Коли дитина маленька, все ясно і зрозуміло: про неї треба дбати, доглядати, вчити всьому. Але діти виростають, і тоді батьківська роль змінюється. Мати (батько) вже не активний учасник процесу, а, скоріше, глядач. І з боку батьків може проявитися несвідома заборона дорослішати.
Будь самостійним, але ти не впораєшся. Такі підшкірні ін’єкції отримують «діти», чиї батьки втекли від страху в розщеплення. У будь-яких батьків два основних страхи. Страх смерті дитини й страх її дорослішання. Якщо з першим все зрозуміло, то ось з другим не особливо.
Послання «Не дорослішай і навіть не намагайся»
Коли дитина виростає, батьки перестають бути батьками. Їх функції перебудовуються. Вони стають частіше глядачем, ніж активним учасником. Це переживається як цілком собі втрата і якщо вони тільки й вміють, що піклуватися про малюків, то їм капут. Тобто, це буде вже не втрата якоїсь однієї ролі, а величезного шматка ідентичності, несучої конструкції.
Тому може статися одна з найстрашніших речей – заборона дорослішати. Вона несвідома, зрозуміло. Я не знаю людей, які б визнали в собі це. На фасаді там картина часто протилежна: «ну, коли ти вже будеш робити це сам?» «Що ти весь час про все мене питаєш?» «Тобі треба вчитися бути самостійним!».
У нормі до таких слів повинна додаватися підтримка у вигляді чогось такого: «Ось! Молодець. Можеш же! Наступного разу ще краще вийде», «Супер! Я завжди в тебе вірила!», «Ти з цим впораєшся», «Відмінний вибір, синку» і т. п.
А в варіанті, який я описую, звучить так: «Ну і що це таке?! Що за картоплю ти купив? Вона ж вся м’яка! Ось нічого довірити не можна!», «От подивіться на нього! Двадцять рочків хлопцеві й досі не навчився черевики собі вибирати! Треба ж все як слід порівняти, поміряти, понюхати, помацати, підпалити. А це що? Підошва тонка, виду ніякого. Нічого без мами не можеш», «Так я і знала! Відійди. Вже простіше самій зробити, ніж тобі довірити».
Відчуваєте? Ось це воно. Послання «не дорослішай і навіть не намагайся». Якщо в першому прикладі ми бачимо заохочення самостійності (навіть якщо картопля там теж так собі), то в другому – ставка робиться на осоромлення. Оскільки сором – це те, чого не хочеться відчувати взагалі ніколи, то краще відповзти від цієї самостійності кроків на п’ятнадцять і отримувати іноді підколювання за те, що ти не хочеш дорослішати. Але це, в порівнянні з тим “великим соромом”, дрібниці.
Ось ти й попався, друже.
Твоя самостійність не йде тобі. Ти в цих спробах жалюгідний і незграбний. Це якась хитра наука і ти чогось вчасно не навчився. Хто знає як, але винен ти. І ось обтяжуєш бідну маму. Але що робити, якщо ти – нездара і нікуди не підходиш?
Деякі вириваються самі, попри все. Хтось знаходить підтримку у друзів або інших родичів. Але хтось перестає боротися і тихо повисає на цій павутині. Це найстрашніше. Тому що розвиток в цей момент зупиняється і йде по побічній компенсаційній гілці. Тобто замість того, щоб жити своїм життям, довіряючи собі, ти захищаєшся від сорому. А чим далі в ліс…
Поворотним моментом в цьому випадку, як і в випадку з аб’юзом, наприклад, є усвідомлення. План плюс-мінус. Включити світло. Висвітлити цю суперечність в батьківському посланні (будь дорослим, але не будь). Розлютитися. Звільнити енергію, загорнуту в тугий джгут. Почати приймати рішення в усьому, що тебе стосується.
В ідеалі це все відбувається під час вирішення підліткової кризи. Але, буває, затягується. І, буває, надовго. Стан штучно продовженого дитинства призводить до «особистісної інвалідності». До особистості з обмеженими можливостями. З подальшим погіршенням. Тому що виносити сором за недорослість з роками стає складніше.
Висновок такий. Якщо ви вже повнолітні, а «атестат зрілості» батьки видавати не планують, то можна сміливо виписати його собі самим.
