Ольга Писарик, психолог-консультант, директор відділення Інституту Ньюфелда (Канада), займається проблемою дорослішання і консультує батьків багатьох країн світу. Днями вона побувала в Києві та провела ряд лекцій для батьків, які хочуть зрозуміти, в чому полягає суть дорослішання, чи можна навчити цього чи ні, як формування мозку дитини впливає на її поведінку і чи варто втручатися в креативні дитячі ігри.

Зріла людина — це людина життєздатна, повна енергії, сил, ідей, у неї є відчуття себе, як агента власного життя. Також у неї є здатність переживати травми та виходити оновленою. Їй властиві винахідливість, психологічна стійкість, здатність не робити одні та ті ж помилки.

Зріла людина — це людина, яка думає про інших. Вона відповідальна, сповнена інтересів та ініціатив. Вона рідко нудьгує і творить на самоті. Вдумлива, не імпульсивна, має внутрішню мораль. Вона враховує контекст, соціально адаптована. Така людина дорослішає від труднощів, вирішуючи проблеми, вона отримує користь з виправлень помилок. І головне — розумові та фізичні вади не заважають її розвитку.

Якщо подивитися на ці характеристики, то виникає питання: хіба такі люди бувають? Зрозуміло, що в такому випадку я говорю про еталон зрілості, до якого ми, швидше за все, ніколи й не прийдемо. Тому, що дорослішання, це континуум, це дорога, яка займає все життя. Але ми можемо говорити про більшу і меншу зрілість. І на цій підставі, ми можемо судити про те, що відбувається з нашими дітьми, з нами.

Відповідно до теорії дорослішання, діти народжуються з певним внутрішнім потенціалом. І в цьому підхід розвитку відрізняється від переважаючого поведінкового підходу. Ми ж вважаємо, що дитина народжується «порожньою», і наш обов’язок щось вкласти в неї. Залежно від того, що ми вкладемо, вона стане ось такою певною особою.

Старіти не означає дорослішати

У мене часто запитують, як навчити дитину бути самостійною, незалежною, відповідальною, як навчити брати на себе зобов’язання і відповідати за свої слова? Навчити неможливо. Якщо привести аналогію, то ми порівнюємо дорослішання з жолудем і дубом. У кожному жолуді закладений потенціал стати дубом. При цьому, звичайно, не кожен жолудь реалізовує цей потенціал.

Читайте також: 7 порад, як виростити абсолютно безпорадну і несамостійну людину. І вона буде залежати від батьків до самої пенсії!

Дорослішати та розкривати свій потенціал діти не навчаються, це не результат спадковості або розвитку інтелекту. Я знаю таких людей, і я впевнена, що і ви таких зустрічали: вони мають кілька вищих освіт, IQ вище 130, але при цьому за рівнем психологічного та емоційного розвитку вони схожі на п’ятирічних дітей. Цьому не можна навчитися, інакше зі шкіл та інститутів випускалися б зрілі люди. Не всі, хто старіють, дорослішають.

І дорослішання — це не результат соціалізації. Більш того, дуже рання соціалізація, навпаки, гальмує психічний розвиток. Коли ми випускаємо наших дітей не готовими захищати своє «я», такими, які мало цінують себе, як індивідуальність, то така, дуже рання соціалізація, завдає шкоди й процеси дорослішання завмирають. Однак ці процеси можуть знову відновитися. Тому, не думайте, що ваша дитина ніколи не стане зрілою — у неї є всі шанси.

Чому діти поводяться погано

Ми апріорі не поводимося добре з людьми, до яких не прив’язані. І діти тим більше. Так закладено природою, що вони й не повинні слухатися тих, хто їм не подобається, або тих, хто їм байдужий. Це перша причина поганої поведінки.

Друга причина — незрілість. В такому випадку батькам варто докладати зусиль для розв’язання проблеми «застрявання», а не на проблеми поведінки. Ось тут багато хто і робить помилку: вони бачать погану поведінку і намагаються її виправити. Хоча потрібно вирішувати не поведінкову проблему, а проблему «застрявання». Вирішити її можна, чітко зрозумівши, що таке зрілість. Знаючи її ознаки, ми можемо побачити, яких якостей немає у дитини, а які втрачені. І ось проводячи таку діагностику, слід дивитися не на те, що відбувається, а на те, чого не відбувається.

У чому виражається незріла поведінка:

  • в нестачі цікавості й інтересу;
  • в розподілі на «своїх» і «чужих» (яскраві прояви — расизм, націоналізм);
  • в цифровий залежності;
  • в «чорно-білому мисленні»;
  • відсутності почуття відповідальності;
  • агресивності;
  • відсутності почуття відокремленості;
  • недостатності відносин з самим собою;
  • булінг;
  • нездатності розібратися в контексті;
  • нездатності бачити іншу точку зору;
  • відсутності внутрішньої моралі;
  • дуже розвиненому матеріалізмі;
  • імпульсивності;
  • невпевненість в собі;
  • невмінні вчитися на своїх помилках.

Якщо подивитися на цей список, то будь-яка трилітка підходить під цей опис. Більшість п’ятирічок підходять під цей опис. Людина у 25 років може підходити під цей опис, а може і не підходити.

Коли ми бачимо ці якості, нас тягне їх виправити. Чим їх більше у людини, тим більше її психологічна незрілість. Однак як їх виправити? Адже зрілості неможливо навчити. Дитина може слухати ваші поради, читати розумні книги, приймати вольові рішення «бути дорослим», але як тільки настає момент, коли потрібно самостійно прийняти рішення, вона не може цього зробити. Ось тоді й проявляється незрілість. У підсумку, чим більше ми докладаємо зусиль, тим далі опиняємося від бажаної зрілості. Також проявляти себе зовні зрілим, не означає бути зрілим насправді. Відчувати себе зрілим, не означає бути зрілим. Якраз зріла людина здатна зрозуміти, що їй ще є до чого прагнути, вона бачить перспективу, а незрілий — ні. Візьмемо, наприклад, підлітків. Вони завжди вважають себе дорослими, вони знають, як треба, а батьки — ідіоти. А насправді, ми дивимося на них з висоти прожитих років і розуміємо, скільки там ще «зелені».

Становлення

Три важливі чинники, що визначають зрілість, — це інтеграція, адаптація і становлення. Саме становлення є одним з найважливіших процесів дорослішання. У дітей він виражається у вільній грі, тому що вона сприяє психо-емоційному розвитку. Я маю на увазі гру специфічну — креативну гру на самоті. Це не гра для програвання ситуацій, фізичного розвитку або соціалізації. Це гра, в яку дитина занурюється з головою і навколо неї все перестає існувати та відбувається сильний контакт з самим собою.

Така гра зазвичай настає після періоду нудьги, коли дитина розуміє, що зайнятися немає чим, а розваги типу мультиків і комп’ютерних ігор їй доступні не будуть. Ця гра також виникає в наслідок емоційної повноти дитини прихильністю, батьківською увагою і любов’ю. Наприклад, дитина, яка цілий день пробула у садку, креативити не побіжить. Потрібен якийсь період читання книг, валяння в ліжку, обіймів. Дитина насичується контактом, і потім, коли ми залишаємо її наодинці, вона відчуває нудьгу, а потім, коли її мозок розуміє, що розваг не буде, він дає вихід внутрішній енергії відваги. Дитина починає придумувати свої історії, створювати свої світи та персонажів, вести за них діалоги. Зазвичай, така гра дуже чутлива до уваги інших. Якщо ви ввійдете в кімнату, то дитина спробує вас прогнати, або припинить грати й все розкидає. Так відбувається тому, що вона намагається захистити від вас своє внутрішнє «я», яке проявляється під час такої гри. Дитина боїться, чи приймете ви її «я», чи сподобається вона вам такою? Тому батькам не варто різко переривати креативну гру і ставиться до неї дуже дбайливо. Під час цієї гри й формується особистість, яка потім буде мати всі шанси стати самостійною, відповідальною, дорослою й так далі.

Ігри, що забезпечують соціалізацію, також корисні, тому що в них діти можуть програвати різні ситуації та виходи з них, вони можуть помилятися, не побоюючись наслідків, а також випускати різного роду емоції, що добре позначається на розвитку психіки. Гра дозволяє досліджувати свої творчі сторони та майбутні види діяльності. Дітям, які багато грають, набагато простіше розуміти, до чого у них є схильність, що їм подобається, а що — ні. Гра дозволяє розвинути відчуття впливу на життя і почуття відповідальності. Вперше дитина виявляється біля керма свого життя саме під час гри, адже весь інший час вона дуже залежить від батьків.

Адаптація

Адаптація — важливий фактор дорослішання, однак її часто плутають з пристосованість. Адаптацію можна порівняти з сюжетом казки, де головний герой, для того щоб відродитися, повинен стрибнути в чан з киплячим молоком. Адаптація — це відродження в покращеній, новій якості, після перенесення ряду проблем, втрат, травм і т.п. Адаптивна особистість не просто вчиться на помилках і витягує з них користь, але і вміє захистити своє «я», не приймає правила, якщо вважає їх неприйнятними.

