» – гарчав він в трубку. Вона починала плутано виправдовуватися, що це і не контроль зовсім, а просто занепокоєння через нього і прояв нормального інтересу до життя самого близької людини. Однак її звичні аргументи його звично не переконували, і кожен розмова закінчувалася стандартно: «У мене все добре! Буду потребувати твоєї пораді — неодмінно звернуся». Як наслідок, вона стала дзвонити йому набагато рідше. Не тому, що менше за ним сумувала. Просто боялася в черговий раз викликати на себе його невдоволення.

Сьогодні вона теж довго не наважувалася набрати його номер, але нарешті натиснула на мобільному контакт «Ігорьок». Уже кілька днів її турбували то тягнучі, то різкі болі за грудиною, а пульс бився десь в горлі тремтливою метеликом, заважаючи дихати.

«Привіт, мій хлопчик! Я не дуже тебе відриваю?» – вона намагалася, щоб її голос звучав якомога спокійніше.

«Не дуже, але відволікаєш — я готую презентацію для науково-практичної конференції, часу у мене зовсім небагато», – сухо відповів він з неприхованою досадою.

Вона замовкла. З протилежного боку в трубці було чітко чути гуркіт World of tanks. Очевидно, події на полі бою розгорталися не на користь майбутнього учасника науково-практичної конференції: в трубці щось голосно гупнуло одночасно з вигуком Ігоря.

Читайте також: Як спілкуватися з літніми батьками: 10 простих правил

«Мам, ну що у тебе сьогодні? – син був явно незадоволений. – Ти не знайшла іншого часу, щоб знову запитати, як у мене справи? Можу я хоча б в суботу без перешкод зайнятися тим, що для мене важливо?»

«Та ні, я ні про що не збиралася питати, — квапливо заговорила вона, насилу переводячи подих. – Я, навпаки, у тебе як медика поради запитати хотіла. Знаєш, який день щось тисне в грудях і рука німіє. Ніч сьогодні майже не спала, а під ранок такий страх смерті накотив, що думала — реально помру. Мені не хочеться тебе турбувати в вихідний, але, може, заглянеш? Зі мною ніколи ще нічого подібного не було».

«Ой, ну все, за дрейфувала моя мамуся в стан вічно пхикаючої бабусі! – Ігор не вважав за потрібне приховувати глузливий тон. – Я тобі як лікар скажу — поменше прислухайся до себе і своїх відчуттів. Мені жах як набридли тітоньки, які несуться в поліклініку при кожному чханні й проводять там цілий день. Ти ж завжди над такими сміялася, а зараз сама їм уподібнюєшся. Оскільки по лінії кардіології у тебе ніяких проблем раніше не було, думаю, що це банальна невралгія. Рухатися старайся побільше, ти ж завжди активною була. А якщо до понеділка не пройде, йди на прийом до невролога. І не вигадуй собі неіснуючих болячок!».

«Добре, спасибі, так і зроблю, — вона бадьорилася як могла, щоб не дратувати сина. – Просто налякали нові відчуття, та й боляче дуже».

«Все в житті колись буває в перший раз, — поблажливо сказав Ігор. – Краще зроби зарядку, але не дуже інтенсивну, для гострої фази невралгії це не рекомендується. У понеділок зателефонуємо».

Читайте також: Як порозумітися з мамою, коли їй за 50. Пояснює зіркова психотерапевтка Наталія Підлісна

«А ти до мене у вихідні не зайдеш? – проти її волі тон вийшов принижено-прохальним. – Якщо легше буде, я б твій улюблений капустяний пиріг спекла».

«Ні, не вийде, — безапеляційно сказав він. – До вечора буду займатися підготовкою презентації, а в шість у Тимура зустрічаємося з компанією хлопців: ще на початку тижня домовилися, що сьогодні граємо в “Мафію”. А завтра хочу в спортзал сходити: від сидячої роботи теж того гляди невралгія розіграється. Так що давай до понеділка. Бувай!».

«Бувай!» – не встигла сказати вона, як в трубці почулися короткі гудки.

Вона полежала ще якийсь час, намагаючись вгамувати розтривоженого «метелика» в грудях. «Щось я і правда безвольна якась стала, хвороби собі почала вигадувати, — міркувала вона. – Раз болить, значить, жива, як каже сусідка Валя. Треба і справді рухатися побільше і себе жаліти поменше. Ігор — лікар гарний, він завжди діло говорить».

Глибоко зітхнувши, вона рішуче піднялася з дивана — і тут же впала від нестерпного болю. Цей біль пронизав її наскрізь, розливаючись по грудній клітці жахливим полум’ям, а в горлі застряг беззвучний крик. Вона хапала посинілими губами повітря, але вдихнути не виходило, а в очах потемніло. Метелик, тріпотів у грудях, завмирав і стиснувся в тугий кокон. У насталій повній тиші й темряві раптом розлився яскравий білий світ, і вона на кілька секунд виявилася в теплому серпневому дні, який вважала найщасливішим у житті. Тоді, після декількох годин перейм, які вимотати її вкрай, вона була винагороджена басовитим криком свого довгоочікуваного первістка. Літній лікар, який приймав пологи, захоплено зацокав язиком: «Хороший хлопець! Десять балів за шкалою Ангар! Більше, мила, просто не буває». І з цими словами поклав їй на живіт теплий зразок дитячої досконалості. Стомлена довгими пологами, вона блаженно усміхалася. Та яка різниця, скільки балів за шкалою новонароджених набрав її малюк? Її переповнювало невідоме раніше відчуття всепоглинаючої любові й до цього маленького голосистого немовлятка, і до всього світу, який дозволив їй пізнати таку величезну радість. Ця любов огорнула її й зараз, несучи кудись далеко-далеко слідом за яскравим потоком сліпучого білого світла.

… По дорозі до Тимура в Ігоря промайнула думка, що до матері, мабуть, треба було б заглянути, тим більше жила вона через три будинки від щирого друга. Але в’їзд у двір був перегороджений «Газеллю», з якої новосели розвантажували меблі, а об’їжджати околиці в пошуках парковки йому було ніколи. Компанія на цей раз зібралася так собі, гра йшла мляво, без звичайного драйву, і він почав збиратися додому. «Але спочатку до мами», – несподівано для себе Ігор знову відчув гостру потребу її побачити. Перед поворотом на подвір’я він пропустив швидку, яка зупинилася біля під’їзду, де жила мати. З машини вийшли два санітари й почали не поспішаючи витягувати носилки. У Ігоря похололо всередині. «Хлопці, ви в яку квартиру?» – крикнув він, опустивши скло. «У сімдесят другу!» – неохоче відповів санітар середніх років. «Так ворушіться швидше!» – закричав Ігор, вискакуючи з автомобіля. «А нам поспішати нікуди, — діловито сказав його молодий напарник. – Нас викликали тіло вивозити. Жінка вже кілька годин як померла, судячи зі слів сусідки, яка її знайшла. Добре ще довго не завалялася, а то часом сусіди про смерть таких ось одинаків по запаху з квартири дізнаються. Ви припаркуйте куди-небудь свою машину, а то вона нам завадить виїжджати».

Молоденький санітар ще продовжував щось говорити, але Ігор його вже не чув. «А ти до мене у вихідні не зайдеш?» – це останнє мамине прохання, сказане таким нелюбимим ним прохальним тоном, пульсувало в голові наростаючим набатом. «Я зайшов до тебе, мамо, — сказав він уголос і не впізнав свого голосу. – Пробач, що занадто пізно».

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів