«Матусю, пробач мені!» – ридає п’ятирічна донька, яка стоїть поряд зі мною. А я стискаю зуби й розумію, що зараз відлупцюю її. Насилу стримую себе, прошу: «Лізо, будь ласка, піди, я зараз не можу тебе пробачити!». Мене просто трясе від гніву – щойно ця дівчинка валялася на підлозі, била руками й ногами та методично кричала: «Дарина – дурна! Вона зламала мою іграшку!..». Тридцять хвилин. Чи годину? А може, вічність?
«Пробач мені»
У кутку тихо схлипує Дарина, яка вже сто разів теж вибачилася і перед Лізою, і переді мною. Але це не допомагало. Крики Лізи, що несамовито ридала, розносилися, напевно, по усьому під’їзду. Вона розбудила однорічну сестричку. Жбурляла все, що потрапило під руку.
І тут я розлютилася. Моє терпіння, далеко не ангельське, дійшло до краю: кидаю в раковину ложки зі столу. Ліза відкриває одне залите сльозами око і стежить нишком. Після того, як я ривком підіймати її з підлоги й додаю ляпаса, Ліза змінює тему плачу.
Тепер ці стогони йдуть під гаслом: «Пробач мені, матусю! Ти не можеш мене не пробачити, це гріх!».
А я не можу пробачити! Тому, що усе ще кипить всередині. І тому, що я розумію, що зараз вона не просить вибачення. Вона мене шантажує ним.
Вона хоче, щоб все стало добре, щоб я перестала злитися, щоб світ повернувся у свій звичний стан. І лише тому їй потрібно почути від мене заповітні слова: «Гаразд, я тебе вибачаю, все добре!».
До речі, найчастіше вона виривала у мене ці слова. І настільки вже звикла до того, що слова «пробач мені» потрібні для того, щоб «все стало добре», що говорила їх з приводу і без. Вона говорила їх разів сто на день – про всяк випадок. Якщо хтось отримав двійку, вона говорила «пробач мені». Якщо хтось поряд впав, вона теж говорила «пробач мені», хоча була зовсім не винна. Вона говорила ці слова, коли розбивався кухоль, коли у мене боліла голова, коли її зраджували друзі. Вона, ображалася на них, розуміла їх неправоту, але просила вибачення.
І це не мало ніякого стосунку до смирення, ці слова перетворилися у Лізи в магічну формулу. Дитяча тривожність з’єдналася дивним чином з церковною риторикою: «Раптом, якщо я не вибачуся, трапиться щось погане?» І нам довелося боротися зі словами «пробач мені».
«За що?» – запитувала я і вимагала відповіді. Відповідь мала бути досить чіткою та конкретною. Тому, що просити вибачення загалом або про всяк випадок легше, ніж за щось конкретне, за якусь провину, яка є насправді.
Тому, що перед тим, як попросити вибачення, має відбутися духовна праця, усвідомлення своєї неправоти, свого промаху, помилки. Саме тому, найчастіше, по-справжньому важко просити вибачення відразу, в запалі.
Справжнє прощення
Справжнє прощення приходить і після того, як переосмислив своєї образи: «Ось, мене тут образили, не зрозуміли, мені тут не те сказали, я найнещасніша у світі людина». А чи такий ти нещасний? А чи не ти образив? А чи у всьому ти мав рацію? Час дає можливість зрозуміти та побачити себе зі сторони. Іноді достатньо і години, а іноді потрібно багато років, щоб вибачитися щиро, по-справжньому.
Але в цій історії про дівчинку Лізу є ще одна сторона – шантаж прощенням. Коли тебе ставлять до стінки «правильними словами» і вимагають прощення, до якого ти не готовий. Але ж ти повинен пробачити! Ти ж християнин! Як тут бути? Пробачити, щоб залишитися християнином? Або не пробачити та зробити гріх?
З одного боку, ніколи не варто догоджати шантажисту, нехай навіть п’ятирічному, та заохочувати шантаж. З іншого, нам також хочеться, щоб все стало добре, щоб всі перестали ридати, а твоє «не пробачу» лише провокує подальші ридання. І думати тверезо в такій гарячій ситуації теж не виходить.
Зараз, коли пройшло вже років десять, а то і більше, коли Ліза стала великою, і чудовою та уважною, коли можна про все поговорити, я можу спокійно поміркувати про те, що було.
Так, напевно, потрібно було сказати «прощаю», просто щоб заспокоїти дітей. А потім, коли вони будуть у нормальному стані, поговорити з ними. Обговорити ситуацію, розкласти по поличках.
Найчастіше до цього не доходило, просто тому, що дітей багато, мама одна, сил мало, а щодня новий сюрприз: то, забитий цілим рулоном паперу, новий унітаз, то виламана ручка у дверей (як?! адже в домі одні маленькі дівчатка!!!), то чергова сварка і нічна бійка через дуже важливе питання, чий мозок – Марини чи Лізи – кращий.
Напевно, треба було дійсно акцентувати не на тому, що християнин повинен, ну просто-таки зобов’язаний, всіх прощати, а на тому, що людина вчиться пробачати все життя, що пробачити – важко, іноді майже неможливо, що вибачитися – це не те ж саме, що попросити морозиво.
І що не треба просити вибачення про всяк випадок і просто так, щоб тільки задобрити того, від кого ти залежиш.
Але хоч би що там було, нам вдалося це зрозуміти й усвідомити, нехай не відразу. Поступово я навчилася менше сердитися на Лізу через її істерики. Наприклад, після того, як одного разу під час дикого плачу на підлозі Ліза, дивлячись, як я накидаю суп у тарілки, несподівано обірвала дикий вереск і чітко вимовила «мені трохи менше», я, замість того, щоб розсердитися, розсміялася. І раптом виявилось, що ось ці моторошні крики та непослух відійшли разом з дитячим лепетом та молочними зубками.
І тепер ми можемо спокійно говорити про прощення, ми навчаємося прощати один одного, ми виявилися однодумцями. І це те, що радує і дивує мене завжди: виявляється, діти не завжди кричать та скандалять.
Ні, вони зростають, вони розуміють тебе, сидять поряд та сміються, коли ти розповідаєш про те, як іноді вони поводилися, і говорять: «Добре, що ми є один в одного».
Анна Гальперіна, журналіст, мама чотирьох дітей.
Моя дитина
За матеріалами