Як виглядає адаптація у маленьких дітей: в садку дитина не істерить, не хворіє, у неї м’яке серце, вона говорить про те, що її турбує, може поскаржитися, що її образили, виплакатися. Вона не захищається від уразливих емоцій, в цьому їй допомагають батьки. По ній видно, що їй комфортно, вона не агресивна, не тривожна, не чіпляється постійно за батьків. Якщо дитина пристосувалася, але не адаптувалася, її поведінка вдома різко змінюється — вона може влаштовувати істерики, робити щось вам на зло, сміятися в обличчя, бути некерованою.

Адаптація виникає внаслідок того, що не працює. І ми починаємо пробувати. Якщо той чи інший метод не працює, ми пробуємо інший і так далі. Також цей процес емоційний, тому поки наші невдалі спроби зробити що-небудь емоційно не заспокояться, адаптації не відбудеться. Тому м’яке серце, здатне відчувати вразливі емоції, — це одна з необхідних умов для процесу адаптації з людьми будь-якого віку.

Другий необхідний фактор — сльози марності. Якщо такими сльозами іноді плаче ваша дитина, можна бути впевненим, що процес адаптації йде повним ходом. Завдання батьків балансувати, щоб сльози марності були не частими, інакше дитина буде дуже вразливою. Також слід пам’ятати, що у кожної людини є своя кількість ось цього горя, яке вона може перенести, не починаючи захищатися. Як тільки дитина почне активно захищатися, вона може перетворитися в байдужу.

Завдання батьків бути агентами марності, наприклад, іноді заборонити мультик або припинити гучну гру, попри те, що дитині дуже хочеться продовжити й вона починає плакати. Але ви непохитні, а дитина не може ніяк вплинути на створену вами ситуацію. З одного боку, батько забезпечує марність, варто стіною між дитиною і її бажанням, а з іншого, — батько повинен бути агентом розради. Ви повинні дати зрозуміти, що ви знаєте, чому малюк засмучений, що він має право злитися. Ось так підтримується цей баланс. Якщо перегнути палицю, мозок почне активно захищати дитину, вона почне проявляти байдужість все частіше і частіше. Марність не повинна бути в ваших відносинах з дитиною, тому що втрата близькості для неї дуже болюча, мозок це сприймає, як небезпека першого ступеня.

Інтеграція

Інтеграція — це здатність балансувати, наприклад, знаходити спільну мову з людьми, які не ставляться прихильно до вас, пожертвувати своїми інтересами для того, щоб досягти бажаної мети, бути чуйним, попри обставини, які не мають до цього відношення, на перший погляд і т.д. Інтегрована людина здатна відчувати багато емоцій, які одна одну врівноважують і змішувати конфліктуючі елементи.

Читайте також: 3 головних навички самостійного життя, яким потрібно навчити дитину. Що варто знати та вміти перед тим, як поїхати вчитися в інше місто

У підлітків часто все навпаки — вони дуже піддаються впливу оточення, починають так само поводитися, одягатися, слухати ту ж музику. В результаті, втрачається їх «я», бо його замінює колективне «ми». Внаслідок цього у підлітків не формується особиста думка, вони не здатні самостійно приймати рішення, брати відповідальність, брати до уваги іншу думку, змінюватися і т.д. Чому так відбувається? Річ у тому, що в період статевого дозрівання лімбічна система, яка відповідає за емоції, розвивається швидше, ніж частина мозку, що відповідає за урівноваження емоцій. Тому, підлітки своєю поведінкою починають нагадувати дітей молодшого шкільного віку. Тінейджерів неможливо навчити інтеграції. Коли їх мозок розвинеться достатньою мірою, тоді цей процес може запуститися сам собою.

Що стосується маленьких дітей, скажімо, п’яти років, то вони не здатні змішувати почуття, тому, що префронтальний кортекс головного мозку у них знаходиться на стадії формування. Тому, не варто чекати, що малюк зрозуміє, чому цукерки слід їсти після супу. П’ятирічки — ідеальні гештальтисти, вони живуть не майбутнім, а тут і зараз. Тому, якщо він хоче цукерку, то неодмінно цю секунду. Дитина за замовчуванням буде імпульсивною, бо сигнали до врівноваження емоцій просто не надходять. З дітьми дев’яти — десяти років вже можна про щось домовлятися.

Записала Іра Керст

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

 

Залиште свій коментар

коментарів